Неділя, 3 червня 1877

Мене будять пані Рондель і Сір, бакалійниця й рантьє з будинку навпроти. Виряджені так, що аж очі ріже, вони приносять мені два букети до свята, яке я влаштовую сьогодні ввечері.
— Це не подарунки, мадемуазель Марі, це любов нас усіх!
Я саджаю їх, а сама лишаюся в ліжку, запевняючи їх, що ці докази симпатії тішать мене в тисячу разів більше, ніж найкращі подарунки на світі. Трохи згодом приходить мадемуазель Рейно, тобто Франсуаза-праля, яка приносить мені букет. Мати цієї молодої особи — поважна дама, що рятує нас від голодної смерті за кожної кухонної революції, а батько — чудовий швець, який не раз підклеював мені підошви капців.
Нарешті прийшла й сама пані Рейно зі своєю заміжньою донькою, яка чекає дитину, чиєю хрещеною матірʼю я буду і якій дам імʼя Олександр або Александріна.
Тоді я відкрила свою білу скриньку й узяла навмання якийсь зошит; натрапивши на № 52, я відчула огиду до себе й лють на причину цієї огиди — не лють, а він викликає в мене неабияку зневагу, і я ненавиджу себе [Один рядок закреслено] за свою тодішню слабкість. Кажуть, часто буває, що маєш слабкість до когось, кого не кохаєш, а потім ненавидиш того, до кого мала прихильність, спричинену майже завжди обставинами, примхою, неробством. І тоді лютуєш на себе за те, що по-дурному змарнувалася, як я лютую щоразу, коли мені випадає робити механічну роботу...
на полях Найбільше лютуєш тому, що навіть прихильності не було, а була просто дурниця, спричинена чужим коханням. А відомо ж, що немає у світі нічого звабливішого за кохання, яке ти викликаєш. Словом, я зробилася геть нещасна, і потрібна була дуже приємна несподіванка, щоб мене розвеселити. Це був великий букет квітів і вишень, що його підніс мені чудовий добродій у чорному сюртуку, чорному капелюсі, білих штанах і білій краватці з такими словами, мовленими врочистим і любʼязним тоном.
— Мадемуазель Марі, я прийшов піднести вам ці квіти від імені всього кварталу й побажати вам гарного свята.
— Добродію, — відповіла я, — я дуже дякую вам, а також усім, кому спала ця добра думка. Я буду рада, якщо сьогоднішній вечір удасться так, як я бажаю.
— Мадемуазель Марі, ми... з великою вдячністю, — провадив гарний добродій, штурхнувши ліктем когось у блузі й геть замурзаного, хто ховався в тіні завіси, — це був слюсар, який прошмигнув туди, щоб роздивитися все зблизька.
І з безліччю поклонів чоловік пішов, я веліла поставити чотири чи пʼять букетів на столику в червоному передпокої, бо запах мене задушив би.
Ну ось що виграєш, коли не бундючишся. Мене знають, мене звуть мадемуазель Марі, і мене люблять.
Сьогодні ввечері я влаштовую великий «Соловей» на вулиці з ліхтарем, розписаним під Катерину Сеґурану, під Республіку, з девізами, свічками тощо, а для обраних — танці в каретні. Великий розпорядник церемонії — Трифон. Щоб розповісти про цю тварюку, знадобився б цілий том. Неможливо бути більшим шахраєм, більшим нахабою, більшим брехуном, більшим Тартюфом...
За три дні його тричі проганяли, і тричі дідусь йому прощав. Трифон плакав. Пан його обіймав. З верху сходів, що ведуть із каретні на поверхи прислуги, я пішла подивитися на танці. Варто було бачити ту баталію: велика брама витримувала справжню облогу з боку люду з вулиці де Франс, але Трифон пускав до цієї жаданої комірчини лише осіб із картками... Там теж...
Анна, пʼятдесятирічна шельма, худа й хирлява, тримала засув, і один необачний, що поткнувся між стулки, які почали піддаватися, дістав такого розкішного ляпаса, що це мало успіх.
Я повернулася до їдальні, де був Біховець, ми всі пішли набережною, без капелюшків, улітку в Ніцці це завжди чарівно.
Знаєте, як пані Кондарева пояснює свою фінансову руїну, руїну таку, що я обурена всіма її кредиторами, які беруть дім в облогу: вона винна всюди, усім слугам, усім, і це плутають із нами, тож на нас лягає ганьба ні за що — тепер, коли в нас більше немає боргів. Так-от, пані розповідає, що ми забрали всі її гроші, гроші її доньки, і що вона мусить ховати свої дрібні виграші в Монако, щоб у неї їх не забрали.
Розалі не дає мені писати: розповідає, що кухар Жозеф Ароццо, який завтра стане до служби, — це той самий, що з досади одружився зі своєю кузиною. Він був закоханий у покоївку, яка теж його кохала, але одного дня вона так нестямно закохалася в пана Одіффре, що кричить про це на всі заставки, і Жозеф, лютий і ревнивий, бере шлюб зі своєю кузиною. Через два тижні Жозеф із молодою дружиною й Розалі із закоханою в Еміля зустрілися на набережній Сен-Жан-Батист.
— Ах! мадемуазель, яка сцена! Вони нічого не сказали, але я добре бачила, що воно таке.
Справді, ось із чого можна зробити чарівну повість. Мені вуха пухнуть від усіх цих драм людської, якби я мала час, я переповіла б їх повістями, так, якби вміла добре писати. Можливо, колись, згодом, коли матиму час.
Я ніколи не читала книжки про прислугу, я чудово впоралася б і сама, маючи такий словник, як Розалі.

Примітки

В оригіналі: Rossignol («соловей»). ↩
Катерина Сеґурана — легендарна героїня Ніцци, уславлена за свою зухвалу роль у відбитті османсько-французької облоги 1543 року. ↩