Середа, 6 вересня 1876 (25 серпня)

Гриць поїхав до Відня. Утім, про цю подорож він оголосив ще першого дня, як я його побачила, і їхав він не з легким серцем,
Пани Волковицький і Павелко провели день у Гавронцях. Волковицький одружений із позашлюбною донькою князя Сергія Кочубея, а отже, має добре становище в Полтаві. Павелко — адвокат і тутешній світський лев.
Батько не хоче показувати мене [усім]: чудово, а я зі свого боку відмовляюся бути для нього меблем, щоб розважати набрід, який приїздить обігрувати його в карти!
Тож я усамітнилася з княгинею.
На обід приїхав Мішель, і чи повірите? я була мало не рада цьому, так мені нудно; до того ж він дуже в мене закоханий, і це мене бавить. Знаєте, він не мав нічого нагальнішого, як розтрубити про це на всю Полтаву, додавши, що Милорадович йому заважає. Заважає — в чому? О! бідне створіння. Увечері я пожвавішала завдяки чарівному осередку інтриг, який мені відкрився. Паша ненавидить пані Тютчеву за її пиху, а надто за те, як вона обмовляє й пліткує. Мені дуже приємно це чути! Отже, це не мамина вигадка. Мішель ненавидить її через свого брата, а княгиня не любить її з тієї самої причини. Усе це казали при мені, вголос, і я радо, але обачно встряла в розмову.
Мішель показав мені листа, якого пише йому брат, і свого листа братові: там він просто каже, що соромно все життя сидіти під старими спідницями й писати під диктовку зухвалості власному братові. Чудово — всі одне одного гризуть.
Хочете інтриг? Ось вам. Чи я до них причетна! Ще б пак.
Плітки! — вигукнула я посеред вітальні, — наклепи! Ви думаєте, я не вмію їх плести! Ось побачите, побачиш, тату, я їх плестиму, та так, що ніхто й не помітить!
Ось мій спосіб діяти. Я як наш давній князь Олег, який за тих часів, коли війну вели якнайпідступніше і ніхто цього не засуджував (бо Олег був регентом при Ігорі, сині Рюрика, першого руського князя, у IX столітті), — за тієї дикої доби на Русі Олег ніколи не нападав на народ, не пославши спершу сказати своє вічне: «Іду на ви».
Замість того щоб лягти рано, як я хотіла, я лягаю о четвертій. Батькове марнославство забажало покликати мене, щоб я допомогла йому лічити гроші, кілька тисяч франків... Потім він показує мені банківські білети й купу грошових паперів; я подивилася й сказала йому, що все це ні до чого.
Як! — вигукнув він.
Звісно. Якщо у вас стільки грошей, навіщо ви залазите в борги? І звідки ці гроші? Від продажу ваших лісів.
Утім, це якраз добре, бо ви дотепно влаштували продаж лісу: щороку рубаєте тільки одну ділянку, а ділянок шістдесят, тож через шістдесят років, коли зрубають останню, перша вже виросте. Бачите, я це знаю, але ви витрачаєте більше, ніж маєте прибутку, і ще пошкодуєте. І навіщо всі ці записники, всі ці товсті книги, які ви списуєте цифрами, весь цей лад у ваших паперах, коли ви прямісінько йдете до руїни! Я можу вам це сказати: мені самій ані найменшої вигоди з того, чи вціліють ваші маєтки, я кажу це з жалю!
Отак. Та дарма — його це анітрохи не зачепило. Він відчув правду, правда здалася йому гіркою, але він не мав на мене ані найменшої образи. А тепер ходімо спати, бо за кілька хвилин розвидніється.

Примітки

Марі приписує славетне попередження не тому князеві. «Повість минулих літ» розповідає це про Святослава I Київського (X ст.), який перед нападом посилав сказати ворогам: «Хочу на вы ити» (давньоруською; у народному переказі — «Іду на ви»). Олег, регент при Рюриковому синові Ігорі в IX столітті, — це раніший князь, якого вона називає. ↩