❦
Субота, 10 червня 1876
Зранку я харкала кровʼю — та забувши про це, близько четвертої готувалась дати лад нотам, коли Діна прийшла запропонувати ідею, яку я схвалила обома руками; і, вся пожвавіла, накинула бедуїна поверх своєї «сукні Рахилі», як каже Бібі, й надягла коричневий ток, що надавав мені вигляду якоїсь картини — вже не памʼятаю, якої.J’ai craché du sang ce matin mais, l’ayant oublié, vers quatre heures je me préparais à ranger ma musique quand Dina vint me soumettre une idée que j’approuvai des mains et des pieds et toute ranimée je passai un bédouin par-dessus ma « robe de Rachel », comme dit Bibi, et mis une toque marron qui me donnait l’air de je ne sais plus quel tableau.
Ми сперечались із Коліньйон щодо ідеї Діни, коли ця дурепа Марі, нікого не попередивши, впустила Лоренті, сказавши йому, що панночки вдома й, мабуть, приймуть, — і прийшла мені сказати, що «ось пан, він тут». Відступати не було куди, тим більше що він вже бачив мене у вікно; я й прийняла його разом із Коліньйон, а поки вона не підійшла, він встиг зробити мені кілька добре складених і досить жвавих компліментів. Оголосили карету — і ми вийшли одночасно; він запитав, чи застане нас увечері.
Nous étions là à discuter avec Collignon sur l’idée de Dina quand cette bête de Marie, sans prévenir personne, fit entrer Laurenti en lui disant que les demoiselles étaient à la maison et qu’elles le recevraient peut-être et vint me dire que - « ce monsieur, il est là ». Il n’y avait pas à reculer d’autant plus qu’il m’avait vue par la fenêtre, je le reçus donc avec Collignon et, avant l’arrivée de celle-ci, il me fit plusieurs compliments bien tournés et assez vifs. On annonça la voiture et nous sortîmes en même temps et il me demanda si on nous trouvait le soir.
Ледве сіли в карету — Коліньйон розлютилась на Лоренті: вона ненавидить його, як я ненавиджу Брускетті. Вона приписує йому всі вади з такою запальністю й переконаністю, що моя власна думка про нього зовсім похитнулась. Давно я не виходила — але нічого не втратила: навіть Одіффре немає — він поїхав наступного дня після того, як я його бачила.
A peine fûmes nous en voiture que Collignon s’enragea contre Laurenti, elle le déteste comme je déteste Bruschetti. Elle lui attribue toutes les mauvaises qualités avec tant d’ardeur et de conviction que mon opinion personnelle sur lui est tout ébranlée. Depuis longtemps je ne suis plus sortie mais je n’ai rien perdu, il n’y a même pas Audiffret qui est parti le lendemain du jour où je le vis.
Ми зайшли в книгарню. Діна зійшла зі мною, і ми увійшли обидві сміючись. — Ви друкуєте повідомлення? — весело запитала я в продавця. — Так, мадемуазель. — Тоді зробіть для мене. — Про весілля? — запитав продавець, посміхаючись. — Ні, про смерть, — відповіла я теж із посмішкою. — Про смерть! А з такими обличчями, — ніби сказав чоловік. — Так, це жарт. — Ах, розумію. Будьте ласкаві, продиктуйте. Я продиктувала: «Пан Бабанін, пані Романова, пані Башкирцева і панна Башкирцева мають честь повідомити вас про болісну втрату, якої вони зазнали, в особі панни Діни Бабаніної, яка померла у вісімнадцять років. Помоліться за неї». — Надрукуйте два примірники. — За два — це буде дорого. — Ах, пане, краще б подібними листами не користуватись. І ми повернулись до карети, до Коліньйон, яка не переставала протестувати проти цього похмурого жарту.
Nous sommes allées dans une librairie. Dina descendit avec moi et nous entrâmes toutes riantes. - - Vous imprimez des lettres de faire-part ? demandai-je gaîment au commis. - - Oui, Mademoiselle. - - Alors vous allez en faire pour moi. - - De mariage ? demanda le commis en souriant. - Non, de mort, dis-je en souriant aussi. - De mort ! Et avec de pareilles figures, sembla dire l’homme. - Oui, c’est une farce. - Ah ! je comprends, voulez-vous avoir l’obligeance de dicter ? Je dictai : Monsieur Babanine, Madame Romanoff, Madame Bashkirtseff et Mademoiselle Bashkirtseff ont l’honneur de vous faire part de la perte douloureuse qu’ils viennent de faire en la personne de Mademoiselle Dina Babanine, décédée à l’âge de dix-huit ans. Priez pour elle. - Vous en imprimerez deux. - Pour deux, ce sera bien cher. - Ah ! dame, Monsieur, il vaut mieux ne pas utiliser de pareilles lettres. Et nous allâmes retrouver Collignon en voiture qui n’avait cessé de s’opposer à cette lugubre plaisanterie.
Ми, зі свого боку, вважали, що це справить прекрасний ефект на Римлян — адже лист призначений Антонеллі. Уже уявляємо, що скажуть у Клубі. Коліньйон раз у раз засуджує це й каже, що це виставляти себе напоказ, що будуть погано говорити, що це нагадувати про себе людям і т. д. і т. д. Щойно повернувшись, я зрозуміла, що такий жарт з Антонеллі за нинішніх обставин не годиться — це справді означало б вимолювати увагу.
Quant à nous, nous trouvions que cela produirait un effet superbe sur les Romains car la lettre est destinée à Antonelli. Nous nous imaginons déjà ce qu’on en dira au Cercle. Et Collignon ne cesse de désapprouver et de dire que c’est se mettre en évidence, qu’on va en mal parler, que c’est se rappeler au souvenir de gens etc. etc. A peine rentrée, je compris que cette plaisanterie ne pouvait pas se faire avec Antonelli dans les présentes circonstances, ce serait en vérité mendier l’attention.
Ось я у захваті від Епіктета1. Це читання мені надзвичайно корисне. Що ви скажете про це? — «Хвороба — перешкода для тіла, але не для волі, якщо та не хоче. Бути кульгавим — перешкода для ноги, але не для волі. Скажи собі те саме при кожній пригоді; і побачиш, що це перешкода для чогось іншого, але не для тебе.» І ще: — «Коли ворон закаркає недобре, не піддавайся своєму уявленню; одразу розрізни в собі й скажи: у всьому цьому немає для мене жодного знамення; воно може бути лише для мого тіла, мого майна, моєї репутації, моїх дітей, моєї дружини. Щодо мене ж — усе добре знамення, якщо я хочу; бо яка б не трапилась подія — від мене залежить витягти з неї користь.» Ось що перегукується з тим, що я вчора так підкреслила. — Я була б жінкою, яка ні про що не переймається, казала я, бо дивлюсь на своє життя як на щось стороннє. — Але оскільки в це життя я вклала всю свою гордість, все своє щастя й всю свою славу — я дуже нещасна, коли це життя не йде, як я бажаю.
Vous me voyez en admiration devant Épictète. C’est une lecture qui me fait un bien immense. Que dites-vous de cela ? - « La maladie est une contrariété pour le corps, mais non pour la volonté, si elle ne veut pas. Etre boiteux est une contrariété pour la jambe, mais non pour la volonté. Dis-toi la même chose à chaque incident ; tu trouveras que c’est une contrariété pour autre chose, mais non pour toi. » Et encore ceci : - « Quand un corbeau pousse un cri de mauvais augure, ne te laisse pas emporter par ton idée ; distingue aussitôt en toi-même, et dis : Dans tout cela il n’y a point de présage pour moi, il ne peut y en avoir que pour mon corps, ma fortune, ma réputation, mes enfants, ma femme. Quant à moi, tout est de bon augure, si je veux ; car quel que soit l’événement, il dépend de moi d’en tirer profit. » Voilà quelque chose qui se rapporte à ce que j’ai si souligné hier. - Je serais femme à ne me soucier de rien, ai-je dit, car je regarde ma vie comme une chose qui m’est étrangère. - Mais comme j’ai mis dans cette vie tout mon orgueil, tout mon bonheur, et toute ma gloire, je suis très malheureuse lorsque cette vie ne marche pas comme je le désire.
— «Якби твоє тіло передали першому зустрічному, ти б обурився: а ти, коли довіряєш свою душу першому зустрічному, щоб він бентежив і засмучував її своїми образами, — тобі не соромно?» Ось чудовий аргумент! Але послухайте це: «Не проси, щоб те, що трапляється, трапилось як ти хочеш; але бажай, щоб речі трапились, як вони трапляються, — і ти будеш щасливим.» Це надто стоїчно для мене. За такого підходу нічого не можна бажати. Я читала це, захоплювалась і широко розплющувала очі — а Коліньйон і Діна тим часом їли переді мною суниці.
— « Si l’on confiait ton corps au premier venu, tu serais indigné : et toi, quant tu confies ton âme au premier venu, pour qu’il la trouble et la bouleverse par ses injures, tu n’en as pas de honte ? » Voilà un raisonnement splendide ! Mais écoutez ceci : « Ne demande pas que ce qui arrive, arrive comme tu désires ; mais désire que les choses arrivent comme elles arrivent et tu seras heureux. » C’est trop stoïcien pour moi. A ce compte-là il ne faut rien désirer. Je lisais cela, admirais et ouvrais de grands yeux pendant que Collignon et Dina mangeaient des fraises devant moi.
Я почула, що мої повернулись із Монако, і пішла до павільйону дорікати їм. Повертаюсь у захваті. Перш ніж податися до місця згуби, мама з тіткою заходили до пані де Вейкерслот; та запитала, чи пишуть Сапоженікови, — і дізнавшись, що пишуть лише Коліньйон, розлютилась, обурилась, сказавши, що пані де Музе мала цілковиту рацію, коли говорила, що Марія помиляється, нехтуючи своєю донькою й проводячи час із цими малими вертихвістками, які відплатять їй лише невдячністю. Тут посипалися запевнення в дружбі, і Жанна (хочу звати її так — так простіше, і так ми всі її звемо) розповіла, як посварилась зі Скарʼятіною, що погано говорила про нас, сказавши їй, що вона та її мати знають нас пʼять років (це правда) і прекрасно знають, звідки та взяла бруд, який збиралась говорити. Жанна додала, що у нас є лише три вороги в Ніцці: Тютчеви, Скарʼятіна й Буковський. Але якщо й була погана думка — то три роки тому, а тепер усе змінилось. Вона запевняє й просить поїхати восени до Префектури, клянучись честю своєї матері, що маму там лише вшанують, бо дружина префекта — чарівна жінка, знатна дама й мила, і що варто нам там зʼявитися — і все зміниться. Пані де Баллор — [Слова викреслено] родичка пані Дарсі, дружини префекта. Ви б не повірили, як добра дружба Жанни мене зворушує: вона не знає, що придбала в мені вічно віддану душу.
J’ai entendu rentrer les miens de Monaco et vais au pavillon pour les gourmander. Je reviens ravie. Avant d’aller dans le lieu de perdition, mes mères ont été chez Mme de Wykerslooth, elle demanda si les Sapogenikoff écrivaient et, en apprenant qu’elles écrivaient seulement à Collignon, elle se mit en colère, s’indigna disant que Mme de Mouzay avait bien raison quand elle disait que Marie avait tort de négliger sa fille et de passer son temps avec ces petites drôlesses qui ne lui payeront que d’ingratitude. Ceci amena des protestations d’amitié et Jeanne (je veux la nommer ainsi, c’est plus facile et c’est ainsi que nous la nommons toutes) raconta comment elle se querella avec la Skariatine, qui allait mal parlé de nous, en lui disant qu’elle et sa mère nous connaissaient depuis cinq ans (c’est vrai) et savaient très bien d’où elle tenait les saletés qu’elle allait dire. Jeanne ajouta ensuite que nous n’avons que trois ennemis à Nice, Tutcheff, Skariatine et Boukowski. Mais que s’il y a eu mauvaise opinion, ça a été il y a trois ans, mais qu’à présent c’est tout changé. Elle assure et prie d’aller à la Préfecture en automne, jurant par l’honneur de sa mère que maman n’y sera que fêtée, car la préfète est une femme charmante, grande dame et gentille, et qu’une fois là, tout changerait. Mme de Ballore est [mots rayés] parente à Mme Darcy, la préfette. Vous ne sauriez croire combien la bonne amitié de Jeanne me touche, elle ne sait pas qu’elle s’est acquis en moi une âme éternellement dévouée.
Але це ще не все. Я розповіла тітці про жалобного листа і чому не хочу його надсилати. — О! Це справді правда, — каже вона. — Звичайно, — кажу я, — ви розумієте: це не личить із таким чоловіком, як Антонеллі. Це не варто того. Здаватиметься, ніби він нам так потрібен! Чоловік, який кохає мене погано. Але ви знаєте, — продовжила я, — що я харкаю кровʼю й треба лікуватись. — Моя дорога, — каже Валіцький, — якщо ти далі лягатимеш о третій ночі — матимеш усі хвороби. — А чому, ви думаєте, я лягаю пізно? Бо в мене неспокійно на душі. Дайте мені спокій — і я спатиму спокійно. — Ти могла його знайти, мала нагоду в Римі. — З ким? — Утікши з Антонеллі... — О! Мій друже Валіцький, яка жахлива думка... І з таким чоловіком, як Антонеллі... Подумайте, що ви кажете! Чоловік без власної думки, без кохання, без волі. Яку безглуздість ви щойно сказали! О! Ні, справді!.. І я тихенько засміялась.
Mais ce n’est pas tout. Je dis à ma tante la lettre de deuil et mes raisons pour ne pas l’envoyer. - Oh ! c’est bien vrai, dit-elle. - Sans doute, dis-je, vous comprenez que cela ne va pas avec un homme comme Antonelli. Cela ne vaut pas la peine. On aurait l’air de le désirer tant ! Un homme qui m’aime mal. Mais vous savez, repris-je, que je crache le sang et qu’il faut me soigner. - - Ma chère, dit Walitsky, si tu continue à te coucher à trois heures du matin tu auras toutes les maladies. - - Et pourquoi pensez-vous que je me couche tard ? Parce que je n’ai pas l’esprit tranquille. Donnez-moi la tranquillité et je dormirai tranquille. - - Tu pouvais la prendre, tu as eu occasion à Rome. - - Avec qui ? - - En te sauvant avec Antonelli... - - Oh ! mon ami Walitsky, quelle horreur... Et avec un homme comme Antonelli... pensez à ce que vous dites ! Un homme qui n’a ni opinion, ni amour, ni volonté. Quelle bêtise vous venez de dire ! Oh ! mais vraiment !... Et je me mis à rire doucement.
— Він не пише й не приїжджає, — продовжувала я, — це бідний хлопчисько, важливість якого ми перебільшили, і до якого ми марно принизились. Ні, мій друже, розумієте: це не чоловік, і ми справді помилялися, коли думали інакше й марнували час на нього. — Ви не отримали телеграми? — запитав Валіцький. — Ні, але яка була ваша? — Ось: «Я виграв дві тисячі франків — коли ви приїдете грати разом? Відповідь оплачено». — Ми нічого не отримали. — О! О, це погано. — Його немає в Римі, мій друже, його, мабуть, відіслали в село. Коли я казала, що не варто ним перейматись — нещасна ганчірка, важливість якої ми перебільшили: нічого більше. Ці останні слова я вимовила з тим самим спокоєм, що й протягом усього діалогу. Спокій, що походив із переконання: я сказала правдиво й правильно.
— Il n’écrit pas, et ne vient pas, continuai-je, c’est un pauvre enfant dont nous avons exagéré l’importance et avec lequel nous nous sommes encanaillés inutilement. Non, mon cher, vous comprenez, ce n’est pas un homme, et vraiment nous avions tort de penser autrement et de perdre notre temps avec lui. - Vous n’avez pas reçu de dépêche ? demanda Walitsky. - Non, mais comment était la vôtre ? - Voici : J’ai gagné deux mille francs, quand viendrez-vous jouer ensemble ? Réponse payée. - Nous n’avons rien reçu. - Oh ! Oh, ! ça c’est mal. - Il n’est pas à Rome, mon cher, on l’a renvoyé à la campagne sans doute. Quand je vous disais que cela ne valait pas la peine de s’en occuper, un malheureux chiffon dont nous avons exagéré l’importance : pas autre chose. J’ai dit ces derniers mots avec le même calme que durant tout ce dialogue. Calme qui provenait de la conviction que j’avais d’avoir dit vrai et juste.
Я повернулась додому — і в мене в думках немов спалахнуло велике світло. Нарешті я зрозуміла, що помилилась, дозволяючи поцілунки й призначаючи побачення біля підніжжя таємних сходів; що якби я не ходила ні в коридор, ні деінде, і не шукала розмов віч-на-віч — чоловік ставився б до мене з більшою повагою, і я не мала б ні образи, ні сліз, ні сорому. Треба завжди дотримуватись своїх принципів. Я відступила від них, поводилась шалено — через принаду новизни, через легкість, з якою мій розум захоплюється [примітка] Париж, 1877. Як я себе люблю, говорячи так! Яка я мила. — і через недосвідченість. О! Як я щойно добре все зрозуміла! І родина Антонеллі повелась би зовсім по-іншому, якби я трималась зі своєю звичною гідністю, — і я не мала б ні прикростей, ні докорів собі. Ніколи не слід захоплюватись. Ах! Мої добрі друзі, що поробити: молоді — робимо помилки. Одіффре навчив мене поводитись із чоловіками, Антонеллі навчив поводитись із залицяльниками. — «Вік живи, вік учись». Не брак досвіду винен у тому, що я так вчинила, — а те саме, що я так гірко дорікала Антонеллі в щоденнику минулої середи... Жар крові, електричний струм, що пронизав мене від дотику закоханих слів цього чоловіка. О! Як ясно я бачу, о! Як я спокійна! І як же я не відчуваю жодного кохання!
Je rentrais chez moi et il se fit comme une grande lumière dans mon esprit. Je compris enfin que j’avais tort de permettre les baisers et de donner des rendez-vous au bas des escaliers secrets, que si je n’étais ni allée dans le corridor ni ailleurs, ni avais cherché les tête-à-tête, l’homme aurait plus de considération pour moi et je n’aurais eu ni dépit, ni larmes, ni honte. Il faut toujours se tenir à ses principes. Je m’en suis écartée, j’ai eu une conduite folle, provenant de l’attrait de la nouveauté, de la facilité qu’à mon esprit à s’exalter [annotation] Paris, 1877. Que je m’aime de parler ainsi ! que je suis gentille. et de mon peu d’expérience. Oh ! comme je viens de bien tout comprendre ! Et la famille d’Antonelli même agirait tout autrement si je m’étais conduite avec ma dignité habituelle, et je n’aurais ni ennuis, ni reproches à me faire. Jamais il ne faut s’exalter. Ah ! mes bons amis que voulez-vous. On est jeune, on fait des fautes. Audiffret m’a enseigné la conduite avec les hommes, Antonelli m’a enseigné la conduite avec les prétendants. - « Vivre cent ans, apprendre cent ans ». Ce n’est pas mon manque d’expérience qu’il faut accuser, ce qui m’a fait agir ainsi, c’est la même chose que j’ai si amèrement reprochée à Antonelli dans mon journal de mercredi dernier... La chaleur du sang, le courant électrique qui m’a traversée au contact des paroles amoureuses de cet homme. Oh ! comme je vois clair, oh ! comme je suis calme ! Et comme je n’éprouve aucun amour !
Перше, що я зробила, увійшовши додому, — стала на коліна й подякувала Богові. О! Якби слова Жанни були правдою! Усе постало б в іншому світлі — мені більше нічого б не боятись, нічого оплакувати! Бог нарешті почув би мене! Я була б, як усі! О! Яка я б була щаслива, Господи Ісусе! Ось я спокійна з усіх боків. Питання Антонеллі прояснено, муки скінчено. І це інше велике питання. Я не знаходила місця від щастя й вдячності. Більше я ні про що не шкодую, бачу, що нікого не кохаю — нарешті житиму спокійно. Спокійно! Ви не розумієте, скільки радості для мене в цьому слові! Бог допомагає мені. Бог дивиться на мене. Бог надсилає мені розраду вустами дорогої Жанни. Кінець! Меланхолія, нудьга, смуток — геть від мене! Виходитиму щодня, буду весела, сподіватимусь. Кінець! Ах! я щаслива... ах! я в захваті...2 Я співаю «Міньйон», і серце моє таке повне, що я не знаю, куди себе подіти. Який гарний місяць, відбитий у морі, яка Ніцца чарівна! Я всіх люблю! Усі знайомі обличчя проходять перед моїми очима — приємні й усміхнені.
La première chose que je fis en entrant chez moi fut de me mettre à genoux et de remercier Dieu. Oh ! si les paroles de Jeanne étaient vraies ! Tout changerait d’aspect, je n’aurais plus rien à craindre, rien à pleurer ! Dieu m’aurait entendue enfin ! Je serais comme tous les autres ! Oh ! que je serais heureuse, Jésus Seigneur ! Me voilà calme de tous côtés. La question Antonelli est éclaircie, les tourments terminés. Et cette autre grande question. Je ne me trouvais pas de place de bonheur et de gratitude. Je ne regrettre plus rien, je vois que je n’aime personne, je vais enfin vivre tranquille. Tranquille ! Vous ne comprenez pas ce que ce mot renferme de joies pour moi ! Dieu me secourt. Dieu me regarde, Dieu m’envoie une consolation par la bouche de la chère Jeanne. C’est fini ! Mélancolie, ennui, tristesse, loin de moi ! Je vais sortir tous les jours, être gaie, espérer. C’est fini ! Ah ! son felice « Ah ! son rapita... Je chante Mignon et mon cœur est si plein que je ne sais où me mettre. Que la lune est belle reflétée dans la mer, que Nice est adorable ! J’aime tout le monde ! Toutes les figures connues passent devant mes yeux, aimables et souriantes.
Кінець! Я ж казала, що це не може тривати довго.
C’est fini ! Je disais bien que cela ne pouvait durer.
Житиму спокійно, поїду до Росії, а це ще більше поліпшить становище; може, привезу батька до Риму, або поїду туди пізно взимку — це залежатиме від Ніцци.
Je vais vivre tranquille, j’irai en Russie, ce qui améliorera encore la situation, j’amènerai peut-être mon père à Rome, ou j’irai tard en hiver, cela dépendra de Nice.
О, дякую, дякую, Боже мій, я не гідна, прости.
O merci, merci mon Dieu, je ne suis pas digne, pardon.
Примітки
Епіктет (бл. 50 — бл. 135 рр. н. е.) — грецький філософ-стоїк, народжений рабом, чиї «Енхірідіон» («Підручник») та «Бесіди» широко читали у Франції XIX ст. ↩
В оригіналі італійською: «Ah ! son felice «Ah ! son rapita...». Рядки з опери «Міньйон» Амбруаза Тома. ↩