Четвер, 29 березня 1877

Розалі розбудила мене візиткою, яку Лардерель передав сьогодні вранці консьєржеві для пані Башкирцевої. Він оселився на горищі, але в готелі «Лувр». Здається, я цілувала цю візитку, ще напівсонна, у захваті, божевільна! Я дуже схвильована й стомлена. Сьогодні заведено прогулюватися вулицею Рима (Толедо), куди не пускають карети Великого четверга й Великої пʼятниці. Уявіть собі трьох жінок без супроводу, одна з яких у білому, кинутих посеред цього люду; ми пробули годину в якійсь церкві, а через пʼять хвилин ходи я знову сховалася в крамниці, яку одразу обступили, мов перекинуту карету. Перелякана, я тягну своїх до завулка, де стоїть carrozello, найогидніший візочок у світі, ми піднімаємо верх і сідаємо всі троє! Дорогою ми міняємо цей неймовірний повіз на ландо, і я нарешті дістаюся до готелю!
Коли Лардерель увійшов до читальної зали, де ми чекали загального столу, я була така вражена несподіванкою й красою цього чоловіка, що до кінця вечора так і лишилася мов дурна. Він привітав маму, яка подала йому руку. Він уклонився мені, я зашарілася над своїм Figaro і, не тямлячи, що роблю, ще хвилину читала далі.
— Як, пане, — кажу я нарешті, не знаючи, чи справді знайома з ним, чи Канчелло було вигадкою, — як, пане, у вас рука на перевʼязі?.. у вас… болить рука… — я тремтіла.
— Так, панно, у мене болить рука, але це вже дрібниця, минулося.
— Ах! Це вже дрібниця…
— Це, мабуть, скейтуючи? — спитала Діна, якій мама вже встигла відрекомендувати… Біжу.
— Так, ні, це об двері.
Він сів навпроти мене за столом, навпроти мене, яка не знала, як триматися, і не могла триматися ніяк. Я була збентежена, мені хотілося сміятися, і мене бентежила доброта мами, яка з любові до мене не здатна приховати ніжності, що її рикошетом плекає до мого улюбленця. Вона порізала йому печеню, і я кажу цю дивну фразу:
— Мама дуже вправна, вона звикла різати мʼясо для свого собаки.
Я нічого не їла, окрім помаранчі, яку лишила недоїденою, щоб сховатися в читальну залу, де взялася грати щось на фортепіано, сподіваючись, що він піде, не фортепіано, а Лардерель; він прийшов туди, де я була, і відрекомендував свого друга, пана командора Маркуара (пишеться Marcuard, вимовляйте «Маркуар»), із швейцарською міною, рудобородого, з блакитними очима, гладким обличчям і… швейцарця, якого ми навіть більше не побачимо. Він прийшов сказати мені вже не памʼятаю що, коли я згадала про клаптик жовтого конверта!! Це таке дивне становище; ми буцімто заледве знайомі, а щомиті якесь слово, якийсь погляд давали нам відчути й пригадати всю цю дивну справу з балом… з листами…
Від цього таємничого порозуміння я згинаюся, мов очеретина під вагою соловʼя… я опускаю очі, а коли зустрічаю його очі, мої, можливо, кажуть більше, ніж я сама собі думаю.
До того ж це не новина, прекрасний ніццянець колись справив на мене таке саме враження, тільки без листів, без Ріґі, без дуелі, без того, що Розалі сказала про його… почуття до мене.
Швидкість і легкість, з якими він сипле жартами, блюзнірствами, безумствами, — для мене геть нове враження; я почуваюся повільною й не знаю, що сказати. Він тримається так, наче ми знайомі вже не один місяць, а мене відштовхує така розкутість манер. Лардерель просто паморочить мені голову.
На мить я опинилася з ним осторонь від інших перед карикатурою на синдика Неаполя; він глянув мені в очі й тоном, що нагадував про листи й визнавав їх, мов реальність, сказав мені:
— Ви хворіли, справді? Як мені прикро, ні, але знаєте, дуже прикро!
Я відповіла своїми двома очима, що кажуть забагато і яким я не можу дати ради.
Я його вже не впізнаю, він гарніший, вищий; десять разів я страждала від його впізнавань, — я хочу, щоб усе було забуте або принаймні здавалося, ніби нічого не було, а він, навпаки, нагадує мені про це щохвилини, то наближаючись зовсім близько на секунду і розмовляючи, кажучи тихе слово тим голосом… листів і балу, який я хочу назвати нашим голосом, то говорячи зі мною очима.
Після читальної зали ми зійшли до нас — це, як на мене, ще найпробачніше. Це цілком природно, коли обідаєш за одним столом.
Я дурна й говорю з урочистістю, що мене дратує і якою я хочу справити враження на Лардереля, що сідає верхи на стільці й поводиться, як найзнаменитіший, найрозпещеніший, найулюбленіший чоловік, який лише міг би… так поводитися.
Я, якій до всього байдуже, відчула в собі справжній інтерес до його рани. Я ніколи не питала про чиєсь здоровʼя, і з безтурботності, і з фальшивого сорому. Ну ось, я насмілилася спитати його, чи ще болить, і він відповів тільки мені, що це вже не серйозно, але що рана була завширшки сім сантиметрів. Він пролежав шість днів у ліжку.
Посеред цього такого спокійного й такого бентежного вечора зʼявився Караччоло. Я лише трохи прийшла до тями за півгодини після того, як пішли Лардерель і Маркуар. Прощаючись, я подала йому руку, і він потиснув її своєю правою, хворою рукою, і я з відразою помітила, що здригнулася, як за часів Ніцци.
Сумно в усьому цьому те, що він тепер і справді мій володар… дня. Називайте це як завгодно, я не хочу піддаватися своїй манії визначень, яких я не вмію давати.
Сумно те, що я (жінка надмірна й палка) закохана в цього чоловіка й мало не божеволію від нього. Я цього не сподівалася, хоч мала б сподіватися після торішніх безумств, справжніх безумств, які я ніколи не думала здійснити навіть в уяві.
Барнола відповідає на мого листа, я його читаю. І тепер я в розпачі й нещасніша, ніж будь-коли. навскоси — Лардерель, отримавши листа від сестри, приходить читати його до нас. Я подивилася на нього, подивилася на себе й узялася вибудовувати фантазію, яку ницо розбили жахливі спогади, засіяні ницими словами родина, довідки, Антонеллі, Ніцца, вороги, бридкі наклепи!
Я волію передбачати наперед, я волію наперед стільки плакати. Я перебільшую, я поетизую, а потім падаю обличчям на жалюгідні руїни, що їх чинить мені доля.
Жахливі передчуття, хронічні страхи, що зрештою роблять мене смішною, приписуючи мені дивний потяг до невідомо кого, невідомо чого; дурні поривання, завжди відкинуті й обтяжливі, смішні, мов кохання старої діви до уявної істоти чи до всіх без розбору істот, що носять вуса.
Раніше це був би феєрверк, а тепер це глибокий смуток, пересичена нудьга, від якої мені соромно.
Мама, яка була чарівна з Караччоло, катувала мене через Лардереля й викликала в нього нетерплячку, у нього, який нічого не вміє стримувати (не на Антонеллів кшталт, якого я ненавиджу й зневажаю і якого я намагалася піднести й створити, вигадуючи в ньому вади, що я люблю).
Мама поводиться з ним, як із власною дитиною. Цього досить, щоб довести мене до відчаю, бо я вловлюю найменші враження цього чоловіка, якого я не хочу називати своєю новою мукою, бо не хочу його порівнювати, та й нікого з тих, кого я знала, не можна розумно з ним порівняти; бо вони були лише провінційні леви чи вульгарні пройдисвіти, тоді як Лардерель — великий пан, примхливий, розпещений, божевільний, вільний, такий, яким я його хотіла, і такий, яким не думала його знайти. Мої балачки з Розалі про малого Шарля й пана графа зробили його буденним, і мені приємно бачити, що він такий, яким я його собі уявляла. Кинемо слово ідеал і не говорімо про це більше. Хто знає, що буде завтра, я ж говорю про сьогодні… для ідеалу, може, бракувало б чогось іще… не вгрузаймо надто в хмари й закінчимо словом образливим і жорстоким, але, безперечно, правдивим:
— Такого, як він є, ти його не матимеш, доню!
Такі пророцтва приносять нещастя.

Примітки

Великий четвер і Велика пʼятниця: на Страсному тижні вулицю Толедо (Віа Рома) закривали для карет — пішоходи заповнювали її для традиційної прогулянки. ↩
Іт. carrozzello — маленький найманий візок, дешевий громадський транспорт. ↩
Дінин неологізм: фр. skatinant [sic] — дієприслівник, утворений від англ. skating, «катаючись на ковзанах». ↩