Неділя, 29 квітня 1877

Лише в мить відʼїзду я відчула дрібку жалю за смугастими портьєрами і взагалі за всім готелем, що так тісно повʼязаний із тим, що оживляло моє перебування в Неаполі.
У дорогу я вдягнена в каштанову сукню, стягнуту в талії єгипетським галуном, чорні черевички й рукавички та чоловічий капелюх із чорного фетру. Збоку — поясна торбинка з жовтої шкіри.
Денгоф вважає, що це краще, ніж біле, — він пруссак.
На вокзалі ми застали Дзуніку, Караччоло й сина Пʼєдімонте. Була пів на девʼяту. Вирушивши о девʼятій, ми за годину прибуваємо до Казерти, де чекаємо потяга о четвертій, який повезе нас до Флоренції. Так ми побачимо й Казерту.
Мені здається, ніби я їду на прогулянку за місто й завтра повернуся до Неаполя.
Коли ми чекали на вокзалі, я загадала: якщо Меліссано й Кампомаріно прийдуть, станеться те й те. А що вони не прийшли, дорога від Неаполя до славетного Канчелло здалася мені дуже довгою.
Розалі й багаж лишили на вокзалі, і ми йдемо оглядати більш чи менш розкішні покої італійського Версаля... Щира жвавість і любʼязність дітей додавали мені невимушеності, і я розглядала стіни й стелі, сиплючи своїми зауваженнями, коли ми побачили, як у самому кінці цієї пишної анфілади вилітає галопом, у класичній поставі скакового коня, Кампомаріно, а за ним дрібною риссю — Меліссано. Ця поява справляє таке веселе враження, що я, геть забувшись, нахиляюся й простягаю їм руки, як зазвичай роблю для Пратера.
— Ми просто з Неаполя! — кричить Меліссано.
— Екіпажем! — кричить Кампомаріно.
— На карриколо!
— Кінь мчав отак!
— Він нас поніс!
— Це все Меліссано, через нього я спізнився на потяг!
— Ну нарешті, ось і ви, саме вас нам і бракувало, яка приємна несподіванка.
Попри цей любʼязний вигук, Кампомаріно, найцікавіший з усіх, упадає за Діною. Мені було б байдуже, якби мама цього не бачила, але вона бачила, жаліла мене й заздрила! Зате всі інші — мої. Сніданок був надзвичайно веселий, відчувалося, що всім гарно; нічого напруженого, нічого незручного. Я розповідала історії, які закінчувалися вибухами нестримного сміху, а Меліссано ще й підсилював його, поїдаючи макарони по-неаполітанському, тобто без кінця. Усе це ці юнаки з захватом розповідатимуть, і від цієї думки мій дотеп тільки гострішав.
Ми взяли екіпаж штурмом, нас було шестеро, мама їхала слідом із Порчінарі чи Дзунікою. Усе сприяло цьому дню прощань — обране місце, погода, настрої... Одне слово, було весело, кумедно, мило, шалено, як і належить на заміській прогулянці, та ще й серед такої казкової природи, як парк Казерти.
Опинившись у гроті, ми записуємо свої імена — Меліссано підсаджує Дзуніку, Кампомаріно перекидає Караччоло, — і під дрібним дощем водоспаду засновуємо товариство, що зветься «Божевільні з Казерти».
Було так гарно, так чудово, кожен здавався таким веселим, що я розважилася вдесятеро більше... тобто в Сорренто я нудьгувала, а тут розважалася. Мусило ж колись і мені випасти, щоб мене оточували, як у книжках, щоб я їздила на заміські прогулянки, сміялася, ну, все таке — усе в такому дусі, як кажуть англійці. Маленьке озерце, затінене зеленню, з Венерою, що присіла, виринаючи з тих оксамитових рослин, — це краса, мов уві сні; там, при самому вході, знайшли змію, кожен перестрибнув через неї й кинувся тікати так далеко, що декотрі вдарилися руками об колони ротонди.
Мама залишалася в екіпажі й не могла бачити знаків уваги, які мені виявляв Кампомаріно, — мов навмисне!
Нарешті, щоб увінчати цей день сміху, дотепів і маленьких вольностей, дозволених на природі, які так зближують, ми сфотографувалися всі разом — сидячи й стоячи, на землі чи як прийдеться, — а посередині Меліссано навпочіпки, з витягнутою шиєю й очима, зведеними на мене, як за тих часів, коли він розводив свої захвати, ще не знаючи мене.
О четвертій Караччоло, Дзуніка й малий Пʼєдімонте (йому двадцять років) сіли на потяг до Неаполя, і щойно вони опинилися в клітці, Меліссано, за своєю манією, пішов дражнити їх ціпком, наче мавп у звіринці. Ця здоровенна мавпа й Кампомаріно лишаються, щоб провести нас.
З усіх боків прощаються із запевненнями, любʼязностями, обіцянками писати, і насамперед нас змушують телеграфувати, щойно приїдемо, щоб листи могли дійти, — це цілком природно.
— Не помріть без нас!
— Повертайтеся!
— Князю, не погладшайте надто з радощів.
— Він уже худне.
— Він надто мало їсть.
— Плачмо!
— Ото буде пара до водоспаду в Казерті!
Ми мало зважали на інших пасажирів, на «публіку», як кажуть, яка дивилася на нас і слухала — у своїх сірих шапках, із торбами, в кольорових сорочках; що за бридка тварина — мандрівник. Меліссано знову отримав депешу від Олександра... Фарнезе, що, підкоривши Фландрію... не зважайте, це спогад із Казерти, що прислужився мені для дотепу.
З двох із половиною місяців мого спокійного й світлого перебування в Неаполі мені не лишилося нічого — навіть жалю, навіть невиразного бажання колись туди повернутися. Було добре, дякувати Провидінню, — і все.
Труднощі мене остуджують, прикрощі викликають у мене огиду, хоч часто й запевняли в протилежному.
Я вʼїхала до Флоренції, сміючись. Подумайте лишень: в одному місті з паном кучером, і з пані Шльондрою, і з дівчинкою, і з Нікколіні, і т. д.!
Ще два роки тому Флоренція справила на мене чудове враження, а сьогодні подобається мені ще більше. Ці гарні суворі будинки, ці чисті вулиці, ця архітектура, що попри все зберегла відблиск генія Мікеланджело, — усе це, запевняю вас, дуже величне після неаполітанського лахміття. Ми оглядаємо три готелі й повертаємося до першого, тобто до готелю «Де ла Пе». Нестерпний тут лише страшенний гуркіт Арно, що якраз перед нашими вікнами утворює... водоспад — ні, як це називається? Зрештою, я бачу наслідок, а до причини мені нема діла.
Ах! яка насолода — після шістнадцяти годин дороги вмитися!
Щохвилини мені хочеться сказати, яка я задоволена останніми трьома місяцями свого життя: це були перші, єдині щасливі й чисті місяці. І такий чарівний кінець! Тож я приїхала до Флоренції в найкращому на світі настрої, а через це оточую себе всілякою опікою: не вдовольняючись звичайним умиванням, я велю намастити себе білим запашним кремом, який склав для мене Валіцький без білил та інших шкідливих речей, а зверху пудруюся. Це освіжає і корисне для шкіри. А ви ж знаєте, у мене на цьому світі є тільки моя шкіра.
Після трьох місяців занедбаності я раптом стаю кокеткою, ретельно вдягаюся й зачісуюся — і я вже інша. Ото ж бо! Я починаю знову знаходити себе!
У Флоренції все чисте, величне й гарне — навіть найняті ландо.
І перш за все я велю проїхати повз № 19 на віа Торнабуоні, палаццо Лардерель. Три вікна по фасаду, але масивне й гарне. Трохи не доїжджаючи туди, ми розминулися з елегантним екіпажем, яким правив офіцер, а поруч сиділа дама. Взаємне впізнавання: граф Мірафіоре з дружиною.
Неаполь порівнюють із Парижем; певна річ, це два міста, що найменше схожі одне на одне, хіба що рухом, та й той там зовсім інакший; якщо вже конче все порівнювати з Парижем, то я порівняю з ним Флоренцію — багату, елегантну, гарну, яка проте ніби зберегла щось від давньої суворості навіть у своїх мешканцях, що не можуть не бути сучасними, хай йому біс! Каскіне — одна з найприємніших прогулянок у світі, і як же приємно вражає цей гарний сад після такої розхристаної Кʼяї, попри всю Віллу-Реале!
викреслено[Три рядки закреслено]
Різниця відчувається в усьому, і око спокійно відпочиває на кучерах і ситих конях, на гербових екіпажах — добре полакованих, елегантних, зручних — після безглуздих неаполітанських найманих колясок, шкап, мішкуватих ліврей...
Ми справляємо враження новоприбулих, а може, й гарних жінок, і щойно наш екіпаж зупиняється серед інших, він викликає цікавість — розважливу й спокійну, як і все у Флоренції. Саме через цей зовнішній спокій тут так весело.
Молоді й старі кружляли довкола, вдаючи, ніби так собі, коли до нас підійшов Маркуар. Він прийшов від графині де Лардерель, з дому Сальвіаті, яку я добре роздивилася, щоб упізнавати, а за кілька хвилин мала честь споглядати її шановного чоловіка, графа Гастона де Лардереля, — доволі гладкого, білявого, білого, румʼяного. Крім матері, я знаю їх усіх і мушу тут сказати, що ця чарівна родина доволі цікавилася мною під час прогулянки. Особливо пані де Мірафіоре багато на мене дивилася, розмовляючи чи, радше, розповідаючи щось одній старій дамі, яку я вважаю її матірʼю.
навскоси
То була її мати.
Хотіла б я знати, про що йшлося — про мою... зустріч із Його Величністю чи про... Олександра. Боюся, що вони мені тут зашкодять. Сестра — гарненька особа, навіть дуже гарна. Шкода, якщо вона буде зла. Я їй нічого не зробила. Хай кажуть про мене що завгодно, тільки не... ну, лише б мене не вважали авантюристкою, мисливицею за нареченим. Розповідатимуть, що я закохана в їхнього Олександра... якщо вони не знають усього, то можуть подумати й навпаки, як кучер та інші. Кучер, сторож, уже добре все доповів графині; це він і підготував Серафена так, що той лакей тільки й чекав, щоб призначили день.
Аби тільки це мені не зашкодило, мені так добре у Флоренції, Лардереля не рахуючи. Я почуваюся такою щасливою — хай той Олександр робить, що хоче, аби тільки мені не шкодив. Уже тиждень я переконую себе, що то було не кохання і що те, що було, минуло, — і ось я вже майже переконана.
Рим і Флоренція. Вам віддаю перевагу.
Але я помічаю, що всі чоловіки носять капелюх трохи збитим на потилицю. Мабуть, це вплив клімату, бо, поки ми підʼїжджали до Флоренції, мій капелюх зрештою сповз на потилицю — певно, під впливом повітря.

Примітки

Карриколо (іт. carricolo) — легкий неаполітанський двоколісний візок, у який набивалося безліч людей. ↩
В оригіналі англійською: «all that sort of thing». ↩
Олександр Фарнезе (1545–1592), герцог Пармський, полководець, що підкорив Фландрію. Марі обриває фразу про «Олександра» (Лардереля) й жартома продовжує її цим іменем, навіяним Казертою. ↩
В оригіналі італійською: «custode» — «сторож, наглядач». ↩