Середа, 23 травня 1877

Як і щодня, доходиш до шостої години, малюючи, співаючи, читаючи, музикуючи, а о шостій ідеш на «Skating», де сьогодні ввечері неймовірна публіка: спершу ми з Ґотьє, потім родина Віжʼє, дʼОзак, Шаблікін (старий брудний багатій, який приймає гостей) і Еміль на хвилинку, та ще двоє незнайомців, не рахуючи службовців і дітей учителя. Оскільки цей бідолашний щоденник прочитають лише по моїй смерті, мушу сказати, хто така Віжʼє — це славетна співачка Софі Крювеллі, одружена з віконтом Віжʼє. Їй пʼятдесят років, і вже щонайменше пʼятнадцять років вона намагається видати себе за молоду дівчину. Канарково-жовте волосся й такі капелюшки та сукні, що ті, хто бачить її вперше, зчиняють лемент і півнячі крики. Анекдотам про неї немає кінця. Недавно її сукня тріснула, і все було видно, запевняють навіть, що довелося приносити лопати, щоб запхати назад вміст ліфа тощо; якось увечері Лоренті спитав її, чому вона не сідає.
— Бо боюся луснути, — відповіла вона.
— Тоді попередьте мене, будь ласка, віконтесо, бо я можу дістати чимось в око.
Вона була чудова й, якби вдягалася як належить, була б іще дуже вродлива. Постать у неї, певно, була як моя, але тепер немає нічого надзвичайнішого, ніж бачити її на «Skating», тож коли я помічаю, як вона наближається здалеку, я зупиняюся, і ми боїмося одна одної, мов два паротяги на одній колії... я порівнюю себе з доброю віконтесою, бо, як і вона, боюся ризикнути сама; сьогодні ввечері я наважилася, а вона наслідувала мене, бовтаючись, мов цуценя, яке хочуть утопити. Ця вічна тема для жартів знов нас із Ґотьє розсмішила.
Я, можливо, трохи вільна, але забавна, цю манеру, яка мені пасує, я перейняла в Італії, бо вона пʼянить мене, забавляє і цілком мені природна.
Одіффре привітався здалеку, узимку він бачив гірше, але мені самій ця незручність дошкуляє саме влітку.
— Одіффре не злий, — каже Барнола, — а ось Саетоне грубіян! Я сам чув, як він не давав Одіффре прийти провідати вас у театрі; я сам бачив!
Ах! любий Андріо, мене це майже не дивує, я ж так із вас глузувала, а тітка тільки те й робила, що розповідала вам про кумедність, злість, бридкість панянок Лакруа, старша з яких нині ваша ніжна половина.
Цей добрий Рікардо лишився до дванадцятої, а також Ане, дідусів окуліст.
Близько одинадцятої прийшли до мене, передпокій вражає червоним атласом, помпейськими розписами й червоною лампою, ти наче в дивній багряній імлі; мені подобається дивитися, яке враження це справляє на людей, коли вони бачать його вперше. Ане — молодик двадцяти восьми років, пристойний і вродливий, як кажуть; як лікар, що приходить двічі на день, він уже трохи свій у домі, тож, увійшовши, він став навколішки й спитав, чи це ми в каплиці, чи в маленькому пеклі.
— Я й не знав, що це таке, коли ввійшов, — каже він, — цей червоний колір, це світло, потім ця небесна блакить, чекаєш, що спершу зʼявляться чорти, а потім янголи, і ти геть приголомшений, розчавлений.
Саме такого ефекту я й прагнула. Ми розмовляли до пів на другу, бесіду перемежовував спів Барноли, пожвавлювали мої вибрики, а супроводжувало піанісимо мандоліни, мов у драмах ніццького Французького театру. Ане обмінювався поглядами з пані Кондаревою, що їх одразу ж пояснював, кидаючи нам такі глузливі погляди, що інша б це помітила.
на полях
Згодом я виявила, що між ними була зворушлива близькість, така зворушлива, що вони, можливо, зблизилися трохи занадто впритул.
І ось таке моє тутешнє життя, а доведеться зруйнувати всі ці... облаштування, перевозити меблі й витрачатися... не занепадаймо духом, так треба.
Не дивуйтеся, це відповідь Маркуарові:
Ви мимохідь попросили мене писати вам про наші новини, а я пишу про них насправді. Бо я обожнюю писати й рідко кого милую від своєї каліграфії. Ми почуваємося добре, і дощу вже немає, тож Діна не тішиться, мов качка дощем, а сидить біля мого дідуся в камері-обскурі, що дуже розважає, коли тобі обридло світло; не знаю, чи це її випадок, що ж до мене, то я проводжу там по дві години на день і вважаю це дуже гарним. Шкода, що ви, людина з таким смаком, не бачите моєї комірчини: передпокій багряний і доволі добре може зображати чистилище, потім моя кімната, що так-сяк являє небо, і нарешті кімната Помпадур, яка не може не являти землю! Саме в землі чи на землі, як вам завгодно, я щойно завершила Меліссано, але зробила його так ліворуч (бо серце ж зліва, ясна річ), що правий бік зовсім порожній, і це дуже бридко. Утім, ви зможете цьому зарадити, надіславши мені добру фотографію вашого друга Олександра, з якої я зможу зробити парний портрет до цього любого князя, що отримає в такий спосіб несподіванку й подвійний дарунок.
Що ж до розваг, маємо «Skating» і морські купання, є практичні люди, які кажуть, що в цю пору це те саме. Знаєте, я недавно купила річ, за яку ви б дорого заплатили, — це коробка для рукавичок XIV століття (це щоб його розлютити). До речі, щодо старожитностей: юна арфістка ніколи вам не призначалася, ми просто розраховували на ваше дружнє втручання, щоб написати до Відня. Та як же їй, бідолашному створінню, боротися з лютими нащадницями Арпада!
Кому віддали медаль? І все ж не чиніть насильства над комітетом тиру, добродію, це чудовий заклад.
Де ви назбирали ті славнозвісні фрази на мою адресу? Вони втішні, хоча, зрештою, могли б сказати й гірше.
Чи знали ви такого собі Одіффре і як? тощо, тощо.
Я попросила була його сказати мені, що про мене говорять, і він пише мені:
Переписаний листLettre de Marcuard à Marie (extrait), mai 1877
Я нарешті назбирав де-не-де кілька фраз про вас. Усі сходяться на тому, що у вас надзвичайно багато шарму, шику.
Я відповідаю йому на це, що: я була така бридка, що здригаюся, лиш про це подумавши, у Ніцці я повернула собі колишній вигляд, я кажу це не тому, що ви не можете перевірити, а тому, що це правда, в Італії мене ніколи не бачили бодай більш-менш гарною.
О! коли я думаю, що живемо лише раз і що кожна хвилина наближає нас до смерті, я божеволію!!! Я не боюся смерті, але життя таке коротке, що марнувати його — це ганьба.

Примітки

«Skating» (англ.) — роликова ковзанка, модний світський заклад 1870-х років. ↩
Софі Крювеллі (1826–1907), уславлена оперна сопрано, що залишила сцену близько 1856 року, вийшовши заміж за віконта Віжʼє. ↩
В оригіналі латиною: «camera obscura» («темна камера») — затемнена кімната; тут — задля лікування дідусевого ока після операції. ↩
Арпад — легендарний засновник угорської нації; «нащадки Арпада» — угорки. ↩