Середа, 30 травня 1877

Цей день позначився двома подіями: по-перше, я зробила копію портрета Меліссано за годину й десять хвилин, а по-друге, написала Маркуарові вірші, сама того не зауваживши,
Добродію, в імʼя мистецтва шліть хутчіш замовлений портрет. Я хочу скінчити цю картину до нашого відʼїзду, сам князь мені її замовив.
Прийміть наші компліменти й цю квітку, тут відтиснену.
Марі Башкирцева.
N.B. Не сприйміть це, прошу вас, за святкове вітання через ту квітку.
Ми нареготалися, мов навіжені, з Діною, сперечаючись, чи стане Маркуарові кебети, щоб помітити риму. Я почала витрачати свій мистецький папір на простих смертних.
Я щойно проковтнула книжку, що відвернула мене від кохання. Чарівна княжна, закохана в художника! Тьху! Це не для того, щоб образити художників чи сказати манірну дурницю, але... не знаю, це якось не вʼяжеться, у мене завжди були аристократичні переконання, і я вірю в породи людей, як у породи тварин.
Часто, тобто завжди спершу, шляхетні породи стають такими внаслідок морального й фізичного виховання, дія якого передається від батька до сина. Та яка різниця, у чому причина! Це як мама, яка, щоб виправдати хиби Караччоло, вигукує: «Бідолашний чоловік, навіщо з нього кепкувати, він просто погано вчився, ось і все». Так, це достоту як те, що я казала вчора Розалі, яка скаржилася на негоду.
— Негода! О! ні, а якби не дощило, ви б побачили... яка була б гарна година.
Сьогодні ввечері я знов відчула якусь тінь ніжності до Олександра.
Решта майже не змінюється, пані Кондарева все позичає, сьогодні захотіла позичити в дідуся, але старий невдячник не зрушив. Ліза в полоні своєї любові до собак, Діна тягається з ліжка в крісло, а в мене немає навіть тієї розваги — кохати Флорентинця. Не знаю чому, але «Флорентинець» видається мені якимось зневажливим епітетом, як... цей... нікчема, цей... фертик, цей... навіжений.
Я перегорнула пору Антонеллі, тобто останню зустріч і те, що було потім. Справді дивовижно, як я міркувала. Я в захваті й сповнена замилування. Я забула всі ці такі слушні, такі правдиві міркування й неабияк непокоїлася, щоб не подумали, ніби я кохала (колись) графа Антонеллі. Слава Богу, завдяки цьому любому щоденникові в це не можна повірити.
Ні, справді, я не думала, що сказала стільки правд і передусім що їх продумала. Це було рік тому, і я таки боялася, що понаписувала дурниць. Ні, справді, я задоволена. Тільки не розумію, як я могла поводитися так по-дурному й міркувати так добре.
Мені треба повторювати собі, що жодна порада у світі не завадила б мені зробити будь-що і що мені потрібен був досвід. Це був час, коли я ще трохи думала, як за часів герцога. Я не могла уявити собі всіх тих ницостей, які знаю тепер.
Мене прикро вражає, що я стільки знаю, але так треба, і коли я до цього звикну, я думатиму, що це зовсім просто, я знову піднесуся до тієї ідеальної чистоти, яка завжди десь є на дні душі, і тоді буде ще краще, я стану спокійніша, гордіша, щасливіша, бо вмітиму це цінувати, хоча тепер я й ображена, наче за іншу. Бо жінка, що пише, і та, яку я описую, — це двоє різних: що мені до всіх цих поневірянь? Я записую, аналізую, копіюю буденне життя своєї особи, але мені, самій мені, усе це геть байдуже. Страждають, плачуть, втішаються моя пиха, моє самолюбство, мій інтерес, моя шкіра, мої очі, а я тут лише для того, щоб пильнувати, писати; розповідати й холодно міркувати про всі ці великі злигодні, як, певно, дивиться Гуллівер на своїх ліліпутів...
Мені ще багато треба сказати, усе задля того, щоб пояснити себе... але досить.

Примітки

Французькою ці рядки римуються (demandé / commandé): саме цю «риму» мала на увазі Марі, коли разом із Діною гадала, чи помітить її Маркуар (071.0497). ↩