Четвер, 14 вересня 1876 (2 вересня)

Доменіка пила зі мною каву, потім я пішла до інших, і заговорили про відʼїзд Паші, поки той ходив туди-сюди, купуючи й обмінюючи рушниці, бо він сильний ловець перед Господом, як Німрод. Батько просив його залишитися, але ця вперта натура, раз сказавши ні, ні за що на світі від свого не відступиться.
Я відвела його вбік і, походжаючи коридором, просила залишитися.
— Дозвольте мені принаймні поїхати на два дні! — казав він, а потім:
— Не просіть мене залишитися, благаю вас, бо я не зможу вас послухатися...
— А чому?
— Та тому що... ви знаєте... і потім, я не хочу, щоб Мішель, який і без того... і це ще не те, але...
— Ах! ага! зелений чоловіче! Он воно що! Ох, які ж ви дивні. Ах! то ось чого ви боїтеся, це Мішеля ви боїтеся!
— Ну що ж, коли ви знаєте чому, то не мучте мене.
— Навпаки, зелений чоловіче!
І справді, треба було бути божевільною, щоб отак дражнити людину.
Я марно його просила, і я не була б проти його затримати, надто тому, що знала: це неможливо. Я водила його під руку по вокзалу, не зважаючи на натовп, і зупиняла євреїв, щоб сказати їм по-французькому:
— Бачиш он того красеня? Так от, це той, хто боїться Мішеля.
І я йшла далі, лишаючи єврея в подиві. На хвилину я його залишила, щоб поговорити з Лолою, її матірʼю і моїм дядьком Миколою, які прийшли мене проводжати.
Був величезний натовп з нагоди відʼїзду пʼятдесяти семи добровольців до Сербії. І оскільки мені не було діла до всіх цих людей, яких я не знаю і яких вважаю набродом (я не кажу про добровольців), я й далі походжала вокзалом то з Полем, то з Лолою, то з Мішелем, з Пашею, з кожним по черзі. Особа, вбрана в біле, та ще й така непосидюча, недовго лишається непоміченою.
— Справді, Паша нечемний, — сказала Лола, довідавшись, про що йдеться.
Тоді, силкуючись не засміятися, я підійшла до зеленого чоловіка й виголосила йому коротеньку промову, дуже суху й дуже ображену, а що в нього на очах стояли сльози, а мені кортіло сміятися, я відійшла, щоб не зруйнувати справленого враження, пирснувши сміхом.
Ледве можна було пройти, і лише насилу ми дісталися до свого купе.
Цей натовп після села мене розважав, і я стала біля вікна. Люди штовхалися, кричали, я дивилася — і раптом завмерла, почувши, як здійнявся хор отих хлопʼячих голосів, прекрасніших і чистіших за жіночі, що співали церковний спів і здавалися хором ангелів.
Це були співчі архієпископа, які співали читали молитву за добровольців.
Усі поскидали шапки, і ці дзвінкі голоси, ця божественна гармонія перехопили мені подих, а коли вони скінчили і я побачила, як увесь цей люд махає капелюхами, хустинками, руками, з очима, що блищали сльозами захвату, і з грудьми, переповненими хвилюванням, я не могла нічого іншого, як кричати «ура» разом із ними, і плакати, і сміятися.
Крики тривали кілька хвилин і вщухли лише тоді, коли той самий хор завів російський гімн: Боже, царя храни.
Але молитва за Імператора видалася прісною після молитви за тих, хто йшов помирати, захищаючи своїх братів.
А Імператор дозволяє туркам робити що заманеться! Боже!
Потяг рушив серед шалених «ура»; тоді я обернулася і побачила, що Мішель сміється, а батько кричить дурак замість «ура».
— Тату! Мішелю! Чи ж можна так! Мішелю! Та кричіть же, з чого ви зроблені, Боже мій!
— Ви не попрощаєтеся зі мною? — спитав Паша, закляклий і червоний.
— Ні!
Він ступив крок назад, закусив губи... і я побачила сльози в його очах.
Потяг уже рушив.
— До побачення, Пашо, — сказала я, простягаючи йому руку, яку він схопив і мовчки поцілував.
Я їду від вокзалу до готелю з Мішелем у його трійці. Цей бовдур, це чудовисько вдає ревнивця й закоханого! Він засипає мене освідченнями, які я приймаю, бо нічого іншого нема. Цей маленький, зношений і хтивий чоловічок думає, що закоханий, бо я гарна, а він розпусний. Я люблю, коли він довго на мене дивиться, а потім кидає капелюха на землю чи мне хустинку й іде геть розлючений; я спостерігаю за ним і сміюся.
І ось я знову в Полтаві, цьому огидному місті.
Harkoff (саме так треба писати Харків, а вимовляючи, треба придихати h) мені знайоміший: я прожила там рік перед відʼїздом до Відня. Памʼятаю всі вулиці, всі крамниці, і сьогодні по обіді на вокзалі я впізнала лікаря, який лікував бабусю, і підійшла до нього поговорити. Він не здивувався: Микола [йому] вже мене показав.
Мені хочеться повернутися туди! «Чи знаєш край, де помаранча квітне?» Не Ніцца — Італія.
Але сьогодні я тільки й роблю, що повторюю: «Бачиш он того красеня? Це коханець А, це коханець Аманди»
Цю пісеньку всі знають, і, повторюючи її без кінця й переробляючи на всі мислимі випадки, я розважаюся сама, смішачи інших.

Примітки

У червні 1876 року Сербія почала війну з Османською імперією на підтримку християнського повстання в Герцеговині та Боснії. Тисячі російських добровольців вирушили воювати за Сербію, армією якої командував російський генерал Михайло Черняєв. Сама Росія оголосила Туреччині війну лише у квітні 1877 року. ↩
Рос. дурак — «дурень»; батько передражнює співзвучне «ура». ↩