Середа, 27 вересня 1876 (15 вересня)

Якби ви знали, де я провела ніч! На канапі в батька.
Мама надіслала мені портрет Кассаньяка, такий схожий і гарний, наче живий. Цей портрет неабияк збентежив і врадував мене.
Я пішла по чорнило, батько мене покликав, я сіла на його ліжко, потім лягла поруч із ним, мов дитина. Це найкращий спосіб говорити по щирості. І ми цим скористалися сповна. Я говорю жартома, і це дозволяє мені казати все, [навіть] найнеприємніші й найзухваліші речі. Його зачепила моя остання фраза, сказана позавчора, і вчора ввечері я повторила йому те саме, додавши, що моя мати не могла з ним жити, бо, ледве одружившись, він мав за коханку сільську дівчину, яка була в нього ще до шлюбу. Він заходився присягатися, що ту дівчину прогнали, щойно він зустрів мою матір.
Він скаржиться, він каже, що вів божевільне життя, що розважався, але що йому чогось бракує, що він нещасний.
— То в кого ж ти закоханий? — спитала я, сміючись із його зітхання.
— Хочеш знати?
І тут він почервонів так сильно, що обхопив руками голову, щоб затінити обличчя.
— Хочу? Кажи.
— У маму!
А оскільки його голос тремтів, я зворушилася так, що зайшлася сміхом, аби це зворушення приховати.
— Я ж знав, що ти мене не зрозумієш! — вигукнув він.
— Пробач, але ця подружньо-романтична пристрасть так мало на тебе схожа.
— Бо ти мене не знаєш! Але присягаюся тобі, присягаюся, що це правда, перед цим образом моєї бабусі, перед цим хрестом, благословенням мого батька! Ще не знаючи цього чоловіка наскрізь, я повірила.
І він перехрестився перед образом і хрестом, що висіли над ліжком.
— Може, це, — провадив він, — тому, що я й досі уявляю її молодою, як тоді, бо я живу уявою про минуле.
Коли нас розлучили, я був як божевільний, я пішки, мов прочанин, ходив молитися до Охтирської Богородиці, але кажуть, що ця Богородиця приносить нещастя, і це правда, бо після того все заплуталося ще дужче. А ще — чи казати тобі? — ти сміятимешся... коли ви жили в Харкові, я потай їздив туди сам, брав фіакр і стежив за вашою квартирою, простоював там цілий день, дивлячись на вікна, щоб побачити, як вона пройде, а потім вертався, ніким не помічений.
Якби це була правда, це було б дуже зворушливо, але оскільки я не була свідком усього цього і відбувалося це не тоді, коли я вже все розуміла, я не можу судити.
— А скажи-но... раз уже ми заговорили про маму... чи вона... гм... чи вона відчуває до мене відразу?
— Відразу? Та чого б це? Ні, анітрохи.
— Гм... бо часом буває отака нездоланна антипатія...
— Та ні, та ні.
Зрештою, ми довго про неї говорили; я говорила про неї як про святу, якою вона й є, — завжди, відколи памʼятаю, що почала щось розуміти. А що було багато років тому, коли я була дитиною... того я не знаю і судити не можу.
Було пізно; якби я пішла спати до себе, то ще вечеряла б, писала, читала, тож я вирішила не підніматися нагору. Батько сам пішов до комори по білизну, щоб не будити слуг, постелив мені, дав свій халат і шаль, щоб укритися, і, відсунувши завісу, що відділяє кушетку від ліжка, ми ще довго розмовляли, і я, сміючись, попросила його видати [мене] заміж за князя Кочубея, який удівець, має двох синів, сорок пʼять років і сто тисяч десятин землі, тобто сімсот тисяч карбованців річного доходу.
Він його приятель, вони разом пиячать.
— Ах! так, це було б добре.
— Ще б пак, тату!
навскоси
Як подумаю, що я ставилася до цієї людини як до батька, мені соромно.
Сьогодні о восьмій ранку ми вже мали їхати до Полтави, коли приїхала пані Гелена Горпінченко, мати Паші.
Мила горбатенька жінка, трохи манірна, як на мене. Свого часу була коханкою славетного актора-негра Алріджа.
Ми разом випили чаю, а потім поїхали. Батька кличуть туди головувати в не памʼятаю вже якій... машині.
Холодно, часом накрапає дощ; я каталася в білому, і від вогкості колір мого обличчя став ще кращим, а Мішелеві коні мчать, мов Пегаси, — двоє інших, не з його трійки, що руда, ці вороні: корінний — чудовий рисак, пристяжний — жалюгідний татарський кінь, на вигляд кощавий, але він не біжить, а летить.
Мішель привіз до нас славетного пана Геданова; ми снідали впʼятьох: батько, цей пан, Поль, Мішель і я.
Потім поїхали до фотографа; я позувала селянкою — стоячи, сидячи і лежачи, наче сплю.
Полтава здається жвавішою; мене бачила Йоніна, яка виходила з дому Милорадовичів. Гриць, за словами Мішеля, сьогодні повернувся.
— Ви бачили мою доньку? — спитав батько в пана Геданова, заходячи.
— Так, пане, я мав цю...
— Кращих не буває, правда ж? Немає кращих і не було.
— Перепрошую, пане, були — за тих часів, коли існував Олімп.
— О! пане Геданов, ви, я бачу, майстер компліментів.
— Анітрохи, панно, навпаки, я применшую ту ціну, яку дає вам ваш шановний батько, адже кажу: «були».
Цей пан доволі негарний, доволі смаглявий, доволі пристойний, доволі світський, доволі авантюрний, доволі азартний і доволі порядний. У Полтаві його вважають найосвіченішим і найпристойнішим паном, і це правда... як на Полтаву.
викреслено[Півтора рядка закреслено]
Це перебування в полтавському Європейському готелі трохи підняло мені настрій. Я відчувала, що мною пишаються, що на мене дивляться й мною переймаються. У провінційному місті в людей менше клопотів. Батько поцупив мій щоденник — зчинилася біганина, крики в коридорі, і всі з того сміялися.
Цього разу я лишилася в екіпажі під час того диявольського спуску; перші холоди змусили мене вдягти хутро, яке я носила минулої зими. Замкнене, воно зберегло запах, який мало в Римі, і цей запах, це хутро...
Чи помічали ви, що, аби перенестися будь-куди, досить лише пахощів, мелодії, кольору?
Провести зиму в Парижі?!! О! Ні.
Увечері всі потішалися з листів і телеграм, якими я бомбардую Пашу. Тиждень тому я написала йому щось таке, що мало його дуже вразити, а три дні тому пишу, що то був лише жарт, і, щоб його втішити, посилаю йому три жахливі краватки.
Він сказав матері, що мало не знепритомнів, коли я просила його лишитися, а він не міг.
Чутливий юнак!
Але це підказує мені одну думку на завтра... побачите.

Примітки

Охтирська ікона Божої Матері — чудотворна православна ікона з Охтирки на Слобожанщині. ↩
Айра Олдрідж (1807–1867) — афроамериканський трагік, уславлений у Європі як Отелло. Від 1858 року неодноразово гастролював Російською імперією й помер на гастролях у Лодзі 1867 року (Wikipedia, «Ira Aldridge»). Марі пише його імʼя «Alridge». ↩