Субота, 9 вересня 1876 (28 серпня)

Дні минають, я гаю дорогоцінний час у найкращі роки свого життя. Родинні вечори, чарівні жарти, веселощі, що тримаються на мені одній... а потім Мішель і той, другий, носять тебе в кріслі вгору й униз парадними сходами. Спускаючись, розглядаєш у дзеркалі свої черевички... І так щодня...
Але яка нудьга! Жодного дотепного слова, жодної освіченої фрази... я, на жаль, педантка і страшенно люблю слухати розмови про древніх авторів і про науки... пошукайте-но тут такого! Карти, і нічого більше. Я б охоче замкнулася й читала, але, оскільки моя мета — щоб мене полюбили, це був би дивний спосіб її досягти.
Ледве влаштувавшись на зиму, я знову беруся до навчання, як раніше.
У батька є якийсь план на завтра, і він захотів переглянути всі мої сукні; мені довелося приміряти тридцять убрань, а він роздивлявся кожну складку, кожну стрічку. Потім капелюшки, рукавички тощо. Смаку в нього не більше, ніж у будь-кого з його породи, але я дала йому волю.
Потім грали в крокет, у мʼяча. А ввечері вийшла історія зі слугами, до якої був причетний Поль: батько став на бік лакея, я вичитала батькові (саме це слово), і він цю догану проковтнув. Ось вам і вульгарність, але мій щоденник нею повен. Прошу вас повірити, що я вульгарна не через неуцтво і не з вульгарності. Я обрала цей недбалий стиль за його швидкість і за те, що він дає змогу багато сказати. Одне слово, у повітрі висіло невдоволення, я була сердита, і в моєму голосі чулися ті тремтливі нотки, що віщують грозу.
— Я поставила себе так високо, — сказала я, — що всі дрібні прикрощі проходили в мене під ногами, а тепер ось деякі з них мене таки зачіпають!
Цієї миті Степан, провинний лакей, добрий селянин, простий, як колода, і дурнуватий, підійшов, уклонився мені до землі й попросив його простити. Мені не було чого прощати, але я зрозуміла, що він звертається до мене як до влади, і, не бажаючи ще більше дратувати княгиню чи будь-кого іншого, я усміхнулася й спитала, чого цей чоловік прийшов до мене.
— Мені нічого прощати, — сказала я.
— Вийдіть, Степане, — мовив батько.
Поль не вміє поводитися, і на його прикладі я бачу, що мама мала рацію, коли почувалася нещасною, бо кожен, хто не бачить пана Костянтина таким, який він є, — людина, гідна великого жалю.
Ці панове збиралися на всю ніч рибалити, батько теж, і коли я спитала Поля, чи він їде, той відповів: пізніше.
— Якщо це я тобі заважаю, — закричав батько, — то я не поїду, я поїду собі до Павловська, а ти лишайся тут, щасливий і вдоволений, без мене. — На цьому, радий-радісінький, що знайшовся привід, він сів у фаетон, що вже чекав на нього, і поїхав.
Поль почав виправдовуватися, шукати причину непорозуміння — а це найвірніший спосіб створити нове; я сіла на найвищу свою сходинку, як соловейко Мальбрука, а Мішель, Паша, Поль і Капітан розсілися на нижчих східцях.
Я говорила з Полем так, щоб мої слова переказали клятому батькові.
Поль спробував звести розмову на батькові нічні походеньки, але я промовчала. Та й справді, чого мені турбуватися тим, як батько проводить ночі, я ж не його ревнива дружина, і ви погодитеся зі мною, що він зробив чимало як на чоловіка сорока пʼяти років і його вдачі, випровадивши коханку, з якою прожив три роки, заради доньки, яку майже ніколи не бачив. Він так добре дотримується пристойності, що, якби я нічого не знала, то нічого б і не запідозрила. Та що вже там, не вимагатимемо більшого!
Поль, на жаль, тут у поганому становищі; я дам йому підтримку Паші, який має вплив на батька, а до того ж відчайдух, що каже все, як думає, ні на кого не зважаючи.
А коли, піднявшись до себе після того, як спритно ухилилася від натяків на ліс, прикинувшись глухою, я опинилася сама з Полем, прийшов Степан, увесь у сльозах, благати прощення, стаючи навколішки й бʼючи земні поклони, як перед Господом Богом. Зрештою, він завинив лише якимсь дрібним службовим шахрайством, до якого пан ставився поблажливо, а ще ця покірна смиренність тутешніх селян мене розчулила: чоловікові пробачили, і він лишився на службі.
Зазначмо тут, що я, мабуть, дуже безсоромна особа. Кажу це з приводу того задоволення, яке мені дають мої кузени, цілуючи мені руку, — князь більше, ніж той другий, — і з доброчесним жахом помічаю, що те, що я вважала коханням до Пʼєтро, було, можливо, зовсім нічим. Я більше думала про інших, як я сказала після прогулянки до Фарнезіни, от і все. Паша ніколи не цілує мені руки, це я сама притуляю її до його губ, а тим часом цей хлопець мені майже гидкий. Що за дивна примха!
Ах! якби ж я хоч мала якусь нагороду за таке життя. Крокет, гумовий мʼяч, карти, а на завершення — сеанс на сходах: дражнити нерви Паші й мучити волосся розпростертого біля моїх ніг Мішеля, перемежовуючи цю вправу смиканням, від якого в нього аж червоніють вуха.
І нарешті — жахливі звуки скрипки. Першого вечора, коли я на ній заграла, всі слуги збіглися юрбою, перелякані, не розуміючи, звідки можуть лунати ці роздирливі крики й мерзенне виття, що віддалено нагадувало передсмертний вереск молодого поросяти на кухні.

Примітки

У Марі: saluts terrains [sic] — очевидно, її калька з російського земные поклоны, поклони до землі. ↩