Субота, 7 квітня 1877

О дев'ятій я гуляла у Вілла-Реале. — Панно, ви загубите свого собаку! — сказав Лардереї, надходячи з західного боку Акваріуму. — Справді, добродію, ну то нехай губиться, ідіть собі геть і дайте мені продовжити прогулянку. — Запевняю вас, він загубиться. — Ідіть геть. — Хочете, я піду його пошукаю? — Ідіть...
Потім він повернувся з Пратером і: — Я подумав, що ви наставляєте мені перше квітня — Ні, сьогодні сьоме — Ви погано поводитеся, ви негідник, страховище, ви нічого не заслуговуєте! Як ви прийшли вчора, навіщо? Що це за манери? Запрошувати мене на Скейтинг, я покликала вас сюди, щоб відлупцювати! — Та чому ж? — Ви пропадаєте, ви вже... — Я був у вас, не застав вас, чекав на вас на Скейтингу, ви не прийшли. — На щастя! Щоб бачити вас у такому товаристві?
— Я був із маркізою де Пікколеліс. — Знаю! Гарненька маркіза, шахрайка, та й годі! Я знаю й інших маркіз у цьому ж розумінні. — Як це ви знаєте... — І ви теж, маркіз! — Ходімо далі, нас можуть побачити. — Далі — гірше,... та ходімо за Акваріум, а потім зайдемо всередину.
Ви легко уявляєте моє становище. Я була ще доволі розпалена, щоб не скаржитися й надавати своїм докорам форми образ. — Коли ви від'їжджаєте? — кажу я. — У понеділок і повертаюся в четвер. — Куди це ви ще їдете? — На перегони до Рима. — А потім? Я хочу знати, щоб із вами не зустрічатися. — А потім повертаюся до Неаполя, а п'ятнадцятого знову їду до Флоренції. — Я тут, щоб попрощатися з вами. — Ви від'їжджаєте? — Так. — Коли? — За тиждень. — Я поїду слідом за вами.
Не пам'ятаю, що я відповіла. — Сподіваюся, — сказав він потім, — що ви поїдете тією самою дорогою, аби мати приємність мене бачити. — Приємність! — Ні? Для вас це не приємність? — Ні! — Тоді це для мене. Та я дам вам вийти першою — О! так, але ви негідник, я вас ненавиджу. — Побачимося на перегонах. — Так, бо їду я туди не заради вас! Але ви не дістанете того, що я... — Чого. — О! ви цього не заслуговуєте! — Так, так, я це дістану, чи не так, я це дістану? — Ви ж добре знаєте, що так.
Ні слова, ні погляду! Ми вийшли, сварячись. — Ви поспішаєте, добродію? — О пів на десяту в мене справа, а ви, панно? — У мене не так, як у вас, на кожному розі шахрайки й шахраї, що мене чекають! — О! послухайте, панно, ви ж щойно мене чекали... — Я — це виняток і провина, велика провина. — Боже мій, так, я негідник. — О! я це бачу. Ви робите себе сміховинним, завжди з якимись... паскудствами! Ви сміховинний, і станете ще сміховиннішим. Це ганьба! Ви знаєте, що це я залицяюся до вас? — О ні, це жарт? Ви залицяєтеся до мене не більше, ніж я до вас. Це маленький жарт між нами, та й годі. Я зустрів вас тут випадково... — Оскільки у вас немає ні самолюбства, ні марнославства, ви розповідатимете, що те, що я зробила, я роблю для інших! — О! панно, ніколи! чистісінький випадок. — Прощавайте! — Прощавайте.
Мені довелося гуляти десять хвилин, щоб усвідомити те, що сталося. І тоді все моє тіло почало палати, наче мене побили. Я заплющила очі, і мене пройняв холод. Чи досить ясно тепер! Було б по-дурному розповідати, що відбувалося в мені, поки я писала ці рядки, — ви й самі зрозуміли.
Тепер я мушу їхати на Перегони. О Боже мій, я даю цей обіт не зі злоби, не з легковажності чи примхи, а з глибокого горя і з любові. Зроби так, щоб він упав і небезпечно занедужав! Щоб зламав собі руку, ногу, щоб мусив пролежати чотири тижні в ліжку! В ім'я всіх сліз, що душать мене вже дві добрі години, змилуйся наді мною бодай раз, Боже мій. Свята Маріє, я знаю, що це блюзнірство — закликати тебе заради злого діла, але в ім'я страждань, які лиш ти бачиш і розумієш, в ім'я всіх моїх нещасть змилуйся наді мною. Забудь те добро, яке було в моєму житті, його не так і багато; думай тільки про мої минулі терзання і про мій новий, мій глибокий, мій солодкий теперішній відчай.
Зроби так, щоб він упав і щоб я могла, мов собака, чатувати під його дверима, мов доглядальниця, прислуговувати йому, навколішки! А якби він помер, я б теж померла з радістю. І це був би ще надто прекрасний кінець для такого створіння, як я, для відштовхнутого собаки! Я піду чепуритися, та гарною не стану, я задихаюся від сліз. Я задихаюся від ревнощів! Моя маленька Александріна!! І та інша його прогнала, а він чіпляється за спідниці жінки, яку утримує якийсь добродій із Неаполя!! Я віддаю тобі п'ять років свого життя, Боже мій, аби він упав із коня! Ти, хто читає в глибині сердець, ти знаєш, що це серце святе!
Розалі каже мені, що слуги бачили мене з ним. — Ах! якби я була з вами довше, я б пішла вас шукати! Тепер про це підуть балачки. Після того як сказали, що ви заручені з паном графом Денгофом, кажуть і певні того, що ви виходите за пана графа. Його камердинер певен, він у це вірить. І всі. — Це неправда! — Знаю, та все ж треба ховатись краще. Ах! якби я знала, що ви зробите таку дурницю! Хоч проганяйте мене, а я вам кажу! Та мені байдуже! Я його наречена! О! Боже мій.
Я вдягаю сукню з білого сицилієну, довгу й майже гладку, з казакином у стилі Людовіка XV із жабо. Смугасті біло-зелені панчохи, чорні черевички. (Чорна оксамитова токка, казакин у зелено-білу смужку.) Я ношу його кольори і від Толедо заплющую очі, даючи обіт не розплющувати їх аж до Марсового поля, аби він упав. Зроби так, щоб він упав, — повторювала я тихцем усю дорогу. Я дуже боялася, що якийсь вигук моїх рідних змусить мене розплющити очі або що якийсь гуркітливий екіпаж змусить мене думати про щось інше, ніж: зроби так, щоб він упав...
Але я розплющила очі лише прибувши, і то щоб угледіти Лардереї, який їхав за нами у фіакрі з другом і Серафеном. Ми беремо Фаббрікаторе до нашого екіпажа, і коли надходять чоловіки, ми скидаємося на каррікколо: люди були скрізь — на колесах, мало не на конях.
Перед очима в мене миготять циганки, що пророкують мені не знаю що, потім мені дарують квіти. Я прикрашаю фіалками всіх кавалерів, і нас ведуть на трибуну; їх три, мушу вам сказати: ліворуч — для всіх товариств, праворуч — для добродіїв, а посередині — для двору. Король, принци П'ємонтський, Прусський, Австрійський — там. Барон, якого мені представили днями, зветься Еудженіо Скініна, з маркізів ді Сант-Еліа. Учора ми отримали його картки. Отож він надходить тієї миті, коли я доволі гучно нарікаю на все.
— Якщо я бажаю, щоб Лардереї впав, — кажу я, — то з людинолюбства. Варто мені побажати, щоб нічого не сталося. — О! не завжди, — каже Скініна. — Чому? Завжди. — А проте з вами сталося дещо, чого ви бажали. — Що? — Дещо зовсім свіже. — Кажіть. — Ви бажали познайомитися з Королем — і познайомилися. — Познайомилася? Ні, добродію. — Так, ви розмовляли з ним на сходах. — Так, я була на сходах, коли проходив Король. Я вклонилася йому, і якщо його Величність ушанував мене особливим поклоном, це ще не означає, що я знайома з Королем, на жаль. — Так кажуть. — Це неправда. На жаль!
Увесь час у нас було досить кавалерів, щоб без труднощів сходити вниз і підійматися аж до вагової. Я зійшла подивитися, як сідає на коня Лардереї, якого вже бачила на трибуні добродіїв, потім ми сіли на свої місця, і перегони почалися — надзвичайно цікаві. Ім'я Лардереї, повторюване всіма устами, тішило мене й викликало ревнощі. Мені здавалося, що це привласнення і що мені роблять люб'язність. [Зачорнено: Лардереї був перший, а] потім Серра Джераче, потім Сарно.
Коли Лардереї почав відставати, я обернулася поговорити з Кампомаріно, бо Сарно і Джераче мене не цікавили. Але тієї самої миті здійнявся великий рух голів і рук, і я почула: Лардереї на землі! То ти мене почув, Боже мій! І одразу інший крик: Він на ногах, він іде!
Діна спускається з Маркуаром, а я йду за ними з Порчінарі, поки Джераче перемагає під грім оплесків. Я підійшла, коли він казав Діні: — У мене нічого, анічогісінько, кінь кульгавий. — Ви впали? — спитала я. — Та зовсім ні, це кінь, я зіскочив на землю.
Я піднялася назад на трибуну, проходячи повз пишний павиний хвіст, намальований на сукні Пікколеліс. Хто їй платить за такі сукні? Боже мій, думала я, відповідаючи дурниці Зуніці, Боже мій, чому ти не був до кінця добрий! Тієї ж миті вся юрба ринула до вагової, мов потворна, ревуча хвиля, і крики, що зчинилися навколо, перетяли мені подих. — Якогось чоловіка несуть на руках, це Лардереї! Він знепритомнів, кінь ударив його копитом у груди!
— Мамо, тримайтеся спокійно, за нами стежать, — сказала я російською, бліднучи. Я відчула, що блідну, бо мене пройняв сильний холод. Двірські добродії, лікар, усі ринули вниз. Нарешті, прошепотіла я сама до себе, нарешті. — Нічого дивного, — казали довкола мене дами, — нічого дивного, він був п'яний як чіп. — Це неправда, — кажу я Зуніці, — я розмовляла з ним, коли він сідав на коня, це неправда.
Мені було холодно, але я була дуже спокійна; [Зачорнено: цієї миті. — Підіть-но] подивіться, що там, і повертайтеся розповісти, — кажу я Зуніці. І пересуди йшли своїм ходом, юрба тиснулася, а Король підступив аж до бар'єра, щоб подивитися, обернувшись спиною до поля, яке вже заповнювали нові коні. — Ну що, добродію? — Ах! панно, бідолашний Лардереї... помер! Я повторювала це так часто задля сміху, що змогла відповісти з досконалим спокоєм: — Що ж, як помер, то його поховають. — Та він помер, помер по-справжньому.
Di cevo che non era Larderei, — скрикнула біля мене княгиня Джераче, — Francesco, è mio figlio, riconosco Francesco! І справді, нещастя сталося з Джераче, який, ідучи поглянути, що з Лардереї, дістав удар копитом від коня.
Це було розчарування; яка ж я дурна, далебі, що вірю, ніби зі мною може колись статися щось дуже приємне! Якби він помер, я ринула б туди, я... сама не знаю що, і вдягла б жалобу з насолодою. Ні мені, ні комусь іще. Треба було бачити, як на мене дивилися, коли я відповіла на звістку про його смерть.
Зворотна дорога у двох екіпажах із Фаббрікаторе тривала півтори чи дві години. Лардереї їхав за нами від самого клубу. Казатимуть, що він мій. Хіба не такими дурницями публіка проникає у внутрішнє життя? Мій. Ото сміховина.
Я божевільна, я хвора, я палаю, мені хочеться спати, я хотіла б усе розтрощити, плакати, померти. Краще померти, ніж бути такою, як я? Я роздратована, божевільна, скажена, нещасна!! — У мене зараз буде напад божевілля! — кажу я Зуніці, Сантасільї й Альтамурі, які провели в нас вечір.
Але замість божевілля я впала в стан такого нестерпного знесилення й відчаю, що по лікаря принца послали, а я кепкувала з нього двадцять хвилин. Згодом я сміятимуся з цієї сцени; старий німець питав мене, що зі мною... — Ах! добродію, — відповідала я щиро журливим голосом, — я не знаю, мені зле, передусім голова... — У вас? — У мене мозок розладнаний... — Розладнаний? я не розумію цього французького виразу... — Розладнаний, розхитаний, у мене напади божевілля... Старий мене втішав і запевняв, що тифу в мене не буде, бо саме під цим приводом я його викликала. Ах! якби я могла дістати добру черевну гарячку! Яке то було б щастя! Це б розважило мені думки.
— Панно, — шепнула мені на вухо Розалі, — пан граф збирався піднятися, він питав двічі, але коли дізнався, що у вас гості, ліг спати.

Примітки

«Poisson d'avril» («квітнева риба») — французький вислів про першоквітневий жарт.
Сицилієн — шовкова тканина з рубчастим переплетенням, модний матеріал для суконь.
Каррікколо — неаполітанський двоколісний візок, славетний тим, що в нього напихалося безліч пасажирів.
Італ.: «Я ж казала, що то не Лардереї... Франческо, це мій син, я впізнаю Франческо!» — панічний крик матері, що усвідомлює: поранено її сина.
Вілла-Реале (нині Вілла-Комунале) — головний громадський сад Неаполя вздовж набережної К'яя, спроектований Ванвітеллі 1778 року.
Акваріум при Зоологічній станції, споруджений 1872–74 рр. Антоном Дорном, — один із перших публічних акваріумів у Європі.
«Казакин у стилі Людовіка XV» (Фр. casaque Louis XV) — жакет у стилі XVIII століття з вишуканою оздобою та жабо (мереживним воланом спереду).
«Його кольори» (Фр. ses couleurs) — зелений і білий. Марі навмисне вдягається в перегонові барви Лардереї.
Марсове поле — неаполітанський іподром, влаштований за французьким зразком.
Король Віктор Еммануїл II Італійський (1820–1878), в останній рік свого правління.
У оригіналі російською. Марі переходить на російську для приватного спілкування на людях.
«Détraqué» (Фр.) — розладнаний, зіпсований; розмовне французьке слово на позначення душевного розладу.