Пʼятниця, 15 вересня 1876 (3 вересня)

Переночувавши в ліжку й у домі князя, я встала трохи втомлена, і коли Поль привів до мене маленького Етьєна, сина Олександра, я в першу мить його не впізнала.
Я не звертала жодної уваги на те, наскільки приємно чи неприємно батькові бачити когось із Бабаніних, і займалася милим малим, коли він увійшов, ведучи Мішеля за руку, і відрекомендував його Етьєнові як мого сина? Здається, малий повірив, бо грався й балакав із княжичем як із рівнею, на превеликі веселощі всім нам.
Нарешті батько повіз мене до полтавських достойників.
Пане, я вас розумію і дивуюся, що не зрозуміла раніше, звідки цей опір моєму бажанню бувати в товаристві. Відколи він із цією Дюроше, він віддалився від товариства, або товариство віддалилося від нього. Я добре це побачила з того, як він наголошував на словах «і його донька», називаючи своє імʼя слузі.
Спершу ми були в пані Мартинової. Донька генерала Огарева, якого дуже любив Імператор, вона так забулася з камердинером згаданого імператора, що довелося видати її заміж. Імператор, щоб виправити провину свого камердинера, видав її за такого собі пана Мартинова, якому дали губернію.
Губернаторша — світська жінка, справді дуже любʼязна, як, утім, і губернатор: у нього був «Комітет», але він вийшов до вітальні, сказавши батькові, що ніякий комітет не завада, коли йдеться про те, щоб побачити таку чарівну панночку. Пані Мартинова провела нас аж до передпокою, і ми знову рушили на пошуки «пристойних людей».
До віце-губернатора, до кількох інших, яких я навіть на імʼя не знаю, до племінниці пана Абази, колишнього мільйонера, до начальниці Інституту шляхетних дівчат, до пані Волковицької (доньки Кочубея) — ця вельми порядна.
Потім я найняла візника й поїхала до Олександра, який зупинився тут у готелі з дружиною й дітьми. Ах! як добре бути серед своїх, не боїшся ні критики, ні пліток... можливо, батькова рідня здається мені холодною і злою між собою через контраст із нашою, яка надзвичайно згуртована, єдина й любляча.
Розмовляючи то про справи, то про кохання, то про плітки, я провела дві дуже приємні години, під кінець яких до мене почали прибувати посланці від батька; та оскільки я відповідала, що ще не збираюся їхати, він прийшов сам, і я мучила його ще з півгодини, а то й більше, барячись, шукаючи шпильки, хустинку тощо, тощо.
Нарешті ми поїхали, і коли, як мені здалося, він трохи заспокоївся, я сказала:
— Ми вчинили дуже велику нечемність.
— Яку ж?
— Ми були в усіх, окрім пані Милорадович, а вона ж знає маму і знає мене.
І тут завʼязалася ціла розмова, що закінчилася такими словами батька:
— Почали пліткувати, я все виправив. До того ж, навіть якби ти мала плани щодо Гриця, діяти треба саме так.
навскоси
Підлий інтриган! Оце єзуїт. А я, як на незвичайну жінку, була, треба сказати, цілком на свої роки.
Коли пан Мартинов спитав мене, скільки часу я пробуду в батька, я сказала, що сподіваюся забрати його з собою.
— Ти чула, що сказав губернатор, коли ти заговорила про те, щоб мене забрати? — спитав славетний винуватець мого існування.
— Що саме?
— Він сказав, що мені, як предводителю дворянства, потрібен дозвіл міністра.
— То попросіть його швидше, щоб ніщо не затримало нас тут надто довго.
— Гаразд.
— Отже, ви їдете зі мною?
— Так.
— Ти серйозно?
— Так.
Було вже по восьмій, і темрява в екіпажі дозволила мені сказати все, не даючи втрутитися моєму клятому обличчю.
— Чому пані Тютчева досі не приїжджає? — спитала я.
Батько засміявся.
— Чи не боїться вона, — вела я далі, — що її князь закохається в мене?
Довелося спускатися з гори пішки; за годину ми були за столом.
викреслено[Чотири рядки закреслено]

Примітки

В оригіналі італійською: «principino» — «князьок, маленький князь». ↩