# Четвер, 14 грудня 1876

Четвер, 14 грудня 1876

Як я могла бодай на мить засумніватися в запопадливості Говардів, Бутовських та інших — розносити й обсмоктувати всі ці образливі поголоски! Праведний Боже! У Ніццу з'їжджаються люди з усіх країн, і де б я не з'явилася, знайдеться бодай одна добра душа, щоб розпатякати! Хочу писати, але думки так юрмляться в голові, що я тільки й можу, що сховати обличчя в долонях і ревіти, мов поранена хижачка. Боже мій, почуй мене, я благаю Тебе, щоб Ти послав мені смерть, усією душею благаю! Валіцький приносить газету, що надрукувала заповіт кардинала Антонеллі. [Чотирнадцять рядків закреслено]
Я встала о дев'ятій. Бруссе на сніданку, тож я не сходжу вниз. Я не можу більше бачити цього чоловіка. Мені приносять їжу, та я викидаю все за вікно й, скрутившись у кріслі, сиджу там до п'ятої вечора, не взявши й ріски в рот.
У вітальні повно гостей — а саме пан і пані де Баллор, Жанна, їхня донька, Барнола, Біховець і Любімов, що приїхав поглянути, чи не кращої думки тепер Діна про його принади, ніж рік тому. Гадаю, він приїхав даремно. Та ось, змалюю вам трьома словами вдачу, непослідовність, брак такту й наївність мами. Пані Анічкова забрала собі в голову одружити Діну з Любімовим. Діна не хоче.
— Бідолашний хлопець, — каже мама, — з ним повелися нечемно. І пише пані Анічковій листа, в якому є така фраза: «Передавайте вітання панові Любімову й скажіть йому, що ми будемо в захваті, якщо він приїде до Ніцци». І присягаюся вам, що вона написала це без жодного прихованого наміру. Любімов тут. Діна не хоче.
Коли де Баллори й Жанна пішли, я сказала Рікардо, що розлючена, і, оскільки маю його за друга, повторила йому слово в слово фразу Бруссе.
— Хіба ж це не підло, добродію?
— Хіба ж не обурливо. Якби ж у цьому була бодай тінь правди. Але ж це ница брехня, ви це добре знаєте, я ж вам усе розповіла. А тепер мені здається, ніби кожен це повторює!
— Що таке, що таке? — запитав Біховець. Трохи поманіжившись для годиться, я розповідаю. Мама й тітка починають сміятися з моєї дитинності. А я, користаючись із цієї дитинності, далі обурююся.
— Подумайте лишень, я виходила й казала собі, що про мене кажуть: ось та, що відмовила тому. А тепер мені здається, ніби кожен на мене показує й каже: ось, дивіться, це та, якій той відмовив. Усі сміються. Метод мій правильний — треба самій провокувати плітки.
Біховець розповідає про вечір у графині Пшиздецької, по обіді приходять Пелікан і Бруссе. Говорять про Рим, про папу, про клерикалізм, про товариство Ніцци й Рима — і мені робиться зле. Елен Горпінченко пише мені й просить навідати їх. Я побоююся капості й перепрошую, посилаючись на гарячку, яка в мене справді є.

П'ятниця, 15 грудня 1876

Сорока досі мені кланяється. Як йому стає сміливості після всіх тих листів?.. Бідолахо, ти не вгадуєш майбутнього й не чуєш, що душа Туркана, того, кого вчора стратили за вбивство, відлетіла в пекло і… що вона тобі напише. Що там не кажи, а мною дуже захоплюються. Пані Анічкова відрекомендувала мене пані Смельській, дружині ревізора консульств, зобов'язаного панові Анічкову; до того ж вона кузина княгині Суворової й приятелька пані Тютчевої. Я поклала собі бути чарівною.
Панна Говард зустрічає пані Анічкову в церкві й каже їй тоном, у якому прозирає найніжніше співчуття:
— Як же це, Марі поїхала до Росії сама зі своєю покоївкою?
— Та що ви, де ж пак, вона поїхала туди з тіткою, а потім із батьком.
— Мені казали, — провадила дівчина ще розчуленіше, — що вона була заручена, і наречений їй відмовив.
— А я, — відповіла пані Анічкова, — завжди чула, що це вона відмовляла тим, хто просив її руки. Негарно, скажете ви, переказувати таке. Як коли, відповім я вам. Справжній друг має бути твоїм другим «я». Та й щирість, відданість і любов цієї жінки поза всяким сумнівом.
Любімов милий хлопчина, я опікуюся ним, як Діна опікувалася моїми мучениками. Ні, справді, він дуже славний і стане моїм великим другом. Слова Говард мене обурюють, я голосно негодую, виголошую дикі сентенції, кричу, що напишу листа цій вертихвістці. Зрештою посилаю по Бруссе, який завтра снідатиме в Говардів. Поки я кипіла, а мене силкувалися заспокоїти, Бруссе притиснув обличчя до шибки, усі собаки загавкали, а всі чоловіки заволали. Я скрикнула — й то справді з радості.