Понеділок, 26 березня 1877

Я отримую листа від Берти.
Милі Фаббрікаторе проводять годину в нас, Мадам біля маминого ліжка, а панни зі мною та Діною дивляться на перехожих. Ми трохи посміялися з Ольги, а потім узялися обговорювати вчорашніх панів, надто двох, чиї візитки щойно подали: маркіз де Кампомаріно і граф Франческо Караччоло, з князів ді Торкʼяролі.
А надто говорили про Джізеллу, як її тут звуть. Ця дівчина без статку, без роду й із дурною матірʼю зуміла домогтися, щоб її радо приймали в найперших домах. Усі аристократки стали на її бік. Розповідають, що її Франц указав їй церкву й годину, коли сповідатиметься й причащатиметься його мати, графиня де Бальцорано, і що Жізель пішла сповідатися й причащатися водночас, після чого підійшла до графині й смиренно поцілувала їй руку. Графиню це, природно, зворушило, і вона спитала, здається, зі сльозами: хто ви, панно?
— Я та, що так кохає вашого сина, пані, і яку ваш син кохає.
Ну, слово честі, я заздрю такій жінці, бо сама не змогла б зробити того, що зробила вона.
навскоси
Я теж зможу це зробити. Липень
Графиня змʼякла, піддалася й дала згоду, граф звелів відрекомендувати йому дівчину й сказав, що добре розуміє, чому його син втратив голову, але, навівши деякі довідки, знов розгнівався, і на цьому справа стала. Це жива легенда Неаполя, не заговориш до чужинця, щоб йому її не розповісти, починаючи з фраз: відколи ви в Неаполі? Як він вам? — і одразу беруться до переказу роману Жізелі й Франсуа де Бальцорано, загалом і в подробицях. Хай там як, треба бути вельми рішучою, щоб затіяти таку гру. Хіба можливо бути привʼязаною до когось аж так? Чи знати, кого можна бути певним, що хочеш саме того, що хочеш лише його й що ніколи не схочеш іншого. Хіба таке буває?
Яка потрібна рішучість, щоб отак спалити свої кораблі! Я ніколи не змогла б — і з боязкості, і з гордості. У тієї все життя накреслене: або кохання з Бальцорано, або смерть. Вона вже отруїлася через менше — через материну відмову, то й поготів убʼє себе після всього, що вона зробила, якщо зрада йтиме від нього. Від цього аж дрож проймає — і дух захоплює, мов на прекрасних перегонах. І все це прилюдне, відчутне!
А Лардерель… замало… щоб надихнути на стільки… словом, Бальцорано — син княгині дʼАвґрі, родич найперших родин, загальний улюбленець. Нещодавно він привернув увагу Короля на карнавалі, кидаючи йому тисячі бонбоньєрок. Король звелів відрекомендувати його собі й був дуже любʼязний. Це все, чого хотів той, бо, бувши з бурбонського табору, не міг дістати рекомендації від своїх. Назавтра Короля засипали квітами й тисячею ґалантних дрібниць, мов жінку. І, кажуть у місті, саме тому в Жізелі нема нових суконь. Бальцорано, найбільший пройдисвіт Неаполя, відколи покохав, поводиться, мов ангел.
А мій Біжу — під опікою, вигнаний із клубів, під спідницею танцівниці й посвоячений з Мірафіоре! Знаєте, на чому для мене тримається Лардерель? На цих трьох найжахливіших вадах. Опіка, Ріґі й скандали. Тепер він їх позбувся, може, він і візьметься за розум. Старший брат Бальцорано, як і брат мого Біжу, нічого з себе не являв; як і Бальцорано, Біжу теж другий брат. Гастон де Лардерель одружений з якоюсь Сальвіаті з Рима, це принаймні добре. Саме цей Мірафіоре ставить його в опозицію до Марґеріти, яку я ненавиджу.
Не знаю, чому я так люблю все це порівнювати.
Біжу написав мені через десять днів після своєї дуелі, отже, це вже майже не було бажання похизуватися; а через тридцять днів після відʼїзду — отже, це й не відлуння недавнього жарту. Якби він написав мені назавтра після приїзду до Флоренції, я була б менш задоволена. Але тоді в нього не було приводу.
Завтра я зможу сказати: це завтра. Якби в нього були гарні зуби, його, може, й можна було б полюбити. Я навмисне пишу все, що спадає мені на думку, щоб кожен сам зробив такі висновки, які схоче.
Ах! Я хотіла б кохати, як Жізель… я розпалюю себе, це негаразд. Це має приходити природно!
Меліто питав, чи буваємо ми часом удома вечорами. Увечері він зʼявився з невідомо ким іще, нікого не прийняли. А Розалі, що була в консьєржа, приходить розповісти, що бідний Меліссано прогулювався біля дверей готелю з парасолею. Він з минулого року, отже, найдавніший, а всі інші його випередили, бідолашна мавпа.
— Будьте ласкаві, відрекомендуйте мене тим панням! — казав він, склавши руки, герцогові де Карміньяно. Він такий кумедний, цей бідний потворний гладкий лис.
Я хотіла б іще щось розповісти… це все? Ні, годі, на добраніч. Але зʼявляється, як на мене, часто жалюгідний від мами, бо я ще не лягла.
— Марі, як ти хочеш бути гарною?..
— Це не я хочу, це ти.

Примітки

На візитках: «marchese de Campomarino» та «comte Francesco Caracciolo, dei principe di Torchiaroli» (іт. та фр., з помилкою в італійському dei principe). ↩
Фр. interdit — юридично позбавлений права розпоряджатися майном (узятий під опіку) за розтрату статку; формальна правова процедура у Франції XIX століття. ↩
В оригіналі італійською: «Per grazia, presentate mi a quelle signore !» ↩