Середа, 21 червня 1876

До відʼїзду я беру уроки співу щодня. Мама поїхала до Монако, тітка лишилася — бо я їй сказала лишитися, а вона, відчуваючи мою нудьгу й горе, ніколи мені не перечить.
За вечерею влаштували щось на кшталт собору, щоб судити чоловіків: хто з них винен, а хто ні. Тітка і чути не хотіла про моральну... невинність Пʼєтро й зараховувала його до розпусників Риму. Ми переглянули їх усіх по черзі. Дорія й Брускі були визнані невинними, тимчасом як Торлонія, дон Альфонсо, Бельмонте, Піццарді... О! Бо є чоловіки невинні — морально, звичайно. Є такі, що лишаються невинними, хоч тілом і розбещені, — бо не вдаються до жодних із тих дрібних хитрощів та великих лиходійств, що їх уживає пан Еміль дʼОдіффре, — той, що всюди бачить лихе, в кожному слові вкладає й знаходить другий зміст, розраховує кожен свій найменший жест.
З приводу Пʼєра Антонеллі заговорили про кардинала. Бо Пій IX дуже хворий, вже говорять про його наступника і вже обрано місце для виборів. Коліньйон, звісно, дещо підозрює; тому я вдала захоплену й розповіла, як кардинал Антонеллі стане папою, і тоді я буду його племінницею, — інакше я не хочу про це й чути. Племінниця папи!! І справді: якби кардинал став папою, це було б для мене великим нещастям — я ніколи б не втішилась, ніколи б не пробачила своїм того, що вони дали привід для пліток і завадили мені стати племінницею папи! Ні, я сподіваюся, що наступника Пія IX не зватимуть Жаком.
Коліньйон пішла прогулятися до саду. Я сіла поруч із Діною й почала з того, що оголосила про страшний головний біль — що правда. — Справді, кажу, я не розумію, що діється з Антонеллі. — Як? — запитала Діна, яка чудово знала, але хотіла спровокувати пояснення і зробити мені приємність, підтримавши розмову, якої я й хотіла. — Він не приїжджає, кажу я. — Кажу тобі, він ще в монастирі. — А чому? — Мабуть, борги... — Ні, все сплачено. — Ах? — Та певно, та й не може він бути в монастирі, це нісенітниця. — А якщо його замкнули? — А чому? — запитала я, дивлячись їй просто в очі. Відомо ж, його батьки знають, що він просив моєї руки і мав приїхати до Ніцци. — Він приїде пізніше, мабуть... — Він знав, що за місяць я їду до Росії, — а місяць минув. — Тоді я не розумію. — Зрештою, моя дорога, пропозиції отак просто в повітря не роблять, ти ж розумієш... — Так, але... — Але я знаю... тільки я хотіла б дізнатися, що їм написали з Ніцци. Мені справді було б цікаво...
Тітка, що якраз входила, остереглася спитати «Що?», аби дізнатися, про що мова; вона й сама добре здогадувалася, — і тихенько підійшла до вікна. — Але що ж могли написати? — запитала Діна. — Нічого, — мовила тітка. — Ні, треба було написати лише правду. Скандальний процес, скандали в Ніцці, і ніде не приймають. Але й одного з трьох цих докорів досить, щоб людей із ніг звалити. Щоправда, ви живете осторонь від усього, і в такому місті, як Ніцца, ви цього не розумієте; але серйозні, поважні люди дивляться на це не таким поблажливим оком. — Антонеллі — негідний пустун, мабуть, загулявся з кокотками. — О, тітко, ви вже починаєте теревенити, — такі речі добре говорити лише за вечерею, при всіх. — Тоді, якщо так, то й говорити нема про що! Навіть згадувати про таких (одне слово)... про таких (інше слово)... — Тітко, я знаю, що ви знаєте більше від мене таких чарівних виразів, як ті, що ви тільки-но вжили; тому я не хочу з вами змагатися, і говорити гидоти — більш ніж марно. Але я вам повторюю... — Нічого не могли написати, ми нічого не робимо. — Ось бачте! Ось якраз, якби ви щось робили — було б краще. Треба було написати лише правду; я вам навела три гидоти, і одної з них досить, щоб чесні люди замислились. — Це не те, — перервала Діна, — Антонеллі міг би приїхати, якби хотів, тим більше зараз. — Тим більше зараз він не міг би. — О, моя дорога. — Мабуть, його покликали й сказали йому, що це неможливо. — Він би не послухався... — Раніше. Тепер інша справа: тепер він розсудливий, мабуть, погрожували позбавити спадщини... а це серйозно... Бачите, — продовжувала я, звертаючись до тітки, — ви кажете, що є такі, що нікуди не виходять і все ж одружуються; але лишатися вдома з примхи чи з необхідності — це дві різні речі.
До того ж ви самі бачите — одруження не виходить; Антонеллі не партія для мене, це відомо. Але припустімо, що я зустріну відповідного чоловіка — і та сама історія повториться? Пильнуйте, мадам, я не маю наміру терпіти такі образи через вашу поведінку! — Через нашу поведінку! — Так, через вашу поведінку. Ви мені нічого не даєте, а берете все! Ви накликаєте скандал! — Скандал! — Ще б пак, хіба ви думаєте, що пані де Кампрієн нічого не знає і не піде розповідати по місту. — О! — вигукнула тітка переможно, — хай тобі скажуть, хай мама тобі скаже, що відповіли пані де Кампрієн, — сказали, що відмовляємо!
— Мадам, ви говорите дурниці. Я розумію, що ви замовчуєте цю сумну пригоду, — добре; ви про неї не говорите вдома і вважаєте, що про неї не говорять; що пані де Кампрієн тримає все при собі. А весь той галас, що піднявся в місті, — бо вона розповіла всім! І ви думаєте, що вона не знає кінця, розвʼязки? Але якби щось подібне сталося з панною Скарʼятіною, чи з Бутовською, чи з Говард, чи з Лік — ви б першою кричали на всіх перехрестях: ось вам скандал, від неї відмовився наречений, її покинули, її не захотіли брати. Ви б про це говорили — і сподіваєтеся, що інші утримаються. — Але ж ти не дала йому слова. — Ні... але однаково. — Ти сказала йому — через рік. — Так, я сказала йому, що якщо вийду за нього заміж, то через рік; але я не казала, що через рік дам свою згоду. Рік чекають для певності. Але як, по-вашому, я могла б сказати: через рік я скажу «так» чи «ні». Навіть Брускетті цього не прийняв, коли я йому так сказала; і наступного дня написав мені, просячи хоча б слово надії, певності. Я його не прийняла, але й не відмовила — ну, ви розумієте, що цього досить. Не виходити в світ — з цим я ще мирюся; але зазнати такого сорому! Для дівчини немає більшого.
Тітка белькотала щось незрозуміле — бо я ніколи ще так не пояснювалася щодо Антонеллі. — Ви думаєте, легко таке ковтнути, — казала я, похиливши голову, — ви мені нічого не даєте і наражаєте мене на скандал. Бо це жахливий скандал. Якщо ви замовчуєте це вдома — інші вас не наслідують. Ви перша обговорюєте розрив заручин племінниці Паттонів — і ви думаєте, що Паттони нічого про нас не знають і не говорять! Ви заплющуєте очі і вважаєте, що вас не бачать. Але все це падає на мене — це моя репутація страждає! А що ви мені даєте натомість! Весь ваш бруд валиться на мою голову. Ах! ви думаєте, легко таке ковтнути; годі тішитися ілюзіями: я справді скандально покинута, — і ви думаєте, що... Ах! Боже.
Діна дивилася на мене зі здивуванням: вона не усвідомлювала, як я сприйняла цю справу, і ніяк не могла отямитися від того, що чула, як я викладаю бридке становище таким, яким я його бачила і яким його бачили всі, не наважуючись сказати це навіть пошепки. Тітка не знаходила, що відповісти, і опустила голову.
О! нехай ці грубіяни раз і назавжди зрозуміють правду! Я говорю, сміючись, про монастир і смерть — але може настати день, коли я скажу це без сміху. Хай не доводять мене до відчаю. Хай вони хоч раз у житті зрозуміють: не можна жити ось так, — не можна, маючи дітей, нехтувати громадською думкою. Їм усе байдуже — але мені, мені! Мені, яка нічого не зробила, — на мене все і падає!
Зневажайте забобони, марнославство! Але просте життя! А як же жити! Між чотирма стінами, весь час, ціле життя! Сукні та... сукні! Та зрештою навіщо живуть?
Для того, скажете ви, щоб робити добро, жити спокійно, творити щастя інших і своє власне. А ще — любити чесну людину і бути їй вірною та лагідною дружиною. Ах! Ось я вас і зловила! Добре, добре... Але ж мені в усьому цьому відмовлено!
Нічого, нічого, нічого! Я не прошу легковажного, світського життя — я його, може, і бажаю, але це нікого не стосується; я хочу лише звичайного життя, як у всіх чесних людей! Це ж не щось неможливе!
Хіба заборонено бажати, щоб тебе поважали, і ненавидіти, коли на тебе плюють!!!
Яка я безумна: я вбиваюся, доводячи те, чого ніхто не заперечує. Ніхто з цим і не сперечається — а я рвуся з себе, лізу зі шкіри, щоб захистити свою думку...
Хіба це моя думка? Ні, це думка всього світу; це настільки природна річ, що про неї навіть не говорять.
Хоч би що я говорила — я не можу звикнути до думки, що цей скандал стався зі мною. Шкіра моя щулиться від думки, що мене живцем обдирають усі ці ніццькі язики! Бо я знаю, що мною, на жаль, цікавляться — що мною завжди цікавилися!
Хіба можливо? Скандали й безтурботність інших — на самих інших не позначаються нічим; але все це падає на мене, саме на мене! На мене, яка подумки відгородилася від усього цього і думала — безумна! — що й справді відгороджена.
Але я не хочу цього зносити! Але куди йти? Що робити? Хіба можливо, щоб через це всі шляхи були для мене закриті.
О! Чому це прокляття! О Боже мій, о Ісусе, о Пресвята Діво — змилуйся наді мною або дай мені вмерти.

Примітки

Кардинал Джакомо Антонеллі (1806–1876) був кардиналом — державним секретарем за Пія IX, фактично другою за впливом людиною у Ватикані. Пʼєтро був його небожем. ↩
Жак = Джакомо, імʼя кардинала. Пій IX помер 1878 р.; кардинал Антонеллі випередив його, померши в листопаді 1876 р., лише за кілька місяців після цього запису. ↩