Понеділок, 21 серпня 1876 (9 серпня) і вівторок, 22 серпня 1876 (10 серпня)

Як же далеко тутешньому життю до щирої гостинності Етьєна й Марі, які поступилися мені своєю кімнатою і прислуговували мені, мов невільники. Але ж і різниця велика. Там я була у дружньому краю, у себе; сюди ж я приїжджаю, кидаючи виклик усталеним стосункам і топчучи своїми маленькими ніжками сотні сварок і мільйони прикрощів.
Мій батько — людина суха, виснажена; ще змалку його зімʼяв і приплюснув грізний генерал, його батько. Ледь здобувши волю й багатство, він пустився берега й наполовину розорився.
Весь надутий самолюбством і дитячою пихою, він воліє здаватися чудовиськом, ніж показати, що відчуває, — надто коли його щось зворушує; і в цьому він схожий на мене.
Навіть сліпий побачив би, як він радий, що я в нього гостюю, і він навіть трохи це показує, коли ми наодинці.
О другій ми вирушили до Полтави. Батько, я і Паша, потім Поль і малий князь.
Уже сьогодні вранці в нас сталася сутичка з приводу Бабаніних, а в екіпажі батько дозволив собі ображати їх в імʼя свого втраченого щастя, в усьому звинувачуючи бабусю. Кров ударила мені в обличчя, і я різко сказала, щоб він дав мертвим спокій у їхній могилі.
— Дати мертвим спокій! — вигукнув він. — Та якби я міг узяти прах тієї жінки й...
— Замовкніть! Ви зухвалий і невихований!
— Зухвалий, може, Шоколад, а не я!
— Ви й усі ті, кому бракує делікатності й вихованості! Я не хочу, щоб так говорили. Якщо в мене стає делікатності мовчати, то смішно, коли інші скаржаться. Вам нема діла до Бабаніних, переймайтеся справами своєї дружини та дітей, а про інших не говоріть, як і я не говорю про вашу рідню. Цініть моє вміння поводитися й чиніть так само.
Кажучи це, я безмежно захоплювалася сама собою.
— Як ви можете казати мені такі речі!
— Кажу, повторюю й шкодую, що приїхала, бо ви не вмієте поводитися з тими, хто приїжджає в гості.
Я відвернулася від нього, бо задихалася від сліз і від люті, що плачу.
А коли батько засміявся, збентежений і розгублений, намагаючись поцілувати мене й пригорнути до себе, я подвоїла захоплення своєю особою й чинила йому якнайрішучіший опір.
— Годі, Марі, помирімося, ми ніколи про це не говоритимемо, я ніколи про це не заговорю, даю тобі слово честі!
Я повернулася до своєї звичної пози, але не подаючи жодного знаку прощення чи прихильності, через що тато подвоїв любʼязність.
Дитино моя, янголе мій (це я кажу сама собі), ти янгол, безперечно янгол! Ти завжди знала, як поводитися, але не мала змоги; лише тепер ти починаєш застосовувати свої теорії на ділі! Ти гідна всього, я тебе обожнюю.
Ми випили чаю в готелі; у Полтаві мій батько — король, але яке жахливе королівство!
Батько неймовірно пишається цими двома кіньми масті ізабела; коли нам подали їх із міською коляскою, я ледь зволила сказати «дуже гарні».
Ми обʼїхали вулиці — безлюдні, як у Помпеях. Як ці люди можуть так жити! Я тут не для того, щоб вивчати звичаї міста, тож облишмо це.
— Ах! — мовив батько. — Якби ти приїхала трохи раніше, тут було людно, можна було б влаштувати бал чи ще щось. А тепер — ні душі, ярмарок скінчився.
Ми зайшли до крамниці замовити полотно для малювання. Ця крамниця — місце зборів полтавських фертиків. Але там ми нікого не застали.
У міському саду — те саме. Батько, не знаю чому, не хоче нікому мене відрекомендовувати. Можливо, це страх перед надто гострою критикою. Я нетерпляче чекала на прихід Милорадовича; чекаючи обіду, я взяла Поля під руку, щоб пройтися садом і спитати, чи попередили Милорадовича.
— Я посилав до нього, — каже Поль, — і він зараз прийде, напевно, сюди, не заставши нас у готелі.
Я відвела брата вбік, щоб про це дізнатися, бо мені здається, що батько хмурить брови й думає, ніби в мене є плани... а це мені не до вподоби.
Посеред обіду прибув мій давній...
Шість років тому ми були в Одесі; мама часто бачилася з пані Милорадович, а Гриць приходив до нас щодня, грався з Полем і залицявся до мене, приносив мені цукерки, квіти, фрукти. З нас сміялися, і Гриць казав, що ніколи не одружиться ні з ким, окрім мене, на що один пан — уже не памʼятаю котрий — незмінно відповідав:
— Ого! Який хлопець, він хоче за дружину міністра.
Милорадовичі провели нас до пароплава, що мав відвезти нас до Відня. Я була надзвичайно кокетлива; я забула свого гребінця, і Гриць дав мені свого, а на прощання ми поцілувалися з дозволу батьків.
«Щасливі дні дитинства нашого,
Коли казали ми: матусю, тату!
Дні щастя й чистоти безгрішної —
Ах, як же ви вже відлетіли!»
— Знаєте, чарівна кузино, Гриць трохи дурний і трохи глухий, — сказав Мішель, поки Милорадович піднімався сходами галереї ресторану.
— Я добре його знаю, любий фертику; він не дурніший за вас і за мене, а недочуває через хворобу, а надто через те, що кладе вату у вуха, боячись застудитися.
Кілька осіб уже підійшли й потисли батькові руку, аж згоряючи від бажання, щоб їх відрекомендували доньці, яка приїхала з-за кордону, але батько нічого такого не зробив і лише зневажливо кривився. Я вже боялася, що так само буде і з Грицем.
— Марі, дозвольте відрекомендувати вам Григорія Левича Милорадовича, — сказав він.
— Ми давно знайомі, — сказала я, граційно простягаючи руку своєму другові дитинства.
Він геть не змінився: та сама сяйлива шкіра, той самий тьмяний погляд, той самий маленький, ледь зневажливий рот, мікроскопічні вуса. Бездоганно вбраний, із чудовими манерами.
Ми дивилися одне на одного з цікавістю. Мішель корчив саркастичні гримаси. Тато кліпав очима, як завжди.
Я зовсім не була голодна; настав час іти до театру, що міститься в саду, як і ресторан.
Я запропонувала трохи прогулятися, а потім піти туди. Взірцевий батько кидається між мене й Гриця, а коли настав час іти до театру, він підбіг і жваво подав мені руку. Справжній батько, слово честі, наче в книжках. Це мене бавило й трохи дратувало, хоч я й визнавала всю гідність такої поведінки й усю повагу, яку завдяки їй молодики виявляють до молодої дівчини.
Величезна авансценна ложа в першому ярусі, оббита червоним сукном, навпроти префекта.
Букет від князя, який цілий день освідчується мені, щоб дістати «ідіть собі, любий» або ж «ви — цвіт усіх фертиків, кузене».
Мало людей і нікчемна пʼєса. Зате в самій нашій ложі було чимало цікавого.
Паша — цікавий чоловік. Щирий і прямий до дитячості, він усе сприймає серйозно й так каже те, що думає, з такою простотою, що мені часом здається, ніби під цією добродушністю він приховує величезний хист до сарказму, — а проте нічого подібного. Він іноді хвилин десять мовчить, а коли до нього звертаються, стрепенеться, наче після сну; а коли на його комплімент усміхнешся або скажеш: «Який ви любʼязний!» — він ображається й відходить у куток, кажучи: «Я зовсім не любʼязний, якщо я це кажу, то тому, що так думаю. Іншого разу нічого не скажу, якщо ви мені не вірите».
Я сіла попереду, щоб потішити батькове марнославство.
— Ось, — казав він, — ось я тепер у ролі батька! Дивно. Але ж я ще молодик!
— Ага! Тату, ось ваша слабкість. Гаразд. Ви будете моїм старшим братом, і я зватиму вас Костянтином. Згода?
— Чудово!
— Ну, Костянтине, подай мені бінокль.
— Із задоволенням. Дуже добре, так, дуже добре.
Бачите, кляті-читачі, який клятий-батько.
Ми з Милорадовичем дуже хотіли поговорити удвох, але Поль, Ерістов чи тато заважали, наче навмисне. Нарешті я сіла в кутку, що схожий на окрему маленьку ложу й виходить на сцену: звідти видно, як готуються актори. Мішель, звісно, пішов за мною, але я послала його принести мені води, і Гриць сів поруч.
— Я нетерпляче чекав на вас, — сказав він, із цікавістю мене розглядаючи. — Поль кілька разів даремно мене сполошив, і я вже думав, що ви більше не приїдете, як торік.
— Так, усі так гадали, а проте — самі бачите.
— Ви геть не змінилися.
— О, це мене засмучує, я ж була негарна.
— Гм...
— Ні, ні, але ви все та сама.
— Я ж бачу, що це за склянка води! — нявкнув князь, подаючи мені склянку. — Я ж усе бачу!
— Не така, як та, що ви несете й розіллєте мені на сукню, якщо так нахилятиметеся.
— Ви недобра, ви моя кузина, а весь час говорите з ним.
— Він мій друг дитинства, а ви — чарівний одноденний фертик.
— Ах, правда... фертик, так, фертик.
Я обернулася до Гриця, лишивши другого вмощуватися позаду мене, і ми, вже не зважаючи на нього, займалися тільки собою. І тоді почалися спогади. Виявилося, що ми памʼятаємо найдрібніші речі.
— Отже, я залицявся до вас.
— Так, правда.
— Ми обоє були дітьми, але як же все це памʼятаєш, коли були дітьми... разом, чи не так?
— Так.
Гриць старий душею; так дивно чути, як цей свіжий, мов троянда, юнак говорить про речі серйозні, господарські, корисні. Він спитав, чи маю я добру покоївку, а потім:
— Добре, що ви так багато вчилися: це знадобиться, коли матимете дітей.
— Оце так думка.
— А що, хіба я не маю рації?
— Так, ви маєте рацію.
— Освіта й навіть наука потрібні жінці, — додав він.
— Ось твій дядько Олександр, — каже мені батько.
— Де саме?
— Там, навпроти.
Справді, він був там із дружиною.
Олександр прийшов до нас, і в наступному антракті батько послав мене до Надін. Ця люба маленька жінка задоволена, і я теж.
Коли я повернулася до нашої ложі, мене знову обступили в моєму кутку двоє кузенів, батько, брат і мій друг. Тоді Надін прийшла до нас.
В одному з антрактів я пішла в сад із Полем, а батько побіг за мною й узяв мене під руку.
— Бачиш, який я любʼязний із твоєю ріднею, — це доводить, що я вмію поводитися.
— Дуже добре, але це так, як я тобі казала. Хто хоче бути зі мною в добрих стосунках, хай виконує мою волю й прислуговує мені.
— Ну ні.
— А таки так. Хочете — беріть, не хочете — лишайте. Але зізнайтеся, що ви щасливі, маючи таку доньку, як я: гарненьку, ставну, елегантну, дотепну, освічену. Зізнайтеся.
— Зізнаюся, це правда.
— Ага! І до того ж ти молодий, і всі дивуватимуться, що в тебе така донька, га?
— Так, я ще дуже молодий.
Марнославний, інфантильний, безхарактерний. Ось хто він.
Заграли вальс, і він узявся танцювати зі мною в ложі.
Гриць, як і інші молодики, — його товариш у гулянках.
— Тату, ми йдемо вечеряти в сад.
— Це непристойно.
— Та ні! — мовив Гриць, спершись збоку на батькове крісло, тоді як я спиралася з іншого боку.
— Скажуть, що панна Башкирцева вечеряла вночі в ресторані.
— Та годі вам, тату, з її батьком, ватажком дворянства, якого знає кожен собака і який очолює золоту молодь Полтави. Авжеж, це справжній скандал!
— Але ж коні чекають...
— Саме про це я й хотіла з вами поговорити: відішліть їх, а ми повернемося у фіакрі.
— Ти у фіакрі — ніколи!
— Тоді звеліть запрягти ту четвірку, з якою ви приїхали з Гавронців, — сказав Гриць.
— Ну гаразд, але вечеряти — непристойно.
— Тату, коли вже я поступаюся своєю суворістю й вважаю якусь річ пристойною, смішно, що інші думають інакше.
— Гм... так... дуже добре... гм, тоді робіть.
Його молодечу гордість принижувало те, що він опинився між мною й Грицем, наче між власними дітьми.
— Костянтине, — кажу я, — ти добрий хлопець, зроби, як я кажу, і ми разом розважимося.
— Ха-ха-ха! — і Костянтин розсміявся. Олександр дуже радів, що мене не принижують. Усі наші бояться принижень і кпинів Башкирцевих. Я ж добре доводжу, що не боюся їх.
— Знаєш, ми повечеряємо, але це лише щоб тебе потішити, мені вже набридли ці розваги.
— Ще б пак. Чоловіки всі такі! Їм усе набридає, а вони хочуть, щоб жінки у сімнадцять років були пересичені, як вони, — а ті ж іще нічого в житті не зазнали.
— Гм... так, дуже добре, облишмо.
Ми повечеряли в окремому кабінеті (його зажадав тато з поваги до мене).
Башкирцеви, батько й син, Олександр і Надін, По Поль, Паша, Ерістов, Милорадович і я. А Милорадович тільки те й робив, що накидав мені манто на плечі, запевняючи, що я застуджуся.
Ми пили шампанське; Ерістов вимагав пляшку за пляшкою, щоб віддати мені останню краплю. Милорадович удавав розважливого й шукав мого схвалення, яке я давала без вагань.
Виголосили кілька тостів, і мій друг, узявши келих, нахилився до мене й тихо сказав: «За здоровʼя вашої матінки», — і, оскільки він дивився мені в очі з інтимним виразом, я теж відповіла стиха, з поглядом щирої вдячності й дружньою усмішкою.
За кілька хвилин я сказала вголос:
— За здоровʼя мами!
І ми випили знову; Милорадович стежив за кожним моїм порухом і явно намагався пристосуватися до моїх думок, смаків, навіть жартів. А мені подобалося їх міняти, щоб збити його з пантелику. Я випила лише пів келиха, але, оскільки мені наливали останню краплю з кожної пляшки, здавалося, ніби я весь час пʼю, і батько зробив мені зауваження. Я сказала йому правду, і він мовив: «А, гаразд».
Паша дістав від князя прізвисько філословʼянин. Князь — нещасний пропащий шибеник.
Милорадович слухав мене й нарешті вигукнув: «Ах, та вона ж чарівна!» — з такою наївністю, природністю й утіхою, що це потішило мене саму.
Надін повернулася в колясці зі мною й татом, і поки чоловіки, окрім Гриця, пили далі в готелі (дами їм заважали), я пішла до неї, і ми разом лягли, щоб досхочу набалакатися. Тато серйозно ввійшов у свою роль: він тричі присилав до мене Шоколада сказати, що я стомлюся, якщо негайно не ляжу спати.
Я звеліла покликати Олександра, і ми розмовляли про справи до пʼятої ранку, а з пʼятої до шостої прийшов Поль, і ми говорили про батька.
— Люба Мусю, — казав мій дядько, — ти мене зачарувала, твоя гідна поведінка з Башкирцевим мене захопила. Я вже боявся за тебе, але якщо й далі так триматимешся, ти прибереш його до рук, запевняю тебе.
— Так, — сказав Поль, — якщо ти лишишся хоч на місяць, ти підкориш його, і це буде справжнє щастя для всіх нас.
З Олександром домовлено, що на початку вересня я поїду з ним обʼїхати свої маєтки, і ми залагодимо всі справи. Я підготую до цього батька, поїду на три тижні й знову повернуся до нього, перш ніж залишити Росію. Ого, ще б пак! Я мимохідь скажу, що всі маєтки тітки належать мені. Такі речі матимуть на нього цілющий вплив.
Він узяв кімнату поруч із моєю, праворуч, а в моєму передпокої звелів ночувати своєму слузі.
— Сподіваюся, її добре пильнують, — сказав він моєму дядькові. — Знаєте, я гультяй, веселий чоловік, але оскільки її мати довірила мені доньку, я виправдаю цю довіру й виконаю свій обовʼязок свято.
Наступного дня, тобто сьогодні вранці, а радше пополудні, о першій, те саме товариство (усі без винятку) поснідало разом. А я пила чай біля вікна (стіни такі товсті, що в ніші вікна утворюється справжній стіл) із Грицем.
Учора я взяла в батька двадцять пʼять карбованців, щоб мати приємність повернути їх йому сьогодні.
Ми вирушили в тому самому порядку, що й учора. Милорадович провів нас до пошти, де я мала забрати фотографії, але контору було зачинено.
Ми ледь кілька хвилин їхали полями, як батько раптом спитав мене:
— Ну що, будемо сьогодні знову воювати?
— Скільки забажаєте!
Він узяв мене рвучко в обійми, загорнув у своє манто й прихилив мою голову до свого плеча. А я заплющила очі — так я виявляю ніжність. Так ми пробули якийсь час.
— А тепер, — сказав він, — сядь рівно.
— Тоді манто, бо мені буде холодно.
Він загорнув мене в манто. А я заходилася говорити про закордон, про Рим, про його розваги, про його товариство — і дуже дбала, щоб він зрозумів, що нам там було надзвичайно добре; згадувала монсеньйора де Фаллу, барона Вісконті, Папу. Я розводилася про полтавське товариство.
— Марнувати життя, програючи в карти шахраям, розорятися серед наволочі на шампанське по шинках. Тупіти, вкриватися пліснявою! Хоч би що ти робив, треба завжди бути в доброму товаристві!
— Ну ось, ти ніби натякаєш, що я в поганому товаристві, — сказав він, сміючись.
— Я! Ніколи; я лише говорю загалом, ні про кого зокрема.
Я наговорила стільки всього, що він спитав мене, скільки коштує велике помешкання для прийомів у Ніцці.
Я назвала йому ціну.
— Знаєш, — сказав він, — якби я приїхав туди й оселився на одну зиму, як... словом... так, на все дивилися б зовсім інакше, і становище було б зовсім інше...
— Чиє становище?
— Птахів небесних, — сказав він, сміючись, ніби зачеплений.
— Моє становище? Так, правда, але Ніцца — місто неприємне, там сама лише наволоч. Чому б вам не приїхати цієї зими до Рима?
— Я? Гм... так... гм...
Байдуже! Перше слово кинуто, і воно впало на добрий ґрунт. Чого я боюся — то це впливів, тобто впливу пані Тютчевої. Треба привчити цього чоловіка до мене, стати йому приємною, потрібною й так влаштувати, щоб ця тітка натрапила на стіну між своїм братом і своєю злобою. Я почала сьогодні. Я почуваюся тут як удома, не порушую жодної з його звичок, розмовляю, розповідаю, повчаю, а він слухає мене із задоволенням і всміхається. Він радий, що я здатна говорити про все на світі, і, коли вже йшли обідати і я докінчувала фразу про хімію з якимось Капітаненком, офіцером гвардії у відставці, отупілим від провінції та загального глузування, молодиком і блазнем у домі, мій батько сказав, підводячись:
— А правда, Пашо, вона дуже вчена.
— Ви жартуєте, тату?
— Анітрохи, анітрохи, та це ж добре, так. Ах! дуже добре, гм, дуже добре.
Бачите, кляті-читачі, бачите ж, що, коли я не нещасна, як той дорожній порох, я не кохаю нікого і що Антонеллі так само далекий від мого серця, як... як Гриць. Мені не терпиться, він приїде завтра. Він єдиний тут, а я не можу жити без розваги.
А потім... а потім Гриць. Зрештою... Бог добрий, дуже добрий до мене.

Примітки

В оригіналі comme des nègres, «мов негри»: французьке nègre здавна означало також чорношкірого раба, а travailler comme un nègre — «працювати, як раб» — було поширеним зворотом. Тут Марі вживає його з вдячністю — про дядька Етьєна та його дружину, які поступилися їй своєю кімнатою. ↩
Масть ізабела — блідо-кремова, жовтувато-біляста масть коня; за переказом названа на честь іспанської королеви Ізабелли. ↩
В оригіналі французькою: «la gomme» — збірно модна публіка, «gommeux» (див. запис від 20 серпня). ↩
Філословʼянин (фр. philoslave) — прихильник словʼянської єдності, панславіст; тут уживається жартівливо. ↩
В оригіналі французькою: «bigre!». ↩