Четвер, 7 червня 1877

Як і два роки тому, я ходила до Купалень Жоржа й купалася зі стрибком із містка, пірнанням, лежанням на воді тощо. Не було жодної живої душі з тієї пори, окрім журналіста Ноеля, який сказав (це чула Розалі), побачивши, як я бавлюся у воді з Пінчо: «Весело, але це вже не те шалене веселощі, що колись». Авжеж, ні, мої бідолашні Грації, і цей бідолашний Юрков, і Ніна, і нарешті ці гидкі ніццянці — як це все далеко. Якби неввічливість цих негідників мене не засмутила, я вважала б ту пору найвеселішою й найбожевільнішою у своєму минулому й майбутньому житті. Пані Кондарева нагадує мені Ніну, та сама безтурботність і та сама невинність у розпусті. Немає з ким пустувати!
Цей довготелесий дилда Еміль sevinze [sic], він сміється, коли я з ним не вітаюся; скільки заманеться, мій любий, ви від цього не менш сердиті.
Алессандро не хоче вдаватися, але терпіння. Сьогодні ввечері ми пішли на набережну, і, сидячи на лавці, я грала на мандоліні, після чого Валіцький пішов простягати свого капелюха перехожим, які подумали, що він їх вітає.
Потім повернулася мама, вона весь час або з пані Анічковою, або в неї, а та так само щодня в нас.
Ми засиділися допізна за балачками, бо пані Кондарева чекала на останній поїзд, щоб піти заскочити Біховця, який повертався з Монако, і позичити в нього грошей. Я ж порадила їй знепритомніти перед тим, як просити: він розгубиться й не здогадається сказати, що програв.
Задуха, та ще й цей Пінчо, який весь час хоче бути в тому самому кріслі, що і я! Знаєте, коли я стрибнула, він побіг за мною, але, добігши до краю містка, різко спинився, заскімлив і почав піднімати передні лапки так жалібно й так цікаво, увесь час, поки я була під водою, що публіка була глибоко зворушена. Цей бідолашний пес, я мучу його цілий день, а він мене обожнює.