Четвер, 20 липня 1876

Мене розбудили з листом, від почерку якого я затремтіла. Але, розкривши й прочитавши його, я знову впала на подушку — розчарована, майже сердита на себе за те, що помилилася.
Пише Берта Бойд. Звідки вона дізналася, що я в Парижі? Вона каже, що приїхала у вівторок. На Єлисейських полях я не показувалася, тож вона не могла мене побачити. Я відповіла їй одразу, запрошуючи до себе о четвертій годині. Шоколад, якого відправили з дорученням, повернувся й сказав, що вона прийде. Я чекала на неї марно, і о шостій ми пішли обідати до товстої графині.
На мені була батистова сукня, дуже довга й зовсім гладенька, з широким вишитим воланом унизу. Від горловини до низу, спереду, — банти з білої атласної стрічки. Кінець шлейфу, дуже довгого, просто підібраний і прикріплений ґудзиком до пояса ззаду. Так що ззаду видно спідницю, схожу на сукню, але коротку — тобто вона тягнеться по підлозі лише на десять-пʼятнадцять сантиметрів. Як учора.
Всі мешканці пансіону обідали разом, але оскільки тут лише знайомі, усе має цілком пристойний вигляд, і слуга приходить оголосити: «Пані баронесо, обід подано!»
Баронеса де Мертенс замолоду, певно, була надприродно гарна — та й зараз вона прекрасна, і така елегантна, така бездоганна. Тут не відчувається ні готелю, ні звичайного пансіону — ти вдома, і в добрій домівці.
Мене попросили заспівати Agnus Dei Верді — партію сопрано і контральто, одну за одною.
Бланш Армонстронг, племінниця баронеси, підійшла поговорити зі мною по-англійськи: я добре говорю англійською, незважаючи на брак практики.
Як і домовлялися, Ремі заїхав по нас своїм екіпажем о девʼятій.
Я сумувала, але ця нічна прогулянка Булонським лісом у таку гарну погоду мене таки вабила.
Ремі захоплено вигукував на кожне моє слово і брав мене за руки… мабуть, занадто часто для приятеля. Та байдуже.
Ліс увесь чорний, зоряне небо, ці темні алеї, повні екіпажів, серед яких у темряві можна було розрізнити тільки ліхтарі, що рухаються туди-сюди, мов величезні світляки, свіже нічне повітря, насичене пахощами, — все це пішло мені на користь; я весь час наспівувала арії з «Фауста» і «Рюї Бласа». А з «Рюї Бласом» думала про Антонеллі.
Хотіла б, щоб він був тут, бо найкраща природа і найпрекрасніша погода у світі залишають у мені відчуття неповного задоволення, коли поруч або навпроти мене немає бодай якогось закоханого.
Цього вечора мене переповнювали найпустотливіші думки, і цей бідолашний Ремі навпроти мене — ні чоловік, ні жінка для мене — дратував мене, хоч я й сміялася подумки, — особливо коли я подумала, що він подумав би, якби я торкнулася його ноги своєю!.. Ах, це було б надто кумедно, справді.
Берта знову пише мені — виявляється, вона чекала на мене вчора, бо в листі я лишила їй вибір: прийти до мене чи чекати на мене. Цей проклятий Шоколад переплутав. Я відразу ж відповіла їй, що завтра прийду до неї.

Примітки

Фр. comme il faut — «як належить»; добре вихований, бездоганний у світських манерах; маркер соціального регістру тієї доби. ↩
Лат. Agnus Dei — «Агнче Божий»; частина меси. ↩