Неділя, 13 травня 1877

Як же це: ще вчора я була в готелі «Де ла Пе», Денгоф, ледь приїхавши, прийшов нас провідати, потім ми були на Каскіне, де я бачила свою родину у восьмипружинній кареті, з вороними кіньми, зі слугами в зелених лівреях. Якщо я перейняла зачіску Бланш, то її мати вбралася так, як я, — випадково чи навмисне, але вона була в білому, а у Флоренції це не в моді. У неї був розкішний виїзд, і я тішуся цим, наче своїм.
У неї таке лагідне, таке чудове обличчя!
А далі — моя незаконна родина... я йшла пішки з Діною, ця погань вийшла зі своєї найнятої вікторії й рушила нам назустріч, ведучи сестру за руку, мов на сцені. Цей дивний спосіб прогулюватися видає її за версту.
Ми йшли ліворуч, вони праворуч тією самою алеєю, але коли вона опинилася майже навпроти, то різко наблизилася й пройшла повз мене так близько, що наші сукні торкнулися. Я зупинилася й, нітрохи не соромлячись, навмисне оглянула її з голови до пʼят. Вона схожа на зображення Італії на двофранкових банкнотах: величезний стан, розставлені ноги, великі ступні, чудна хода й вигляд простацький, вульгарний. Вона дала себе роздивитися й одразу ж сіла в карету.
Як же це все вчора — а Ніцца сьогодні!!
Маркуар, побувши з нами в готелі, поки ми збиралися, провів нас на вокзал. Я витворяла дурниці, як завжди, а Маркуар забавляв мене своєю батьківською поважністю.
— Я щойно, — каже він, — отримав точні відомості про нашого юного Олександра, певні відомості.
Я кинула незначуще «Ах!», чекаючи на продовження, бо коли вже Маркуар так заговорив, значить, він зустрічався з графинею чи її нотарем.
— Його справи можна буде владнати, — провадив він, — мільйоном, і йому залишиться понад двісті тисяч франків річного прибутку. Тобто з цим мільйоном його статок буде цілком звільнений від боргів. Та цей мільйон ще треба знайти. У нього є й інші борги, але їх владнають у родинному колі. Щойно цей мільйон знайдеться, його родина, його друзі простять йому всі дурниці, які він накоїв, його приймуть, мов блудного сина, любитимуть, ходитимуть коло нього, обожнюватимуть... Ось так стоять справи.
І цей розкішний нащадок Великого Вільгельма Телля поглядав то на одну з нас, то на другу, наче зважуючи, яке враження справила ця доволі врочиста промовка. Маркуар не кидає слів на вітер, усе, що він каже, мов прибите, як кажуть у Росії.
— Що ж, — кажу я зі своєю природною легковажністю, — що ж, сподіваюся, йому знайдуть цей бідолашний мільйон, цьому бідолашному Олександрові.
— Безперечно, — каже мама.
— Та в тім-то й річ, що це важко, — провадить Маркуар із певним лукавством.
— Хочете, я йому позичу? — спитала я тим самим грайливим тоном. — Під пʼятдесят відсотків?
— Ні, — каже Маркуар, з яким рішуче не можна жартувати, — це не так, шукають позики... без вороття, — додав він із таким по-батьківському хитрим поглядом, що я всміхнулася, як він, і спитала:
— Чому це ви так на мене дивитеся, добродію?
— Ах! — кинула я за мить із виглядом утаємниченої, — це вже складніше.
— Розумієте, — провадив незворушний швейцарець, — у такий спосіб залишилося б понад двісті тисяч франків річного прибутку, вільного від усякого податку, усякого... відсотка.
— Ось бачте! — наївно мовила пані моя матінка, яка вболіває за тріумф Олександра.
— Без вороття, — повторила я задля пояснення.
— О! ха!
— Знайдеться, — кажу я.
— А ви хочете? — спитала вона зі сміхом.
— Я? Це було б невдале вкладення.
Маркуар усе всміхався мені, тим більше що я замислилася, і було над чим. Їй-Меліссано!
Мільйон ніколи не дає більш як пʼятдесят-шістдесят тисяч франків у державних облігаціях, які, на мою думку, єдині надійні. За мільйон можна купити собі найвродливішого герцога ді Меліто чи князя ді Санта-Северіна на світі, якого треба буде годувати, вдягати, вигулювати, словом, утримувати. Залишається дуже мало, зважаючи на витрати на гру, на коней, на клуби, без яких герцог чи князь ніяк не обійдеться. Можна нічого не купувати й залишитися зі своїми пʼятдесятьма тисячами франків на рік, але одного дня таки доведеться... хіба що продати, а це складніше й передусім рідше трапляється. А ось тут справа чудова: за мільйон звільняєш статок понад чотири мільйони і маєш на додачу чарівного хлопця з імʼям і блискучими родинними звʼязками.
Кожен, хто мислить як спекулянт, мав би обурюватися, що не має потрібного мільйона.
— Зрештою, — кажу я, — цей любий Олександр, цей... до речі, знаєте, я бачила його жінку, і вона торкнулася мене... правим боком сукні. Який чудовий монумент!
У вагоні я не могла стримати сліз...
Я знов застала тих самих Анічкових на вокзалі і, ледь діставшись дому, — Коліньйон, Біховця й красеня Альбера. Він і справді гарний.
Просто на вокзалі тітка повідомила нам дивовижну новину. Вісім днів тому дідусеві зробили операцію на оці, і операція вдалася. Рекомендують цілковитий спокій, тож саме в їдальні я казилася, мов навіжена; мені довелося за годину розповісти про всю подорож — партії, Короля, різноманітні розваги, усе, усе, усе! Пані Кондарева, сестра Суворової, гостює в нас уже два тижні, потоваришувавши з тіткою. Коли Ґотьє пішов, я заговорила про Силену, про дівчинку, про Олександра й передусім про моє захоплення ним. Я так дивуюся, що була закохана, що кричу про це на кожному розі, а втім, так це сприймуть за дурницю. Біховець, Валіцький і Коліньйон уже перейняли той рух ногою, що його робив Лардерель на балу-маскараді і що його Діна передала їм у первісному вигляді, словом, це загальне безумство, яке я підживлюю купою доволі спокійних вибриків.
Мої покої погарнішали, кілька доданих речей уже надають їм трохи обжитого вигляду, я вся палаю й гарячкую від думок про облаштування, оздоби тощо, тощо; на щастя, згадка про відʼїзд до Парижа мене заспокоює.
Місяць у Ніцці, щоб заощаджувати, відпочивати, про все подумати. Я скоряюся.
Ніцца гарна. Як шкода мати такий чудовий дім у цій дірі; у Флоренції чи в Неаполі це був би скарб; не кажучи вже про Рим чи Париж, де треба було б палацу.
Тітка ще не знає правди про Лардереля...
Та воно й ні до чого, мені слід було завжди тримати цей епізод при собі. Я розповіла про наш розрив, про мої сльози. Решта доволі втішна, тож перебільшень не потрібно, дивуюся лише, як усе так дивно обернулося...

Примітки

Маркуар — швейцарець; Вільгельм Телль — швейцарський національний герой. ↩
«Без вороття» (фр. à fonds perdus) — гроші, дані без сподівання на повернення. ↩
«Їй-Меліссано!» — жартівливий лайливий зворот: імʼя Меліссано підставлене замість Божого у звичному вигуку «Nom de Dieu!» (пор. «їй-богу!»). ↩
В оригіналі італійською: «Veglione» — пишний карнавальний бал-маскарад. ↩