# Вівторок, 9 січня 1877

Вівторок, 9 січня 1877

Не знаю, з чого почати, я розбита, знищена, гірше, ніж мертва. Смерть була б визволенням; я не зустріла б її з радістю, я б оплакувала себе… але все скінчилося б одним махом, а так, живучи, я вмираю щодня.
Учора… стривайте, так, учора я чекала на Ґамбетту й Пієрре, ні той, ні той не прийшли, а замість них — польський граф. Я була така пригнічена, що наговорила йому купу дурниць, які його зачарували, після чого я запросила його на обід. Сьогодні іменини дідуся, і в нас обідатимуть Анічкови, Пелікан, Бруссе й пані Цурмюллен.
Я й далі наговорювала малому всяких химерних речей, а потім зайшла мова про жінок і чоловіків. Я стверджувала, що всі справжні переваги, і фізичні, і моральні, мають чоловіки; тоді польський граф заговорив про те, на яку висоту може піднестися жіноча душа. Я йому не заперечувала, тільки відповіла, що жінка не може бути міністром. І взагалі жінка може піднестися стати, піднестися інакше, ніж через чолові лише через чоловіка, тоді як чоловік може досягти всього, почавши з нічого. Моєї думки не захотіли зрозуміти й заходилися доводити, що жінку призначено для іншого життя, і таке інше, і таке інше, і таке інше. Від теми відбігали.
— І попри все це, — сказала я наостанок, — жінка завжди буде кучером, а чоловік — кіньми.
— А карета?! — вигукнули звідусіль.
— Це життя. Та хіба ж не це я й кажу. Чоловік — це сила, жінка — це розум.
Потім… я проказала кілька ноктюрнів Шопена, та й навіщо все це?
Бідолашний Мержевський. Це коротко і ясно. Він проґавив усі потяги й муситиме переночувати в Ніцці…
Я піднялася до себе, усе скинула й, наплакавшись, як остання нещасна (а я така і є), заснула на підлозі.
Сьогодні вранці мені дали ось таку цидулку.
Звісно ж, я чекаю пана Пієрре о третій і трохи-таки тремчу. Я вдягла свою нову шубу, щоб залякати його.
О третій пан Ґюстав Пієрре ввійшов до жовтої вітальні, де я була. Високий брюнет, червоні повіки, чорна борода, пристойно вдягнений.
— Заходьте, добродію, — сказала я, підводячись.
— Пані Башкирцева? — спитав він.
— Ні, добродію, її дочка; мама нездужає, тож її заступаю я.
Я сіла, вказавши йому на крісло…
— Ви, певно…, здивовані, добродію, — почала я тремтячим голосом, не знаючи, куди подіти руки.
— Пані…
— Бо ж мене не знаєте…
— Справді, я не маю честі вас знати, я вперше зіставляю ваше імʼя з вашим обличчям…
— Як, добродію, ви мене не знаєте?
— Анітрохи.
— І моєї родини?
— І вашої родини.
— І ніколи мене не бачили?
— Бачив… здається, мав честь… якось у театрі…
— А!
— Але…
— Тим дивніше, і ви зараз самі побачите чому.
— Але, пані… Пані чи панно?
— Панно.
Мені доволі ніяково, добродію. Утім… я говоритиму відверто, адже ми тут саме для цього. Спершу я розпитала, хто ви такий. Мені відповіли, що пан Пієрре — людина вихована й порядна. Тоді мама вам і написала. Вам усе це нічого не пояснює? Зачекайте.
— Слухаю, панно.
— Отже, добродію, ви знову стоїте на тому, що не знаєте нас ні з лиця, ні з імені?
— Крім тих двох разів, одного в театрі, другого на набережній, — так, панно.
— А! Чудово, тоді наше пояснення буде простіше нікуди. Раз ви мене не знаєте, то не могли сказати того, що… ви сказали.
— Я щось сказав? Я? Що ж саме, панно? Повторюю вам іще раз, що не розумію…
— Зараз зрозумієте. Справа ось у чому. Якось ви прогулювалися з особою, яка з нами привіталася.
— «Як! — сказали ви. — Ви знаєте цих людей?» «Так», — відповіли вам. Але, — вели ви далі, — чи знаєте ви, хто вони такі? Вони живуть на чужі гроші, в них ні гроша за душею, вони нікому не платять…
— О! Панно.
— Вони ошукують бідолашних робітників…
— Дозвольте…
— У них самі лише судові позови.
— Перепрошую…
— Скандали…
— Панно…
— З поліцією…
— О! Панно, як! Я таке сказав? Це неможливо. Я дуже скупий на слова, а чотири роки тому в мене відняло язик, бувають хвилини, коли я зовсім не можу говорити…
— Видно, то була не така хвилина, але зрештою я певна особи, яка мені це переказала, як самої себе, тож сумніву тут бути не може. Отже, треба зʼясувати напевно, чи ви пан Пієрре.
— Так, панно.
— Ви мешкаєте в Міському саду, номер 1.
— Саме так.
— З дядьком і тіткою?
— Так і є.
— Ви вдівець?
— Так, панно, я вдівець… так, вдівець.
— Тоді це ви.
— Але ж я вас не знаю!
— Від цього справа ще дивніша…
— Я ніколи нічого не казав про вашу родину, а щодо вас, панно, то я бачив вас якось увечері в Опері майже в такому самому вбранні, як оце, і сказав, що ви схожі на Велледу, — і це геть усе.
— Бачите, як дивно, а я ж збиралася сказати вам: глас народу — глас Божий, але не слід плутати з ним голос прогнаних слуг і крамарів, що шахрували з рахунками…
— Але я ніколи не мав справ зі слугами…
— Вірю
— Мої дядько й тітка приїхали з Парижа з трьома паризькими слугами, а з тутешніми, ніццькими, ми ніколи справ не мали
— Дедалі дивніше, що ви, так рішуче все заперечуючи, наговорили таких… дивних речей… Мабуть, є інший пан Пієрре, і саме тому, іншому, я хотіла сказати, як це погано й негідно — лихословити, не знаючи людей! Може, я чарівна, добра, лагідна, божественна, як і вся моя родина, а ви, добродію, довіряючись мерзенним людям, опускаєтеся до того, що переказуєте гидоти. Ах, добродію, як це негідно порядної людини й чесної людини! Тож я подумала, що цей пан Пієрре, побачивши, як по-людськи й чесно я говорю, пошкодує, що поширював жахливі наклепи на людей вельми приємних… можливо, і які нічим його не скривдили.
— Мене дивує тільки, панно, хто міг вам таке сказати. Я не буваю в товаристві, я тут майже нікого не знаю. Одного пана-росіянина, генерала Вольфа, з яким іноді гуляю, та ще трьох французів. Хто ж вам таке сказав, панно?
— Ви ж розумієте, добродію, що я волію не називати імені. Можу сказати вам лише одне: я певна… цієї особи, як самої себе. А тепер, будь ласка, перейдімо до справи, яка стосується особисто мене.
— Вас, панно?
— Мене, добродію. Чи знаєте ви або чи знали кардинала Антонеллі?
— Ніколи!
— Ані його родини, ані когось із його друзів, ви ніколи йому не писали?
— Ніколи, панно. Ніколи!
— О, як же це дивно. А знаєте, що ви сказали?
— Я сказав?
— Так, ви сказали ось що: дівчина чарівна, — чуєте, добродію?
Він уклонився, пробурмотівши палке підтвердження.
— Але, — вели ви далі, — у неї ні гроша, а її родина… (ви повторили те саме, що й оце щойно) і ще сказали: я дав про це знати кардиналові, який сам чи через третю особу розпитував мене про неї.
— Та ніколи, панно! Нізащо в світі! Я вперше все це чую!
— Так от, мусите знати, добродію, що торішньої зими йшлося про шлюб між мною і небожем кардинала, і що мені заманулося — а примх у мене безліч — відмовитися від цієї вигідної партії. Відмова, в яку чимало людей уперто не хочуть вірити. Але це не стосується справи, і мені навіть здається, що я вдаюся в зайві подробиці; та оскільки ми зараз граємо щось на кшталт водевілю, то й кажімо найнеймовірніші речі.
— Я вперше чую все те, що ви робите мені честь казати.
— Ах! Тим краще, добродію… Мені бридко було вірити в таку підлоту з боку порядної людини. Іноді ж бо причіпаються й до тих, кого зовсім не знають. Як це погано, о, дуже погано! Зрештою, добродію, оскільки це не ви, мені лишається перепросити вас за те, що потурбувала… але, бачте, я люблю дошукуватися ясності й подумала, що краще, хай навіть ціною того, щоб уславитися дивачкою, попросити вас прийти сюди й поговорити з вами відверто, ніж збирати те, що шепочуть по кутках.
— Цілком слушно, панно, я теж люблю діяти відверто.
— Отже, добродію, вибачте, що потурбувала вас; а перепрошувати за те, що я вас підозрювала, я не буду, бо не мала ні права вас підозрювати, ні підстав за вас ручатися, адже зовсім вас не знаю.
— Авжеж, панно; а щодо турботи, то я, навпаки, дуже радий, бо вона дарує мені щастя з вами поговорити.
Я замовкла. Він підвівся.
— Панно…
— Добродію…
Усе разом тривало чверть години чи двадцять хвилин.
Я пішла розповісти своїм про розмову, і Валіцький одразу взявся пояснювати мені, що я мала б сказати панові Пієрре. Смішно.
Тітка якраз поверталася, коли пан Пієрре виходив за двері.
— У нього був такий вигляд, наче він щойно з гарячої ванни, — сказала вона.
Ми вийшли з дому й заїхали на «Skating», щоб довести, що я маю абонемент.
Увечері мене повели на «Косікі», нову оперету Лекока. Сидячи в найтемнішому кутку ложі, я нічого не бачила й нічого не чула.
Генерал зайшов до нас у ложу й побачив, що я сумна.
— У Ніцці надто багато мною переймаються, — сказала я йому, — це мене дратує, це підлота!
Замість того щоб заспокоїти, він мене втішив! Він порадив, як і княгиня Суворова, показуватися з Тютчевою, «бо всі ці підлоти виходять з її дому, і це єдиний спосіб довести, що то наклепи».
Утішаючи мене, він довів до того, що я повісилася б там-таки, в ложі, якби тільки мала під рукою мотузку.
Я в такому розпачі, що вже й скаржитися не вмію.

Примітки

«Skating» (англ.) — роликова ковзанка. ↩