Середа, 22 листопада 1876

Ах! якби П'єтро, розпусний, ниций, мерзенний, міг померти! Він став би... моїм найкращим спогадом і невичерпним джерелом меланхолії в мої порожні хвилини, та й не лише в них.
Берта була в мене, ця люба крихітка. Кароліна мене зачаровує, вона вбирає мене так, як я ще ніколи не бачила.
Музе приходила, їй та її доньці відрекомендували Пана. Але не для цих добрих душ він потрібен.
Поль де Кассаньяк залишив дві картки. Я зашарілася від утіхи, знайшовши їх на столі, і знову зашарілася від жалю. Клята Кароліна, через яку я його проґавила!
Я ходила радитися з Моро, вона напророчила мені стільки щастя, що я не можу в це повірити. Якщо вона каже правду... то хай начувається
Потім... так, частину вечора я провела в Мертенсів, які ніжно запросили мене вранці. На щастя, там були Музе з донькою.
О! але ввечері мене охопило невгамовне бажання побачити «Поля і Вірджинію»... ні: Поля де Кассаньяка.
Як його знову побачити? Я не можу написати вдруге, отже, побачити його неможливо, а я ж умираю від цього бажання!...
Ах! Рим! Коли ж я буду в Римі!!!
Чаклунка сказала мені, що він кохає мене більше, ніж я його, і що я кохала його більше, ніж він мене.
Потім я дала їй волосся Паші (я привезла з Росії волосся шести чи семи осіб) і, поглянувши на нього, вона розклала карти й сказала мені:
— «Що ж до цього, то він зробить усе, чого ви забажаєте... це свята правда».