Середа, 30 травня 1877

Цей день позначений двома подіями: перша — це те, що я зробила копію портрета Меліссано за годину й десять хвилин, а друга — це те, що я написала Маркуарові вірші, сама того не зауваживши,
Добродію, в ім'я мистецтва шліть портрет хутчіш сюди. Я хочу скінчити цю картину до нашого від'їзду; сам князь замовив мені труди.
Прийміть же наші компліменти й цю квітку, що тут відтиснена.
Марі Башкирцева.
N.B. Не сприйміть це, прошу вас, за святкове вітання через ту квітку.
Ми нареготалися, мов навіжені, з Діною, сперечаючись, чи стане Маркуарові кебети, щоб виявити риму. Я почала витрачати свій мистецький папір на простих смертних.
Я щойно проковтнула книжку, що відвернула мене від кохання. Чарівна княжна, закохана в художника! Тьху! Це не для того, щоб образити художників чи сказати манірну дурницю, але... не знаю, це разюче, я завжди мала аристократичні переконання й вірю в породи людей, як у породи тварин.
Часто, тобто завжди спершу, шляхетні породи стають такими внаслідок морального й фізичного виховання, що передає свої наслідки від батька до сина. Та яка різниця, у чому причина! Це як мама, яка, щоб виправдати хиби Караччоло, вигукує: «Бідолашний чоловік, навіщо з нього кепкувати, він просто погано вчився, ось і все». Так, це достоту як те, що я казала вчора Розалі, яка скаржилася на негоду.
— Негода! О! ні, а якби не дощило, ви б побачили... яка була б гарна година.
Сьогодні ввечері я знов відчула якусь тінь ніжності до Алессандро.
Решта майже не змінюється, пані Кондарева все позичає, сьогодні захотіла в дідуся, але старий невдячник не зрушив. Ліза в полоні своєї любові до собак, Діна тягається з ліжка в крісло, а я не маю навіть розваги кохати Флорентинця. Не знаю чому, але «Флорентинець» видається мені якимось зневажливим епітетом, як... цей... нікчема, цей... фертик, цей... навіжений.
Я перегорнула пору Антонеллі, тобто останню зустріч і те, що було потім. Справді дивовижно, як я міркувала. Я в захваті й сповнена замилування. Я забула всі ці такі слушні, такі правдиві міркування й була доволі стривожена, щоб не подумали, ніби я кохала (колись) графа Антонеллі. Дяка Богу, у це не можна повірити завдяки цьому любому щоденникові.
Ні, справді, я не думала, що сказала стільки правд і передусім що їх продумала. Це було рік тому, і я таки боялася, що понаписувала дурниць. Ні, справді, я задоволена. Тільки не розумію, як я могла поводитися так по-дурному й міркувати так добре.
Мені треба повторювати собі, що жодна порада у світі не завадила б мені зробити будь-що і що мені потрібен був досвід. Це був час, коли я ще трохи думала, як за часів герцога. Я не могла уявити собі всіх тих ницостей, які знаю тепер.
Мені прикро вражає те, що я така досвідчена, але так треба, і коли я до цього звикну, я думатиму, що це зовсім просто, я знову піднесуся в ту ідеальну чистоту, яка завжди десь є на дні душі, і тоді буде ще краще, я стану спокійніша, гордіша, щасливіша, бо вмітиму це цінувати, хоча тепер я й ображена, наче за когось іншого. Бо жінка, що пише, і та, яку я описую, — це двоє різних: що мені до всіх цих поневірянь? Я записую, аналізую, копіюю буденне життя своєї особи, але мені, самій мені, усе це геть байдуже. Це моя пиха, моє самолюбство, мій інтерес, моя шкіра, мої очі страждають, плачуть, втішаються, а я тут лише для того, щоб пильнувати, писати; розповідати й холодно міркувати про всі ці великі злигодні, як Гуллівер мусить дивитися на своїх ліліпутів...
Мені ще багато треба сказати, усе задля того, щоб порозумітися... але досить.