Неділя, 1 квітня 1877 — Великдень

Я разом із Денгофом написала з двадцятеро листів такого змісту: «Сьогодні ввечері о шостій біля Акваріума неодмінно». Багато хто на це попався. А надто поважні пруссаки з княжого почту, які пішли туди всі потайки одне від одного. Денгоф разом з нами спостерігав цю сцену з балкона.
Я була також написала Лардерелю, потім послала Розалі забрати листа, у якому не приховувала, що це Фіалка, — щоб краще його піймати. Ми зустріли його на вулиці Кʼяї так раптово, що я розсердилася. Його привітання видалося мені холодним і нерішучим; Діна простягала мені фіалки, я кинула їх на брук і, попросившись додому, замкнулася в мовчанні, наче з переляку.
Ми виходили на Кʼяю (riviera di), і він теж пішки з двома якимись пройдисвітами. Я стала на балконі, він пройшов до Вілли, дивлячись на мене, що я й сама робила, дійшовши до перехрестя, він покинув друзів і вернувся до готелю, саме під балконом. Я повернулася до кімнати, і як же я тремтіла, як билося моє серце пʼять хвилин. Лиш Бог те знає. Я була звеліла знову покласти листа, а побачивши, як він вертається, я в шаленій гарячці кинулася повертати листа.
Розалі застала мене захекану на підлозі. — Лист у мене! — крикнула вона мені. Ах!
— А Біжу? — спитала я, роздираючи папір на безліч клаптів. — Він спитав, чи ці пані вдома… — І ви сказали?!!! — Я сказала, що ви сама… — Нещасна!!!
Хай там як, порух був добрий… я знову сідаю в карету заспокоєна. І мені ще випадає справжня втіха знов побачити Біжу, як завжди, з його адʼютантами! Що за манія весь час бути полковником цілої юрби військових і цивільних, годувати їх, аби розоритися!! Нам передали його візитки. Навіщо? Я послала йому полішинеля. Я згоряю від бажання його побачити, щоб показати, що я не дурепа. Близько шостої він стояв перед своїм вікном, мов справжній консьєрж.
Ми повернулися, за пʼять хвилин він був біля мене на балконі. Я взялася балакати доволі жваво, шаріючись на кожній фразі. Мене вкрай роздратувало те, що він сказав два незначущі слова Діні. Вона, сміючись, запевняє, що ці ревнощі — найкращий комплімент, який їй будь-коли робили.
День тричі визначний: 1 квітня, Великдень і знайомство з прегарним, преславним, пречарівним, превеликим князем де Меліссано! Він проїжджав із приятелем, побачивши Лардереля на нашому балконі, ця пишна мавпа склала руки, я кивнула головою Біжу, який зробив жест, Меліссано вийшов з карети, піднявся на поверх і був відрекомендований як справжній блазень, яким він і є. Лардерель справляє на мене дивне враження.
Сьогодні ввечері в Опері та сама ложа, що й на бал-маскараді, і ґраційно заповнена шістьма лицарями Фіалки. Меліто, Караччоло, Меліссано, Маріні, Кампомаріно й Біжу.
Я розквітала, оточена ними. Біжу жартує. Він мамин чоловік, ми його дочки, Кампомаріно — його син, мій брат. Він розповідає мамі цілу історію, і вона усамітнюється в кутку. Я не дурна, навпаки. Нарешті! Він сів між мною й Діною й похвалив Дінині кучері, на що я не змогла стриматися й відповіла, що в нього поганий смак. Завдяки майже загальній розмові, пересипаній піддражнюваннями з Лардерелем, вечір вийшов чарівний.
— Які чарівні у вас фіалки, — сказав він, стишивши голос. — Так, я завжди їх ношу. — У Неаполі багато фіалок. — Це сезон, але мої зівʼяли, скоро мені вже й не буде чого їсти, — додала я, упустивши собі на коліна половинку квітки. — Якщо дозволите, ми вам їх надішлемо, — сказав він, підбираючи й кладучи до рота те, що я кинула. — Мені здається, — сказала я, усміхаючись, — що ми вам це вже дозволили.
Він не лякає мене сьогодні ввечері! Яке щастя. — Ви памʼятаєте, — повів він далі, — той вечір, коли ви мене попросили взяти під руку, щоб вийти з цього театру? — Гадаю, пане, що ми тут із вами вперше… — Так, але там, у залі… де я зʼїв половину… — Стривайте! І, витягши з кишені сушену фіґу, я дала йому половину, і ми зʼїли її, як того вечора на бал-маскараді.
Говорили про доброту, я вихваляла мамину. — Ми часом через це сваримося, — кажу я Лардерелю, — мама надто добра. — Це тому, що ви злюка. — Це я успадкувала від батька, від вас. — Усе добре, що у вас є, від мене. — О! Це певно… та ні, серйозно, я чудова, тільки… — Не завжди. — Я роблюся злюкою, коли мене мучать. — Ви були злюка останні дні, але часом ви добра… — Коли? — Того дня, коли ви їздили до Канчелло по вашу пані тітку. — Правда ж? Але не кажіть про це при мамі; ця вилазка дорого мені обійшлася… — Дізналися, що то ви послали телеграму?.. — Так… і мама була дуже сердита, тож ніколи не говоріть про Канчелло при ній… — Але між собою ми можемо про це говорити… — Так… — Навіщо ви це зробили? — Щоб устругнути жарт… — Передчасне перше квітня? — Саме так, для розваги. — Їхати прямим потягом годину й одразу вертатися — оце так розвага! — То це розважало? — наполягав він. — Так, бо мені це було приємно, — відповіла я сміливо… дивлячись йому просто в очі.
Меліссано щось мені казав, інші дивилися. Нарешті я зрозуміла, що Меліссано робить мені компліменти й каже: — Ви, безперечно, помітили, як я прагнув, щоб мене вам відрекомендували. — Хіба що сліпа б не помітила. — Я навіть був зухвалий, ви не розсердилися? — О! Я не надавала вам досить значення. — Ах! Але я справив на вас погане враження? — Боже мій, ні, якби ви були мені аж надто антипатичні, я б не лишила вас сидіти позаду себе… — То це радше добре враження… — Теж ні, [Нерозбірливі слова] але ви смішили мене до нестями, надто ж останні дні я не могла вас бачити… а щодо решти — цілковита байдужість. — Яке жахливе слово! Саме цим словом жінки вбивають… — Мені прикро, пане, але доведеться ж мені вас приголомшувати щодня… Ви кажете, маркіз?..
Їх треба-таки називати за титулами, інакше не розбереш, хіба що казати «пан такий-то». Кампомаріно щось мені казав… Не знаю що. Я була під владою Біжу, який робив дружні знаки тому самому офіцерові та ще одному мундирові. Ці два Марси, з роззявленими ротами й очима, прикутими до мене з виразом захоплення, щиро мене потішили, бо це було перед Біжу, і Біжу звернув на це увагу Меліссано. Завжди щось додає, коли бачиш враження інших.
Ми довго чекали у фойє, під належним супроводом. Меліссано, що подав мені руку, мав успіх, його мало не оплескували. Це міський блазень. Я сміялася разом з іншими. навскоси Його бажання, щоб вас йому відрекомендували, стало прислівʼям. Лардерель дивився на всіх, хто, як і ми, чекав на свої карети, з таким несамовитим виглядом, що мені аж шкода його було. Йому бракувало тільки Ріґі!
Ми відвезли його, він спатиме до третьої, потім гратиме, а о шостій ранку випробовуватиме своїх перегонових коней. Він забрав мамин браслет і маленький черепаховий гребінець у мене. Він укладає його у своє волосся, я була в захваті від думки, що знову вкладу у своє щось, що його торкалося.
Знаєте, що він розповів мамі? Інтерес, з яким він розповідав, був мені вже образою! Він говорив про цю жінку!!! Він і досі лютий на Нікколіні, який виставив його на посміх, я його більше не кохаю, але він виставив мене на посміх. Ця жінка складена, як богиня, як ніхто. Бідолашний божевільний!!
О! Яку гарну помсту він учинив над Нікколіні. Поки Нікколіні був хворий, він пішов відкрито провести ніч з Ріґі, дав їй тисячу франків і сказав перед слугами, виходячи від неї. Він виставив мене на посміх, поки ти була зі мною, тепер ти з ним, і це я виставляю його на посміх. Іди віднеси цю тисячу франків своєму коханцеві!
Якби це був інший чоловік, я б, може, й оплескувала, але Лардерель викликає в мене жаль, сором. Він мене розлючує, він мене ображає!!! Його доньці два роки. Він дав їй сто тисяч франків. — Я спокійний, — каже він, — вона отримуватиме ці шість тисяч франків на рік! — Вона ж, може, й не ваша?
— Можливо; я знаю, що вона від цієї жінки, а решта — хто може знати? Мені байдуже до людей і до їхньої думки, мої батьки, Король, зрештою, хотів влаштувати мені становище, я нічого не схотів. Я плюю на всіх. Але я не заспокоюся, доки Нікколіні не помре. Я здатен влаштувати йому удар ножем у добряче темному завулку, я збудував дім, у мене була дружина, родинне вогнище, і все це розбите, знищене за одну годину. Мені нічого не треба, я пʼю, я граю, я галасую й вертаюся о шостій ранку додому, де знаходжу… усе, що мені потрібно. Я був ладен з нею одружитися… То одружіться ж з нею тепер, це оригінальніше!!!
Я обурена, поранена, зомліла, написавши ці мерзоти, що їх переповіла мені мати і які я почасти чула й сама. Праведне небо! Що ж це за чоловік!! Боже милостивий, що ж він каже? То це правда, що він справді божевільний!!! Це я хотіла б щось учинити Ріґі! Доньці! У нього є донька, він про неї говорить, він її, може, й любить!!! О! Боже мій і Пресвята Діво Маріє, зробіть так, щоб цього не було! То ось що я обрала! Недоїдок куртизанки, танцівниці!! І він і досі за нею тужить!! І він повернувся б, якби вона захотіла і якби це не було так ганебно смішно!!!
Ніколи в житті чужа історія не хвилювала мене так.
Що мені цей чоловік?
Я до всього придивляюся, бо я — мов терплячий і невтомний хімік, що ночами просиджує над своїми ретортами, аби не проґавити мить, коли настане очікуваний і жаданий ефект. Щодня мені здається, що це от-от станеться, і я шукаю, і думаю… і хтозна-що ще.
Я роздивляюся себе з цікавістю й ошелешеними очима, питаю себе, наполовину злякана, наполовину глузлива: а чи не це, бува, воно? Але я склала собі про це таку думку, що дійшла до переконання: цього не існує, або ж воно вже було, і нічого такого вже й особливого в ньому нема. Але тоді всі мої мрії, і книжки, і поети…
Невже поети мали зухвалість вигадати те, чого не існує, щоб прикрити ним природну гидоту? Ні… інакше не можна було б пояснити вподобань…
Я була в Ніцці під час сильної епідемії тієї хвороби, якої я ніколи не називаю, і щодня казала за столом: «Аби лишень ми поїхали, я так боюся, що ця епідемія перейде з Парижа до Ніцци». Я все ще казала це й усе ще чекала епідемії, коли вона вже минула, страшенно спустошивши місто. А я все чекала.
Чи не буде зі мною так само, і чи не питатиму я, чи варто підніматися сходами, коли вже здолала половину?
Коли це станеться, сумнівів уже не буде. А поки що ви, як і я, помітили, що з Фіалкою діється щось нове. Фіалка це визнає, хоче струснутися й нічого не може, як у кошмарі.
Батько, чоловік Ріґі! Ось що мене дратує, мене бісить!
Я ошелешена тим, що говорю серйозно, і сміюся, і кажу, що це несерйозно.
Хто б повірив, що мене серйозно дратують розмови про це! Я слухала маму з непереборної цікавості й щомиті підводилася, ніби щоб піти, я була роздратована. Якби я не вважала себе іншою особою, я ніколи не наговорила б стільки дурниць і не лишала б їх, перечитуючи. Перечитати свій щоденник і не викинути його к бісу — ось рідкість.
А тепер мені здається, що я перебільшую. І це правда. Я людина перебільшена; отже мов піаніно, настроєне на пів тону зависоко: звучить чисто, але перебільшено.

Примітки

В оригіналі італійською: «Veglione». ↩
Фр. Chevaliers de la Violette — Маріїна назва для своїх залицяльників: «Фіалка» — її таємне імʼя в листуванні з Лардерелем. ↩