# Неділя, 27 листопада 1876

Неділя, 27 листопада 1876

Уранці приходила Мертенс сказати мені, що молодий де Ла Мотт учора об одинадцятій вечора був у неї й сказав, що закохався в мене і що, показавши мене йому, вона зробила його нещасним. Я купалася і в пориві обурення дозволила їй осквернити моє тіло своїми очима зв.....ці — слово грубе.
Навіщо приховують свою наготу? Бо не певні, що гарні. Якби людина була певна своєї досконалої і бездоганної краси, вона б анітрохи не вагалася показатися голою.
Я ходила провідати Берту й добру Музе. В останньої я попросила поради: чи маю йти на запрошення Мертенс, знаючи, що сьогодні ввечері там буде пан де Ла Мотт?
— Знаєте, — додала я, — мені прикро знати те, що ви оце мені повторили (Мертенс їм розповіла); зневажене кохання породжує самих лише ворогів. Я не прагну, щоб у мене закохувалися. Усе, що я можу запропонувати, — це добра й щира дружба.
— Це чудово, моя люба, — відповіла графиня, — але раджу вам не нехтувати знайомствами, які вам випадають. Якщо ви прийдете сьогодні ввечері, ви посієте зерно, яке проросте, і, хтозна? Можливо, повернувшись до Парижа, ви знайдете ціле дерево. Панами де Ла Моттами не варто нехтувати ні з огляду на їхнє імʼя, ні на звʼязки, ні на становище. Цей молодий чоловік — блискуча партія навіть для вас, а головне — він був би важелем у Парижі.
А їй-богу, правда! Що ж, я піду! Але не міняючи сукні і в капелюшку.
Усе відбувалося з незрівнянним спокоєм і величчю. Яскраво освітлена вітальня, баронеса, сива, з молодим і вродливим обличчям, у розкішному вбранні, нагадувала старовинний портрет. Барон, як завжди, гордий півень, сто тисяч франків ренти. Цей бідолаха не може звикнути до бідності й зберігає і свої розкішні звички, і свій величний вигляд.
О девʼятій годині молодий пан де Ла Мотт у вечірньому вбранні зайшов до вітальні й повільно підійшов поцілувати руку баронесі, її сестрі та графині де Байєль, дружині того графа де Байєля, з яким я познайомилася чотири місяці тому.
Його відрекомендували мамі, що була в капелюшку, як і я.
Усі ці напудрені голови й сукні зі шлейфами скидалися на тіні минулого століття. Принесли стіл, і в урочистій тиші склалася партія у віст.
Від учора мені здається, що я граю комедію. А ви знаєте, що це цілком офіційні оглядини?!
Я придивилася до пана де Ла Мотта, і ці оглядини, на жаль, аніскільки не змінили мого першого враження. На жаль, бо цей чоловік має становище саме таке, як я бажаю, а я — жінка саме така, як бажає він.
Антипатії від нас не залежать.
Я розмовляла спокійно, стримано, дотепно й граційно. Та це не завадило декому захоплюватися моїм «рішучим виглядом».
«Саме цей спокій, ця впевненість дивовижні», — казали. «Вона не підвищує голосу, не змінює постави, говорячи найнезвичайніші й найсерйозніші речі».
Без удавання я не приховувала, що вчилася й багато читала. Наважилися заговорити про шлюб, і «молодий чоловік» виклав такі своєрідні теорії...
— «Можна закохатися, коли захочеш, і я, наприклад, якщо знайду дівчину, яка мені сподобається обличчям, тілом, розумом і статком, одружуся з нею. Бо я не можу одружитися з бідною особою, це було б святотатством; я перший у своєму краю і мушу триматися відповідно».
Погодьтеся, це сильно; баронеса перезирнулася зі мною й сухо сказала:
— Усі чужоземки так думають і мають найгіршу думку про французів, вони вважають, що французи одружуються лише задля грошей.
Я сказала їй це вчора, і моє припущення на диво справдилося.
Там казали речі, які видалися мені найдивнішими на світі. Зрештою, це дуже чесно. Мені дають імʼя, становище й блискучі звʼязки з першими родинами Франції, а ще й видатну карʼєру. А натомість просять у мене розуму й грошей. Це торговельна операція, дуже... природне підприємство, і якби цей чоловік не був такий неприємний, я б погодилася. Обличчя нічого б не важило. Річ у цій черствій, брутальній, корисливій, честолюбній та упертій вдачі, прикритій потрійним шаром світського лаку. Так, він належить до породи людей лакованих.
Чарівний, гнучкий, дуже любʼязний, запопадливий і смиренний у товаристві — це, певно, чоловік жорсткий, неприємний і злий.
Наведу, між іншим, одну фразу — мова зайшла про Алексіса.
— Він сказав мені, що я ніколи не буду щаслива, — мовила я.
— Це тому, що щастя саме прийде до вас, панно, — відповів пан де Ла Мотт, — і ви відштовхнете його ногою з тим легковажним і спокійним виглядом, який мені вже знайомий.
О! але він наговорив стільки всього, і речей куди прямолінійніших. Він знав, що мене попередили. Я сказала, що не люблю Францію-республіку й хотіла б її покинути.
— Але замість цього, панно, навпаки, треба лишитися, щоб прогнати Республіку.
— Та що б я могла зробити, добродію! Ах! якби я могла щось зробити, певна річ, я доклала б до цього всіх сил.
— Ви могли б багато.
— І як же це?
— Для цього треба було б зробити одну річ.
— Яку ж?
— Ах! я вам цього не скажу.
Треба було чути: тон робить музику.
Коли всоте знову заговорили про мій «сформований характер», я відчула неабияке роздратування і, замість показувати його мінами, сказала спокійним і дзвінким голосом так, щоб усі почули:
— Мені здається, що без бодай дрібки твердості в характері не можна жити чесно!
Це справило достоту таке враження, наче невидима рука повтикала в крісла публіки шпильки вістрям догори.
— О! як це правда! — озвалися.
— Чи ви романтична, панно?
— Як ви це розумієте, добродію? є сто способів бути романтичною.
— Доводиться визнати себе переможеним, — мовив лицемірно чи щиро «молодий чоловік», — коли опиняєшся перед таким розумом.
Далі: це нечувано, чудово, і таке інше.
О дурні! Вони сподіваються обдурити багату «чужоземку», марнославну, вперту, якій легко закрутити голову.
Усі вони виявили поганий смак, напавши на Кассаньяка й називаючи його: вродливий, — пречудовий, — пишний, — незрівнянний Паоло.
Ах! та хай йому грець, Паоло, як ви кажете. Паоло-дворянин, дог, дуелянт, пострах наброду, чоловік, який носить при собі пістолети й кастети, у якого в особняку є дзеркало, щоб бачити тих, хто до нього приходить, і слухова трубка, щоб гукнути їм, що його немає.
Як, лиховісні кретини, ви насмілюєтеся рівнятися до цього Паоло, з якого зважуєтеся глузувати, водночас осипаючи його надмірними похвалами?!
Цього шляхетного, вірного, відважного чоловіка рівняти до цієї марнославної машини марнославства! Облиште, та ви про таке ніколи й не думали! А якби ви вважали його за ніщо, то не силкувалися б так його применшити.
Лакований молодик сказав, що його сестра вийшла заміж у шістнадцять років.
Я зробила жест подиву й відрази.
— Як це рано, — сказала я, — я вийду заміж у двадцять пʼять.
Я наговорила стільки всього в цьому дусі, що він зрештою заговорив про метеликів, які обпалюють крила, про обережність, якої слід дотримуватися, і таке інше.
Ах! панове французи, ви гадали знайти юну навіжену, багату й свавільну, словом — чужоземку, скажімо вже це гучне слово. Але що ж ви думаєте про нас, чужоземок! Пхе! Не будемо сердитися. Думають про нас те, що належить, тільки я не підпадаю під загальне правило. Я ні росіянка, ні чужоземка; я — Я, я та, якою має бути жінка з моїми амбіціями... час їх задовольнити настав... ну ж бо?... зачекаймо трохи.
Я лежала на маминому ліжку, коли мені сяйнула думка... я підхопилася й вигукнула:
— Мені здається, що пан де Ла Мотт сватає мене доволі прозоро?
— Так.
— Йому від двадцяти семи до двадцяти восьми років, і в нього чорна борода...
— Авжеж.
— Ну ж бо! Пригадайте пророцтво, що його я почула від Моро чотири місяці тому: «Незабаром вас засватає чоловік двадцяти восьми років, із чорною бородою» — «Ну, що ви на це скажете»!
Ах! з тієї миті я почала оживати. О! Боже мій, якби справдилася бодай половина її пророцтва... Вона напророчила мені все, усе, чого тільки можна бажати!...
Та хіба ж це не дивно!
Лихословити про Поля де Кассаньяка...
Ах! якби ж то чоловіків кохали, порівнюючи.

Примітки

Паоло — італійська форма імені Поль; тут глузливе прізвисько, яке коло де Ла Моттів дало Кассаньякові, а Марі підхоплює його й обертає на почесний титул. ↩