Понеділок, 25 вересня 1876 (13 вересня)

«І сльози, і сміх»
Батько, як завжди, розбудив мене, і я зійшла снідати... не минуло й півгодини за столом, як зайшла мова про якусь панну з... Харкова, що її я бачила сім років тому в харківському театрі, коли вона цілувалася з якимось паном Потьохіним, письменником і актором, а передусім бридким чоловіком, братом чудового Потьохіна з Рима.
— Я це бачила, — сказала я, маючи на увазі ту сцену в театрі.
— Ти цього не бачила, — вигукнув батько, — це тобі Жорж сказав, великий Жорж, благородний Жорж!
— Облишмо Жоржа.
— Але я не бачила, щоб панна Ікорникова цілувалася з Потьохіним, я сама бачила, як той-таки Потьохін цілував тітку, пані Романову, та, щоправда, тоді він був її нареченим...
Цей тон, ця зухвалість, та ще й перед нікчемним Мішелем... я відчула, як стиснулося горло й сльози підступили до очей, але я все ж знайшла в собі сили сказати:
— Я знаю, що ти говориш самі лише зухвалості, — і вийшла з кімнати, і побігла до себе, щоб сховати лють і сльози. Я була така обурена, що ці принизливі сльози спинилися, тільки затуманивши мені зір. Однак я навмисне не замкнулася на ключ, і справді — за хвилину батько... вдерся до кімнати й кинувся мені в обійми, просячи пробачення. Нікчема, у захваті від справленого враження, прийшов збирати скарги й вибачатися, задоволений. Я відштовхнула його з усієї сили й кинулася до канапи, де вибухнула риданням. Я віддала б день свого життя, аби не плакати. Він цілував мене, винуватив себе, каявся, пояснював, що не хотів сказати нічого такого, що Потьохін був тоді оголошеним нареченим.
навскоси
Коли подумаю, що цей чоловік мене цілував, мені соромно
— Перед цим нікчемним Мішелем, — казала я крізь ридання, — який посміє... і він теж, перед...
— Я скажу при Мішелеві, що я вигадав, що це...
— Це було б іще гірше... О! оце-то героїзм — казати боягузливі речі перед Ерістовим і слугами. О! оце-то заслуга! Є чим похвалитися. Це підло, це брудно, це боягузливо, це злостиво і це безглуздо!
Що дужче він вибачався, то більше я вимагала.
— Невже ти гадаєш, що я теж не знаю гидот твоєї власної родини? Чи я коли-небудь хоч слово сказала? І ніколи нічого не скажу, бо за підлоту не мстяться, чинячи іншу!
Якби я хотіла показати все те, що донька може сказати батькові, я б провадила далі, але досить, вдовольніться цим зразком. Він вислухав усе — чи то усвідомлюючи свою провину, чи з лицемірства; він бачив, як я плакала, цього було досить.
Нарешті я полагідніла, годі було бути покірнішим, дужче вибачатися, більше зносити докори — докори не те слово, а цілий потік образ у пристойних висловах, слово честі. Він на це заслужив, боягуз, паскудник, що посмів сказати мені, ніби він у розпачі через цю історію, але що його роздратували, образили і що, зрештою, ця сцена доводить, яке в мене чудове серце.
Він повів мене на галерею подивитися на селянське весілля, яке прийшло вклонитися пану. Вони повінчалися вчора, а сьогодні ходять із весільними відвідинами.
Чоловік у звичайному вбранні: чорні чоботи до колін, темні й доволі широкі штани і свита, тобто такий собі каптан, зібраний від пояса, з природно-брунатного сукна, тканого сільськими жінками. Мало не забула вишивану сорочку, у якої видно комір і груди, і бантик із кольорових стрічок замість петельки.
Жінка в спідниці й свитці, формою схожій на чоловікову, але з мʼякшої тканини з нагоди свята. А її голова, замість квітів і стрічок, як у дівчат, обвита шовковою хусткою, що ховає волосся й майже все чоло, не закриваючи ні вух, ні шиї.
Вони ввійшли до вітальні в супроводі дружбів, дружок і тих, хто сватав це весілля.
Чоловік і жінка тричі ставали навколішки — перед моїм батьком, потім переді мною, що є обміном і піднесли нам по хлібині та по рушнику,
А натомість треба було дати грошей. Потім вони танцювали на галереї, а оскільки мої коні вже чекали, я сіла в екіпаж — шарабан, щоб правити самій, не забувши сказати Мішелеві, і перед ким належало, тобто перед цим негідником, що є моїм батьком:
— Ви погано зробили, що втекли, як кажете, треба було лишитися й поміркувати над тими дурницями, що ви оце почули. Знайте, любий мій, що з балачок дурнів завжди довідуєшся, чого не слід казати.
Зрозуміло, що решта дня минула в напрузі, що винуватець моїх нещасливих днів говорив мало, і то лише щоб спитати, чи я дуже гніваюся.
— Шкода, що я така нервова, треба було плюнути й піти, замість тішити вас своїми сльозами.
«Тепер я добре бачу, чому моя мати не могла з тобою жити: твоя жахлива вдача, дитяча, прискіплива і злостива, і твоя родина... та там, певно, тебе гризли й шпигали, мов у мурашнику!» Пан ліг спати, ми розійшлися рано. Я взялася грати, потім сміятися, а оскільки Мішель сидів поруч, торкаючись губами то моєї руки, то сукні на моєму плечі, я виголила йому на маківці плішину завбільшки з монету в двадцять су, як у католицьких священиків. Кожному ж бо треба з чогось жити.
Я знову програла Полеві, мені принесли мій несесер, щоб дістати гроші, і відніс його Мішель, коли я йшла до себе з Полем і княгинею.
Я наголошую на цій дрібниці, бо вона дала привід... до сцени такої ж чудернацької, як... чудернацької. Я відлупцювала Мішеля. І ось як. Він просив у мене мою фотографію в образі ченця, якої я нізащо не хотіла йому давати; видно, вона була йому дуже потрібна, бо він запропонував натомість дістати дванадцять ударів хлистом туди, куди я схочу їх завдати. Ця пропозиція мене спокусила.
— Гаразд, — сказала я, — якщо ви витримаєте удари.
Він ліг на живіт, і я завдала йому один за одним дванадцять добрячих ударів своїм англійським хлистом, гнучким і свистючим.
Прекрасний принц не кричав, але двічі підвів голову, щоб сказати, що я бʼю по ногах і що так не домовлялися. Треба віддати мені належне — я била з усієї сили й реготала на все горло.
Бо це доволі оригінально — чоловік, який дає себе відлупцювати, аби здобути мій портрет.
Він дав мені свій, а оскільки він скаржився на біль:
— Ви, далебі, надто вибагливі. Як це! Я беру ваш портрет без додаткових ударів, а ви ще й невдоволені! Напишіть мені присвяту на звороті.
І я продиктувала йому отаку:
— Я, що нижче підписався, найрозбещеніший із фертиків Полтавської губернії та багатьох інших місць, чиїх назв, а надто географічного розташування, я навіть не знаю, є найпокірніший і найвідданіший слуга моєї кузини Марі Башкирцевої,
князь Мішель Андрійович Ерістов Арагвський
І, пишучи це, він раз у раз спинявся, щоб спитати поради в Поля, або ж:
— Але якщо я це напишу, ви ж із цього кепкуватимете, ви ж сміятиметеся!
— Будьте певні. Такий документ сліз не породжує.

Примітки

В оригіналі латиною: «Et lacryma et riou» (так у тексті; спотворена латина, очевидно Et lacrimae et risus). ↩
Свита — традиційний український селянський верхній одяг, зібраний у талії. ↩
У Марі: par un pain et par une serviette [sic]. ↩