Вівторок, 19 грудня 1876

Потім веду Коліньйон до себе, і ми розмовляємо про мої справи… довго… отож я не хочу більше нічого, окрім Рима. Тож, повернувшись із театру, де давали La Créole і де з нами були Біховець, Рікардо й Любімов, я зважилася. Прокламація. Треба використати батька для Рима, поки він тут, у Ніцці ще буде нагода. Коли я… як би це сказати?.. закріплюся в Римі, я зможу їхати, куди мені заманеться, і знову зустріти пана Поля де Кассаньяка, бо це мені було приємно. Отож постановляю таке.
Щоб уникнути пояснень і… зайвих балачок, ми пишемо мамі цидулку: «Їдьте до Сан-Ремо чи деінде, [туди, куди врешті треба, і зробіть так, щоб пан Башкирцев поїхав із нами до Рима. Це вирішено остаточно.] Я не хочу нічого іншого. Даю вам п'ять днів. Марі.» А тепер… Боже мій, заспокой мене.
Хіба не шкода, що така порядна людина, як Брускетті, мені так не до вподоби. Я завжди з приємністю згадую його шляхетну фразу, коли у відповідь на його освідчення я сказала йому, що він мене не знає. Фразу, на яку я тоді не звернула уваги.
— Мадемуазель, — сказав він, — це вам належить наводити довідки про мене, бо саме чоловік дає жінці ім'я й становище. Я вас кохаю, і мені цього досить.