Пʼятниця, 9 червня 1876

Льоббеке пише сьогодні вранці (він листується з мамою), що за кілька днів іде у відпустку, і оскільки мама їде в Шланґенбад, він приїде туди зі своїми кіньми, що будуть у розпорядженні мадемуазель Марі, та сідлом — своєї сестри, на випадок якщо я не візьму своє. Це обіцяє бути чарівним. І Фостер, який робить мені такі самі пропозиції щодо Спа — і Росія, що на мене чекає! Та ось, напишу Фостеру.
Добре роблю, що записую враження одразу: перечитуючи записи про своє перебування в Римі й свої хвилювання через зникнення Пʼєтро, я дуже дивуюсь, що написала стільки... різкостей. Читаю й знизую плечима — і все ж не повинна б дивуватись, я-бо знаю, як легко мені закрутити голову. Та це неможливо... виходить, можливо, раз я це написала. Є хвилини, коли я не знаю: ні що ненавиджу, ні що люблю, ні що бажаю, ні чого боюсь. Тоді все мені байдуже, і я намагаюсь розібратись у... в усьому — і тоді в мозку здіймається такий вихор, що я трясу головою, затикаю вуха й люблю своє отупіння набагато більше, ніж ці пошуки й дослідження себе самої. Проте все, що я казала спокійно, — я й досі так думаю.
Мені знову хочеться повторити все, що я сказала про Антонеллі. Я відповіла де Дайєнс і Барнолі. Як завжди, після обіду пішла в сад із Коліньйон і Діною. Нас знайшли там Біховець і Данілова, а близько десятої наш гурток поповнився мамою з тіткою й Валіцьким, що повернулись із Монако. Валіцький телеграфував Антонеллі, повідомивши про виграш у дві тисячі франків. У Римі вони розважалися тим, що разом підраховували майбутні виграші. Оскільки я лише читала власний щоденник — мені нема чого сказати. Ах! Ні, є що: ллє як з відра.
Послухайте: раз і назавжди ясно, правда ж, що весь цей розумовий галас з приводу Антонеллі — лише через образу. Зрештою, добре видно: поки він поводився пристойно — я нічого не казала, крім того, що вважала його симпатичним і що, якби він відповідав програмі, я б узяла його з найбільшим задоволенням. Але хто б не повірив на моєму місці? Ви, що прочитали все, мусите мене розуміти. Я сиділа в саду й уявляла, що він прийде... потім мрії у себе. Ось я пригадала Лардереля, Дорію й інших незнайомців — і Пʼєтро, дуже знайомого; мій Пʼєтро. У такому стані я зовсім його не кохаю — він навіть здається мені жалюгідним, тоді як інші видаються чарівними, прикрашеними серпанком невідомого. До того ж Пʼєтрові достатньо бути серед цих інших, з модними дамами, й говорити, мов лев, — і він мені здається набагато кращим. Не забувайте: перш за все я марнославна й горда.
Все ж прикро нудьгувати й думати про Антонеллі — тоді як він не думає про мене, бачиться з друзями й розважається в Римі. Якщо він мене кохає, то я цього не розумію. Це кохання, яке мені лише завдає образи. Подумайте: він нічого не робить для мене, нічого, щоб побачитись; не розумію. Ось — тепер, прочитавши все, я добре себе розумію: я мучилась, бо він казав, що кохає, а діяв зовсім по-іншому. Ця невизначеність жахливо мене дратувала — я не знала, що думати. Тепер я заспокоїлась; я ні в чому себе не звинувачую — було природно діяти й думати, як я діяла й думала, але той момент минув. Замість усієї цієї невизначеності краще одразу казати собі, що він мене не кохає. Ось, їй-богу, дивна річ: хіба мені треба мучитись? Коли чоловік кохає — він просить руки й одружується, якщо його приймають. Це так просто. Антонеллі мене не кохає. Щодо цього я спокійна. І знову кажу: Антонеллі — ниций чоловік. Як? Я кажу так — а він кидає мене! Та годі. Це пояснено, прокоментовано, знаємо напамʼять.
Мені залишається лише велика прикрість через цю пляму в моєму житті. І якщо я засмучена — то тому, що бачу: все моє існування вкрите плямами невдач. Розумієте: я своєрідно пишалася тим, що творю собі життя цілком прекрасне й славне. Я дивилась на нього з тією егоїстичною любовʼю художника, що працює над полотном, з якого хоче зробити свій шедевр. Запамʼятайте ці слова, підкреслені двічі: вони — справжня й найбільша причина всіх моїх тривог, точний вираз і пояснення всіх моїх минулих, теперішніх і майбутніх прикрощів. Я влаштована так дивно, що дивлюсь на своє життя як на щось стороннє мені — і в це життя вклала все своє щастя й всю свою гордість. Якби не це — я була б жінкою, яка ні про що не переймається. Запамʼятайте ці слова: вони пояснюють все й позбавляють мене потреби розповідати свої почуття й пояснювати їх. Вперше в житті я пояснила й причину свого відчаю з приводу павільйону минулого року, й усього, всього — одним словом. Запамʼятайте ж ці слова, зрозумійте цю абстрактну ідею так само добре, як я.

Примітки

В оригіналі французькою: «comme il faut». ↩