П'ятниця, 1 червня 1877

Дивлячись, як Ліза бігає в саду, я відчула велике бажання мати Александріну; Лізі дванадцять років, та матиме стільки ж за десять років. Я виховала б її, як ніхто на світі: вона розмовляла б латиною, як французькою, і знала б напам'ять усі книжки, розставлені в хронологічному порядку, решта поділів відкрилися б потім; вона грала б на арфі й на фортепіано, знала б усі корисні мови; я водила б її всюди, прищеплювала б їй пристрасть до мистецтва й до прекрасного й змусила б вивчати той із видів мистецтва, до якого вона мала б найбільший хист. Я зробила б її бакалавром наук і словесності — не з педантизму, а тому, що це справляло б добре враження у світі, про неї б говорили, її б шанували, вона спілкувалася б з ученими, поетами й митцями, які оспівували б її у своїх книжках і вміщували б її в картинах. Вона мала б безмежно дотепності (тут немає протилежних шансів), була б вродлива, що більш ніж імовірно; добра, щедра, що я б їй прищепила. Я зробила б із неї фенікса, знаменитість, диво, і це було б тим егоїстичніше, що мені б із того нічого не перепало. Словом, я зробила б із неї те, чим могла б стати сама, якби могла виховувати себе від самого народження.
І я любила б її більше, ніж свою власну доньку, не знаю чому, тому що мені було б приємно, щоб говорили... сама не знаю що, що я люблю її з... самозреченням, з відданістю, з... та хто його зна. Моя роль була б оригінальна й гідна захвату, особливо щодо батька. Якби це була моя донька, я боялася б нав'язатися їй з її вдячністю, набридати їй, виставлятися... мати вигляд, наче я чогось прошу. Моя донька була б половиною мене самої, а я така соромлива, така педантична, така несмілива щодо самої себе. Я б так сильно себе ненавиділа, якби мусила випрошувати любові для себе чи для неї... тоді як отут... я роблю це з примхи, а його я й не знаю.
Мрії...
Сьогодні заходив пан Савич, двоюрідний брат тітки через Романових, він провів зиму в Ніцці й часто бував. Він розбагатів в Англії і, дійшовши п'ятдесятип'ятирічного віку, будь-що хоче одружитися. Він би хотів узяти тітку, але вона не може вийти заміж через мене, тож вони лише друзі; у доброго пана, як і в Коліньйон, це навіжена примха.
Хто повірив би, що я здатна на таке життя, яке веду. Завжди сама в себе, читаю, малюю, пишу, граю. Я спускаюся лише до трапези й тішуся лише власним товариством!
Це не щастя, але це те, що його готує, ти вдосконалюєшся, щоб мати жіночі успіхи і передусім інші. Я вбила собі в голову стати знаменитою — і я цього досягну.
Як можна жити, як люди внизу, мої рідні?! Про що вони говорять, про що думають? Про слуг, про дрібні грошові й сукняні справи. О! усе це по-дрібному: про виграші в Монако, про те, що сказала пані Кондарева, про те, як пані Булдакова обвела генерала круг пальця; про останній віст із паном Анічковим, про останній спалах пані Анічкової, про... та хіба я знаю? І передусім про мене, про мій добробут, який вони раді забути, тобто полишити спати, коли я про нього не говорю.
Хутчіш до Парижа! Я працюю, але не просуваюся, мені потрібні вчителі.
Біжу покинув Відень.
Як же серцю, як же серцю боляче! (Мальбрук)
А втім, я про це не думаю. Він у своїй великій мандрівці, він відродиться, але ніщо мене не тривожить з причин, наведених на сторінці 173.

Примітки

Bachelière ès sciences et lettres — жінка-бакалавр у галузі наук і словесності — була надзвичайно рідкісною відзнакою для жінок 1877 року.
Рядок із французької народної пісні «Marlbrough s'en va-t-en guerre» («Мальбрук вирушає на війну»), популярної щонайменше від XVIII століття.