Неділя, 20 серпня 1876 (8 серпня)

І поступово, за третьою стравою, нас із Гемслі поглинула політична суперечка. Тривала вона до пів на третю.
А втім, було домовлено не лягати до третьої — часу, призначеного для мого відʼїзду.
Оскільки Олександр не відповідає на мою депешу, я волію поїхати по нього, ніж чекати без кінця.
Увесь двір (двором називають усю челядь дому) провів нас до карети; сусіди вирушили водночас зі мною, з Етьєном у супроводі коляски, де сиділи Поль, Амелі, Шоколад на передку, двох возів із багажем, а попереду — Мішель Гемслі верхи на бігових дрожках (дошка, поставлена на чотири колеса) з маленьким візником і нехитрим ліхтарем. Він узявся розчищати нам дорогу.
Було дуже темно, і на кожному кроці траплялися навантажені пшеницею вози, що запруджували дорогу.
На півдорозі я взяла Гемслі до себе в екіпаж.
Стьопа заснув, і Гемслі падав із ніг від сну, але я закидала його силою-силенною запитань, на які він відповідав, докладаючи нечуваних зусиль.
Довелося годину чекати на вокзалі, на світанковому холоді.
на полях
Відстань до станції — двадцять верст.
Я вирушаю в супроводі Поля, який чудово мені прислуговує.
У Харкові ми чекали дві години. Олександр опинився там. Попри мої депеші, він мало не остовпів, побачивши мене; я помічала в його манерах збентеження, але трималася добре. Він геть не знає, хто я й навіщо приїхала; він лестить мені, він кланяється. Це лиха каналія, і якщо мені й доведеться з кимось мати клопіт, то саме з ним. Він розповідав про велику тривогу мого батька, який страшенно непокоївся, думаючи, що я до нього не приїду. Той приходив просити Олександра не супроводжувати мене, щоб послати Поля по мене до Гавронців; він тільки те й робив, що допитувався про депеші, які я слала дядькові, щоб знати, де я в дорозі. Одне слово — він з усіх сил прагнув бачити мене в себе, як не з любові, то бодай із самолюбства. Олександр пустив кілька шпильок на його адресу, але моя політика — лишатися нейтральною.
У понеділок він буде в Полтаві, і ми поговоримо. Він роздобув мені купе, познайомивши мене з полковником жандармів Мензенкановим, який поступився мені своїм. Я почуваюся у своєму краю: тут усі знають мене або моїх; нічого двозначного в становищі — і ходиш, і дихаєш вільно. Але жити тут я б не хотіла, о ні!
Сьогодні о шостій ранку ми прибуваємо до Полтави. На вокзалі — нікого.
Приїхавши до готелю, я написала такого листа — різкий тон часто діє:
Приїжджаю до Полтави й не знаходжу навіть екіпажа. У фіакрі! Приїздіть негайно, чекаю вас опівдні. Далебі, мене зустрічають не як годиться.
Марі Башкирцева.
Не встиг лист піти, як батько вже увірвався до кімнати, і я кинулася йому в обійми зі шляхетною повільністю.
Він був явно вдоволений моїм виглядом, бо найперше з якоюсь поспішністю оглянув мою зовнішність.
— Яка ж ти висока! Я й не сподівався. І гарненька, так, так, добре, дуже добре, справді.
— Ось як мене зустрічають — навіть екіпажа немає! Ви отримали мого листа?
— Ні, але я щойно отримав телеграму й примчав; сподівався встигнути на потяг, я весь у пилюці — щоб приїхати швидше, сів у трійку малого Ерістова.
— А я написала вам гарного листа.
— Такого, як остання депеша?
— Майже.
— Дуже добре... так, дуже добре.
— Я така: мені прислуговують.
— Як і я, але, бачиш, я примхливий, мов чорт.
— А я — як два чорти.
— Ти звикла, що за тобою бігають, мов цуцики.
— І за мною мусять бігати, інакше — ніяк.
— Ну ні, зі мною так не вийде.
— Хочете — беріть, не хочете — лишайте.
— Та навіщо звертатися до мене на «батьку»? Я гультяй, я молодик, ось хто я!
— Чудово, тим краще.
— Я не сам, я з Мішелем Ерістовим і Полем Горпінченком (сином його святої сестриці).
— Хай заходять.
Ерістов — справжнісінький фертик, нестерпно кумедний, дурний, сміховинний; низько вклоняється, потопає в штанях, утричі ширших за звичайні, і в комірі по самі вуха.
Другого звати Паша, його прізвище надто складне. Це міцний, кремезний хлопець, світло-русявий, гладко поголений, із російською зовнішністю, плечистий, прямий, серйозний, приємний, але мовчазний — чи, може, чимось заклопотаний, ще не знаю. Я познайомилася з ним років десять тому, коли мене возили побачитися з батьком.
Князя Ерістова — блазня й грубіяна, проте багатого — чорт знає як підбили сім чи вісім років тому одружитися з Наталі, другою сестрою мого батька, горбатою, негарною, але доброю. Він помер за півроку, лишивши своїй княгині двох синів і доньку від першого шлюбу. Князь Костянтин — коханець моєї тітки Тютчевої, а князь Мішель — вісімнадцятирічний шибеник, який проїдає татові гроші й розповідає про любовні походеньки свого брата.
Я одразу повелася як родичка й давня знайома. Але приїхала вже по ярмарку. Місто спорожніло, нудно. Мене чекали з величезною цікавістю [Три рядки закреслено]
— Але ж, тату, — каже Поль, — хто ж надіслав ту депешу, яку Марі отримала в Петербурзі, підписану моїм імʼям? Бо це був не я.
Батько трохи зніяковів.
— Ну що ж, — каже він, — мушу зізнатися, це був я; бачиш, мене одразу спіймали, але... байдуже, що це доводить? Тільки те, що я бажав... словом, це доводить... добре, так, дуже добре.
— Так, дуже добре, тим краще, — кажу я.
Я заходилася приводити себе до ладу й впустила його, щоб він побачив мою білизну й усе таке. Моя постава його захоплює — марнославний чоловік пишається тим, що може похвалитися. Ми були готові, але він захотів дочекатися слуг і багажу, щоб виїзд був величніший. Карета на четверо коней, коляска і криті дрожки, запряжені шаленою трійкою малого князя.
Мій родитель дивився на мене із вдоволенням і зі шкури пнувся, щоб здаватися спокійним і навіть байдужим.
А втім, така вже в нього вдача — нічим не виказувати своїх почуттів.
На півдорозі я пересіла в дрожки, щоб мчати, мов вітер. Це мале страховисько мене смішить. За двадцять пʼять хвилин ми проїхали десять верст. До Гавронців лишалося ще дві версти, і я знову пересіла до батька, щоб потішити його величним вʼїздом.
Горбата княгиня зустріла нас на ґанку.
— Ну? — мовив батько. — Яка ж висока... і цікава, чи не так? Га?
Слід гадати, що він був мною задоволений, коли наважився на такий вияв почуттів перед однією із сестер.
Управитель та інші прийшли привітати мене зі щасливим прибуттям.
Маєток розташований мальовничо: пагорби, річка, дерева, гарний будинок і кілька менших. Усі будівлі [замазано: бездоганно доглянуті, сад охайний; до того ж будинок цієї зими майже повністю перебудували й умеблювали наново. Тут пускають пил в очі великим розмахом, удаючи простоту, з таким виглядом, ніби «у нас так щодня».
Гарна бронза, севрська й саксонська порцеляна, мистецькі речі. Далебі, я не сподівалася всього цього тут. Але трохи несмаку. Звичайно ж, шампанське до сніданку. Удавання аристократизму й простоти, що межує з чопорністю. Портрети предків, докази давності роду, які мені вельми приємні.
Батько вдає з себе нещасного, покинутого дружиною, — він-бо тільки й прагнув бути взірцевим чоловіком. Великий портрет мами, написаний за її відсутності, знаки шани до памʼяті втраченого щастя й пориви ненависті до дідуся й Бабаніних, які зруйнували те щастя.
Безліч зусиль, аби я відчула, що мій приїзд анітрохи не змінює звичок мешканців.
Партія в карти, під час якої я вишивала по канві й час від часу казала щось таке, що слухали з цікавістю.
Тато підвівся з-за картярського столу й сів біля мене, лишивши карти Паші й Мішелю. Я говорила, вишиваючи, а він слухав мене вельми уважно.
Потім він запропонував прогулятися полями; спершу я йшла під його руку, потім — під руку Поля й малого князя. Ми зайшли до моєї годувальниці, яка вдала, що втирає сльозу. Вона годувала мене лише три дні. Моя справжня годувальниця — у Чернякивці.
Цей дурень, цей карикатурний чепурунчик залицявся до мене — сміховинно й принизливо, у манері, що мені нагадувала Антонеллі, сама не знаю чому.
Мене завели далеко.
— Це щоб нагуляти тобі апетит, — казав батько.
Я нарікала на втому й говорила про свій страх перед травою — через гадюк та інших «лютих звірів».
Батько стриманий, донька теж. Якби не ця горбата, не Мішель і той, другий, було б у тисячу разів пристойніше. Він садовить мене поруч, щоб подивитися на спритні трюки й гімнастику Мішеля, який навчився цього «ремесла» в цирку, за яким їздив аж до Кавказу через одну циркову вершницю.
За обідом — самі лише трагікомічні сварки Мішеля й Паші; Паша, певна річ, кепкує з Мішеля й зневажає його, а той метушиться, корчиться, тихенько волає, блазнює й щомиті повторює слово «gommeux».
— Мамо, що це означає? — питає він княгиню.
— Не знаю, любий.
— Я вам поясню, бо це я вас так назвала. Gommeux походить від gomme.
— Gomme! О, чудово... чудово, так, gommeux.
І всі заходилися з насолодою повторювати нове слово, бо, окрім батька, ніхто його не знав і не розуміє справжнього сенсу.
— То я gommeux.
— Безперечно, любий.
— Та що ж це означає?
— Це означає «красень», — сказав батько, сміючись.
— Тоді, так, чудово, чу... — манірничав малий, — але чому ви мене так назвали?
— Бо я бачу вас наскрізь.
— Що?
— Ви прозорий любий.
Серйозний юнак вибухнув сміхом.
— Як це? Прозорий? — протягнув малий.
— Так.
— Але ж це недобре.
— Це риса, вельми цінована в живопису.
Я не знаю, що пишу, бо, ледь опинившись у себе, я пригадала одну батькову фразу, кинуту випадково чи навмисне, і, роздмухавши її в уяві, сіла в кутку й довго плакала, не ворушачись і не кліпаючи, а втупившись очима в одну квітку на шпалерах, — пригнічена, стривожена і, головне, у відчаї аж до байдужості.
Ось про що йдеться. Заговорили про Антонеллі й розпитували мене про всяку всячину; всупереч своїй звичці я відповідала стримано й не розводилася про свої перемоги, лишаючи місце для здогадів і припущень, — і тут, між іншим, батько вельми байдуже сказав ось що:
— Я чув, що якийсь Антонеллі одружився три місяці тому.
А вже в себе я не міркувала: я пригадала цю фразу, лягла на підлогу й так і лежала — отупіла й нещасна, як у Римі перед Неаполем.
Я подивилася на його листа. «Мені потрібна втіха хоч одного вашого слова» — це перевернуло мені серце, і я мало не почала звинувачувати — себе!
До Поля ставляться так, як він того заслуговує, але з певною повагою, що належить синові Башкирцева, — єдиному й останньому нащадкові роду. У серці він, певно, відчуває різницю, але зовні він щасливіший: він єдиний син, спадкоємець.
навскоси
Рід не давній і не славетний.
А я в Росії, хай їй чорт! Я плачу від люті, бо його тут немає й бо я не можу поїхати по нього, не наважуюся. Ах, якби я знову його побачила і якби він сказав мені тим голосом...
— «Щовечора я дивився на ваш портрет, я думав про вас, засинаючи».
Мені здається... мені здається... нічого!
Виправдань немає, і якщо я колись його зустріну, то не пробачу йому, — але тут, але цієї миті я кинулася б йому до ніг.
А потім... о, який жах — гадати, що кохаєш, і не могти! Бо я не можу кохати такого чоловіка, як він: майже невіглас, істота слабка, залежна! Фе! У мене навіть кохання немає — у мене сама лише нудьга.
Мені дали зелену спальню й блакитну вітальню! Чи не дивно це, коли подумати про мої мандри від самої зими! І відколи я в Росії, скільки разів я міняла провідників, помешкання, краї. То з Етьєном, то в Ніни, потім на селі, потім у Полтаві, нарешті в батька. Жодна зміна мене не дивує: я міняю помешкання, родичів, знайомих без найменшого подиву — через те дивне почуття, яке я переживала раніше. Усі ці байдужі істоти, опікуни, знаряддя розкоші чи користі зливаються докупи й лишають мене спокійною та холодною.
Як же мені привезти батька до Рима?
Ну й ну, ну й ну, ну й ну!

Примітки

Бігові дрожки (рос. дрожки) — легкий швидкий екіпаж, по суті дошка на чотирьох колесах. ↩
Верста — російська міра довжини, приблизно 1,067 км; двадцять верст — близько 21 кілометра. ↩
В оригіналі французькою: «gommeux» — паризький жаргон 1870-х: чепурун, фертик; гладенько випещений, але порожній молодик. Слово стане предметом гри й жарту далі в цьому зошиті; нижче, де Марі пояснює саме слово, його лишено французьким (курсивом). ↩
В оригіналі латиною: «genitor» — «родитель, той, хто зачав»; іронічно-відсторонене слово, яким Марі називає батька. ↩
Фр. gommeux (чепурун; вище в тексті — «фертик») походить від gomme — гума, камедь. Камедь (гуміарабік) прозора, тож далі Марі обертає це на жарт: «я бачу вас наскрізь, ви прозорий», а прозорість — «риса, вельми цінована в живопису». ↩
В оригіналі французькою: «Bigre, bigre, bigre!». ↩