Понеділок, 23 квітня 1877

На цій думці я перенесла лампу з салону до своєї кімнати; щойно вибило п'яту; я погасила лампу й відчинила жалюзі. Розвиднялося. Ранок, що нагадав мені той, у Сорренто. Мені здавалося, ніби я чую голос Лардереї, який гукав крізь двері, що «Меліссано дуже гарний у блакитному».
Нап'явши на себе білий халат із каптуром, я вийшла на балкон; не пробула там і п'яти хвилин, як мусила хапливо вернутися, бо Лардереї помітив мене, виходячи з фіакра. Повертається, бідолаха! Ніщо так не псує мене цієї миті, як безсонна ніч.
Кьяя безлюдна, кілька робітників, босих, потім солдати; пагорб праворуч, позолочений першими променями...
«Guardate in alto e vidi le sue spalle
«Vestite già di ' raggi del pianeta
«Che imena dritta altrui per ogni calle! (Данте)
Яка краса, Боже мій!
Я пішла будити Розалі, яка віднесла того славнозвісного листа, що я перечитала його десять разів зі щораз більшим захопленням. Він прочитає його в дорозі, цей піднесений волоцюга...
Кьяя заповнюється кінними карабінерами й козами з... дзвіночками.
Розалі повертається.
— Він його має.
— Добре.
— Ах! панно, ах! мій імператоре, а що, як він не поїде!
— Спитаймо карти.
Карти кажуть, що він не поїде зараз.
Розалі спускається на знак консьєржа й приходить сказати мені, що в мить, коли виносили валізи, пан граф мовив, не відриваючись від читання: Я не їду.
«Si ch'abene sperar mera cagione...»
Повітря п'янить мене, усе, що є юного, свіжого, доброго в природі, розквітає й світліє, мов цей чудовий Божий день. Розповідаючи Розалі підступно-невинно про муки пана графа, я й сама трохи в це вірю — і я щаслива! Це повітря, це ранок, це весна.
Жарти, які я плету зі своєю покоївкою, видаються мені чарівними поезіями. Я щаслива, бо... я щаслива, незрозуміло чому.
Ах! Неаполю, як я тебе люблю! Вілла-Реале здається святковим павільйоном, прибраним для короля, ця пальма й ці кіоски праворуч — мов театральні декорації на nebbioso тлі пагорбів.
Я хотіла б, щоб цей ранок тривав вічно!
Настане полудень, прогулянка, товариство, чорні гумори!
Я не чекаю нічого приємного, ось чому мені не хочеться рухатися вперед. Мені так добре.
Ще немає й пів на восьму.
Денгоф і лікар приходили кілька разів за день, мамі зовсім недобре, і поки інші бігають та доглядають, я малюю карикатури на Зуніку, Порчінарі, Каракчоло й Сантасілью! Полотно доволі велике й уже вміщує дванадцять осіб, зроблених за два-три рази...
Мені хочеться спати.
Я вже взяла урок, мій сімнадцятий урок мандоліни, я бачила Меліссано та його чарівну усмішку.
Після листа я цілком заспокоїлася.
Я малювала, коли прийшли його оголосити. Так я тремтіла хіба що перед Королем Італії, та й то! Мама прийняла його у своїй кімнаті, звідки він вийшов і пішов би, не сказавши нічого, крім банальних фраз, якби я не вийшла в передпокій.
— Ну що ж, — кажу я, — ви заспокоїлися, ви більше не боїтеся, що вас силоміць одружать!
— Ах! ось воно, але прошу вас, [не] говорімо про це, я хотів відповісти на вашого листа, повного зухвальств, але моя відповідь надто зухвала...
— Дайте її.
— Ні, ні, але знаєте, ви мене ображаєте! [Одне слово викреслено]
— Ніколи не досить!
— Це все, чого я бажаю, тільки дайте мені листа.
— Попереджаю вас, що він містить лише чотири рядки, але вони варті ваших шести сторінок.
— Дайте, я не розгніваюся.
— Правда?
— Дайте, прошу вас! А якщо це зухвало, я вам відповім.
Я спробувала видерти в нього цього листа, але це лиш дало мені торкнутися його рук, які я обожнюю, як обожнюю його всього, так само як він мене зневажає.
Я була така схвильована, така зворушена, що не бачила його й опритомніла лише тоді, коли він уже пішов.
Але, гадаю, я була пристойна й холодна.
За п'ять хвилин Розалі приходить дати мені його записку, ось вона.
І скажіть мені, чи годжуся я на щось інше, окрім як бути вбитою!
Це так моя провина!! Цей Акваріум! Але я була божевільна від ревнощів, ах! так, божевільна, божевільна, божевільна! Ну ж бо, повторюй це слово, тремти, зітхай, задихайся у своєму безумстві! Усе скінчено, і це так моя провина!!!!
Гнів небесний; кара пекельна, невимовні тортури!!!! померти!! Я блазенська, вульгарна, осоружна! Я ненавиджу себе, я кохаю його! А він мене зневажає!
Радше будь-що у світі, ніж зневага... хоч би від кого! Перш ніж зрозуміти осоружний сенс цієї записки, я написала й надіслала ось цю, я була щаслива, я сміялася, я не зрозуміла слова побачення!
— «Виноград такий зелений, що згниває, перш ніж достигнути».
Ваша порада не зухвала, це підлота, яку, поза сумнівом, сфабрикував для якоїсь шахрайки актор. Але я з приємністю бачу, що ця чарівна записка написана з пам'яті й без чужої допомоги, бо вона ще більше повна орфографічних помилок, ніж ницості!»
І тієї ж миті, ледь стримуючи сльози, я пишу цього іншого листа:
— Я написала вам дурну відповідь, перш ніж зрозуміла сенс вашої записки.
Вірте мені, якщо хочете, присягаюся вам, що якби я розуміла, що роблю, ідучи до Акваріуму, я нітрохи не потурбувала б вас. Я волію приниження зневазі.
Того дня я була божевільна, божевільна до нестями, прошу у вас вибачення і прошу лише сказати мені, що ви не вірите в те, що написали.
Мені було б жахливо вперше в житті бути зневаженою й запідозреною в...
Тієї миті ввійшли Гатовські, потім Гамонтови, Фаббрікаторе; нарешті Меліссано й Порчінарі.
Мої щоки палають, мої руки крижані, і мене проймає холод...
Меліссано поводиться непристойно, я й не думаю його виправляти, він поводиться, мов мавпа, але це чоловік, і підуть плітки... Він провів Олександра, який сказав йому, що мама хвора, а потім: якщо побачиш панну Марі, скажи їй, що я сподіваюся застати її розважливішою, коли повернуся.
Ця фраза скасовує листа й заміняє його цими простими словами:
«Я була надто далеко від осоружного сенсу вашої записки, щоб зрозуміти його з першого разу. Шпильки набік, чи вірите ви в те, що мали необачність написати у відповідь на пояснення, необхідне й вимушене вами самим?»
О! яка ж груба його відповідь! Єдина велика розрада тут, на землі, — це сказати собі: терпіння, час угамує

Примітки

Італ. (Данте, «Пекло» I:16-18): «Я звів очі вгору й побачив його плечі, / уже вбрані в проміння тієї планети, / що веде кожного прямо будь-яким шляхом» — опис світанку на схилі пагорба (Марі зберегла в записі помилки). Рядки розбито на три абзаци, але це одна суцільна цитата.
Італ. (Данте, «Пекло» I:41): «так що це давало мені підставу сподіватися» — Марі цитує Данте, дізнавшись, що Лардереї скасував від'їзд.
Італ. «nebbioso» — туманний, імлистий (прикметник, вставлений у французький текст).
Алюзія на байку Лафонтена «Лис і виноград»: Марі вивертає її, аби дошкулити Лардереї.
«Froc» (Фр.) — чернеча ряса або домашній халат; неформальне ранкове вбрання Марі.
«Blagues» (Фр.) — жарти, балачки; але з відтінком вигадок і фантазій, які вони обидві свідомо разом плетуть.