Вівторок, 19 вересня 1876 (7 вересня) — Роздуми про обман і родинні взаємини

Отже, мене пошили в дурні!
Це дуже образливо, присягаюся вам, — сприйняти за дорослого чоловіка хлопчиська; марнувати запал розмови, дотепу, кохання... на такого жовторотого, як мій брат чи як Мішель! Ах! Антонеллі, не з кохання ти змушуєш мене плакати. Ці поцілунки, моя ганьба, — друга крапля чорнила в склянці води; герцог Гамільтон був першою.
[замазано: Я й сама собі дивуюся,] що неприємний спогад мучить мене так довго... власне, уже чотири місяці... я дивуюся, ловлячи себе двадцять разів на день із насупленою бровою і підборіддям на долоні, у думках про ту ганебну... подорож до Рима з тіткою.
[Навскоси: Я нікчема.]
Я знервована тим, що раз у раз чую дошкульні натяки на моїх рідних і не можу на них образитися, бо сама ж їх і викликала, а батько має хист говорити ніби з жалем і зворушливою стриманістю...
Я залюбки заткнула б йому рота, прокляла б його й прогнала з очей, якби не цей жалюгідний страх утратити свій останній жалюгідний засіб... Він добрий до мене... я й сама добра, що це повторюю, та як міг би він бути інакшим до доньки, [замазано: такої] дотепної, освіченої, приємної, лагідної й доброї (бо тут я все це, і він сам так каже), яка нічого в нього не просить, яка приїхала до нього з люб'язними відвідинами і яка всіляко тішить його марнославство?
Уранці я зробила з ним прогулянку пішки, а ввечері — верхи.
Повернувшись до своєї кімнати, я хотіла лягти на підлогу й плакати, але стрималася, і це минуло. Так я робитиму завжди. Не можна давати байдужим владу змушувати нас страждати. Коли я страждаю, я принижена, мені огидно думати, що той чи інший міг, міг [замазано: мене образити.]
Та що ж, попри все, життя — це й досі найкраще, що є на світі.