П'ятниця, 6 жовтня 1876 (24 вересня) — Подорож до Чернякивки й дитячі спогади

Я виїхала о першій ночі до Іскрівки, напівстанції, не розраховуючи на жодний екіпаж і не сподіваючись навіть на бричку.
— Та як же ми подолаємо ті сім чи вісім верст до Чернякивки? — вигукнув Поль.
— Селянським возом, а як не знайдемо, то пішки!
[замазано: На] це він вигукнув, що нізащо у світі не піде пішки лісом, аби його зжерли вовки.
Audaces fortuna juvat — на станції я застала Занковського, пана й пані Волковицьких і Геданова; перший запропонував мені не лише свій екіпаж, а й:
— Якби в мене не було коней, — сказав він, — я б сам запрягся.
Решта троє їхали до Харкова, як сказали мені цього ранку.
Затямте добре, що вчора, у середу, я встала о дев'ятій.
В Іскрівці ми знайшли Олександрову трійку, що чекала на його адвоката, і Стьопана, який повертався, так і не привізши мені листів, що я просила!
У блідому місячному світлі я невиразно впізнала цю дорогу, ліс і нарешті ґратчасту браму, чудовий двір, майстерно засаджений кущами та квітами, щоб не затуляти краєвиду, і дуже довгий одноповерховий дім із великими вікнами, обабіч якого здіймалися дві вежі. Морозило, трава була мов притрушена, усі сторожі (їх четверо, і вони пильнують) збіглися, я задзвонила на все горло, дубовий передпокій, приймальня, їдальня, святкова зала; я взяла праворуч, лишивши ліворуч інші вітальні, і вихором улетіла до спальні, колишньої чайної кімнати, яку займають Олександр із родиною, ще не сміючи порушити наших кімнат із похвальної делікатності та своєрідної давньої шаноби.
На мене не чекали, але вигляд цих двох дітей, гарних, мов ангели, що спали зовсім поруч зі своїм батьком, зворушив мене, я поцілувала їх, водночас витягаючи з кишені листи й документи й знову заводячи докори вголос. Надін прокинулася, і я пішла поцілувати її за ширмою.
Хоч як мене вмовляли, я не захотіла спати, узяла потрібні мені листи, поговорила (та говорити з цим чоловіком марно), випила чаю, ще навіть не розвиднілося. Коли подумаю, що раніше, аби дістатися з Полтави на село, треба було витратити цілий день, готування, мороку, коней!
О четвертій [замазано: парова] машина для молотьби збіжжя почала працювати, і дім зовсім прокинувся.
Я оглянула кімнати, понишпорила в шафах, у комодах, де все ціле й бережене з винятковим піклуванням, я бачила давніх слуг, старого кухаря; Майєра, німця-садівника, який видає себе за байстрюка нинішнього Вільгельма Прусського і який уже двадцять шість років живе в нас.
Хоч би що робили Башкирцеви, а завжди відчуватиметься, що той, хто збудував і прикрасив їхній дім, був солдатом, тоді як тут відчувається вельможа. Може, [замазано: було б] краще бути солдатом і лупцювати синів, як генерал лупцював мого батька, — тоді ім'я Бабаніних було б чисте.
Я ввійшла до бабусиної кімнати, але оскільки ввійшла не сама, я вдала глибоку байдужість і заходилася нишпорити в маминій скрині, що її там поставили.
Я поспішаю писати, о марнославство! Я поспішаю розповісти про свої подвиги.
Я хочу розповісти про всі необачності, що їх роблять у моєму віці. Ах! що ж поробиш! це життя п'янить мене.
Від середи з восьмої ранку до четверга до дванадцятої ночі я не спала. Я не лягала сорок годин, така ж свіжа й бадьора, як тільки можливо.
[Навскоси: Принаймні я усвідомлюю своє безумство.]
«Страшний злодій» по суті чесна людина, він обкрадає лише свого батька, а в нас бере зовсім небагато, притримуючи прибутки інколи на місяць, але справедливо, щоб за все, що він робить, мав винагороду. Отже, лишається тільки його вдача, яку я ненавиджу: коли не стоїш над ним і не вимагаєш свого, нічого не отримаєш. Я взяла все, що хотіла, — папери, документи, нотатки про все. Я надіслала двадцять тисяч франків до Ніцци.
[Навскоси: А я, екзальтоване й зіпсуте дитя, сподівалася змагатися з цим хитрим лисом!]
О сьомій вечора я виїхала з нашого давнього гнізда, де кожна людина, кожна річ мають для мене свою історію. Зараз, коли я пишу, мені дуже хочеться плакати.
[замазано: Я] згадую себе зовсім маленькою в цьому домі, а тепер тут уже нове покоління, дівчинка й хлопчик, як я і Поль... а потім...
Нас провели аж до Іскрівки.
Ах! мало не забула — бідолашна Василиса, сестра дідуся, колишня мільйонерка, яка, проївши все, ні разу не дозволивши собі ні розваги, ні коханця, приїхала жити сюди. Її мають за божевільну, бо вона надмірно comme il faut.
Це видовище завдало мені болю. Її заслали в павільйон, саму, саму, завжди саму. Я говорила з нею від щирого серця, вона зворушилася, гадаю, — а кажуть, що вона кам'яна. Я пробула довго, я відчувала, що розмова з доброю та приязною душею робила їй велике добро.
— У неї більше немає її собаки, — сказала я Надін, виходячи, — вона завжди сама!
— У неї є кіт, — відповіла мені зразкова жінка.
Бідолашна стара пішла за нами за кілька хвилин. Я пов'язала їй голову білим тюлем, вона була велична й гарна, мов пані де Шеврез у Версальській галереї (пані де Шеврез на тому портреті в чорній вуалі).
В Іскрівці Волковицькі та Геданов, повертаючись із Харкова, запросили мене до свого вагона, я ледве встигла зійти, як Геданов упав навколішки й послужив мені підніжкою.
Олександр поїхав зі мною. Знову забула! Я зважила себе на станції — і важу сто двадцять п'ять фунтів!
А потім, тобто раніше, на дорозі від дому до Іскрівки, лежить цвинтар, посеред якого здіймається мармурова брила, увінчана хрестом. Могила бабусі.

Примітки

Верста — російська міра довжини, приблизно 1,07 кілометра, або дві третини милі.
Audaces fortuna juvat (лат.) — «Сміливим доля сприяє» (Вергілій, «Енеїда», X.284).
Марія де Роган, герцогиня де Шеврез (1600–1679) — славнозвісна красуня й політична інтриганка при дворі Людовика XIII, а згодом за часів Фронди. Її портрет висить у Версальському палаці.