Неділя, 4 червня 1876

Коли Ісус зцілив біснуватого, учні запитали його, чому тим, хто намагався раніше, не вдалось зцілити його. І Ісус відповів їм:
— Через маловірʼя ваше; бо істинно кажу вам: якби ви мали віру хоч з гірчичне зерно, ви сказали б цій горі: «Перейди звідси туди» — і вона перейшла б, і ніщо не було б для вас неможливим.
Від цих слів мене немов осяяло — і вперше, мабуть, я повірила в Бога. Я встала, не тямлячи себе, склала руки, підвела голову, усміхалась — я була в екстазі.
О! Так, я повірила, я сказала Богові, що маю віру, я зрозуміла, звідки беруться мої нещастя, — від браку віри, від моїх богохульних сумнівів. О! Ніколи, ніколи більше я не сумніватимусь. Не заради якоїсь нагороди, а тому що переконана, — бо вірю! Якщо я й сумнівалась, то це майже не моя провина: я ніколи не читала Священного Писання. До дванадцяти років мене балували, виконували мої бажання, але ніколи не думали про мою освіту (гувернантки були з двох років). Мама на це не була здатна — вона сама мало знає, вірить із забобонів, і нічого в неї шукати. У дванадцять я попросила вчителів — мені їх дали, я брала уроки — і на тому все. Програму я склала сама. Усім я зобовʼязана лише собі — за уроки тільки платили.
Після цього захопленого пориву мене охопив страх — страх впасти в перебільшення, страх перед монастирем. О! Ні, я стала іншою — я була радісна. Тож я добре поспала й прокинулась спокійніша. У мене чорт знає чому розпухла ліва ступня — це мене дратує. Поки я малювала руку Коліньйон (7-й сеанс), тітка увійшла з листом для мене. Але я ані на мить не повірила, що він з Риму, — не повірила, бо надто боялась помилитись. І все ж я схвилювалась. Це Рікардо пише мені зі свого замку в Савої, біля Ізери.
Тітка отримала шістнадцять тисяч рублів, і всі поїхали до Монако.
Бібі приходить під час обіду, а після ми йдемо до мене й порушуємо релігійне питання, яке піднімає на ноги всі мої словники й викликає дуже цікаві суперечки між мною, Коліньйон і Біховцем. Діна переривала нас історіями про Ґалулу чи Марсель. Я цілком поринула в серйозне: ми перегортали Біблію, досліджували початки Церкви — Церкви Ісуса. Перші папи, перші секти II і III ст. Монтаністи й Новатіани, які першими заперечили сповідь. До речі, відомо, що сповідь існувала майже від початку світу — в єгипетських жерців.
Щодо християнства — сповідь була обовʼязковою лише після якогось злочину, і тоді вона була публічна. Це не завжди було зручним, тож уже з III ст. вона стала таємною — але й далі добровільною. Лише 1215 р. на третьому Латеранському соборі Інокентій III проголосив її обовʼязковою раз на рік. Я вважаю, що сповідь — то добра річ, оскільки потреба в ній виявилась сама собою, вона не була ані вигадана, ані навʼязана — потреба в ній відчулась. Лише одне огидне й абсурдне — купівля індульгенцій.
Взагалі, священик не має права відпускати гріхи.
Ісус дав цю владу апостолам своїм, але апостоли були святими, всі натхненні Божим духом. А їхні наступники — лише прості люди, настановлені служити в церквах і якнайкраще піклуватись про душі. Вони не можуть прощати, а тим більше продавати це прощення. Тоді виходить, що кожен злочинець може чинити найбільші мерзоти й прямісінько потрапити на небо — заплативши!
— Що звʼяжете, те буде звʼязане; і що розвʼяжете, те буде розвʼязане. Спираючись на ці слова, священики й привласнили собі право відпускати гріхи.
Зізнайтесь — це вже притягнуто за вуха.
Потім порушили питання про Іоанна XIII, який, кажуть, був жінкою — папесою. Мушу зізнатись, що ця легенда ніде не підтверджена. І все ж пан Корнеліус, тесть діда, колись, коли зайшла про це розмова, дістав зі своєї розкішної бібліотеки латинський рукопис і переклав уривок, де йшлося про церемонію обрання Папи — і з якого приводу ця церемонія була встановлена. Старий Корнеліус був дуже вченою людиною. І я сама бачила у Ватикані крісло вельми незвичайне — мені сказали, що це те саме крісло, на якому під час обрання Папи перевіряють його стать.
До того ж хіба не звертаються до нього з питанням: «Чи маєш...?»
Аби суперечки не надто нас засмучували, я раптом, посеред богословської фрази, зачитувала максиму Ларошфуко — і ці мирські слова так разюче контрастували з рештою, що всі вибухали сміхом. Це було мов чорний оксамит поруч із білим атласом.
Розлука послаблює пристрасті посередні й посилює великі — так само як вітер гасить свічки й роздмухує вогонь.
Ось це разюче. Ах! Якби всі максими були такими ж правдивими й точними.
О! Антонеллі! Нехай буде проклятий за свою слабкість і боягузтво! Абсурдно думати, що він мене обдурив, — бо тоді він не розповів би батькам, і ті зі свого боку не зробили б жодних кроків. Але як пояснити це мовчання? Я поясню. Його відіслали з Риму — це більш ніж вірогідно. Але яке боягузливе серце! О! Ні, він мене не кохає: навіть найслабші люди черпають снагу з кохання. Тим більше кохання взаємного — адже він не знає, що я його не люблю. Як можна любити такого чоловіка?
Хіба він не повторював мені десять разів, без жодного мого прохання:
— Я приїду до Ніцци, я писатиму вам щодня.
Але йому заборонили мене кохати — і він послухав.
Боже! Що ж вони написали з Ніцци!
О лють, о сором!
Так, я вірю в Бога, в Ісуса Христа — але це не значить, що Бог звертає на мене увагу. Без сумніву, він бачить мене, чує — але молитов моїх не вислуховує.
І все ж, коли та жінка прийшла просити його зцілити доньку, хіба він не відповів, побачивши, звісно, глибину її душі: «О жінко, велика твоя віра — і буде тобі милість».
Невже він не бачить, яка в мене віра, — і не змилується?
Учора я складала руки, підводила очі до неба й благала Бога, щоб я забула про себе — щоб не думала позувати.
Я хотіла думати лише про Бога — і думала лише про нього, і він почув мене й зрозумів.
Все змінилось із учорашнього дня. Раніше я молилась від відчаю — тепер молюсь з переконання.
Щодо Богородиці в мене є сумніви.
Чи вона проста жінка, яку Бог обрав, щоб вона стала матірʼю Христа, чи свята, яка може бути посередницею між нами й Богом? Я остерігаюся будь-яких здогадів і не хочу переймати засад ні нашої церкви, ні протестантів. Я хочу читати Святе Письмо — воно скаже мені правду.
Про свою релігію я знаю лише те, що знають усі: мене ніколи нічого серйозного не вчили. Я читаю Старий і Новий Завіт і хочу вірити в те, що вони мені кажуть. Хіба найпростіша й найправдивіша релігія, єдина правдива, не в словах Христа? Нинішні релігії перекручені — надто вже їх обмірковували й припасовували до людських примх, — так само як оповідь, що пройшла через десяті вуста, нічим не схожа на ту, що вийшла з перших.
Зрештою, найнезаперечніший доказ того, що релігії перекручені, — це те, що їх кілька. А як їх могло б бути кілька, коли був лише один Христос, який навчав лише одного вчення?
Я не хочу йти за людськими манівцями, коли Бог з ласки своєї дає мені зрозуміти істину.
— Ви теж блукаєте, — скажуть мені. Ні, я анітрохи не блукаю. Я не можу втовкмачити [їм], що ні в чому не відступаю від Святого Письма, від слів Христа.
— Кожен розуміє його по-своєму.
О ні! Це тільки покручені уми бачать усе на свій лад.
Але всі здорові уми, навіть посередні, розуміють так, як написано, — так само як кожен бачить день, коли світло, і відрізняє біле від зеленого.
Боже мій, прости мені, якщо я помиляюся, і не карай мене за це.

Примітки

lunatique — у французькому релігійному контексті 1870-х: епілептик або біснуватий (як у Євангелії від Матвія 17:14–20), а не просто примхлива людина. Марі цитує зі свого читання Біблії. ↩
Монтаністи (II ст.) і Новатіани (III ст.) — ранньохристиянські розкольницькі секти. Новатіани заперечували владу Церкви відпускати гріхи тим, хто відступився під час гонінь, — позиція, що зачіпає право «звʼязувати й розвʼязувати». ↩
Папа Інокентій III (1198–1216) на Четвертому Латеранському соборі (1215) — Марі дещо плутає його з Третім. Собор 1215 р. зробив щорічну сповідь обовʼязковою для всіх католиків. ↩
Марі має на увазі легенду про папесу Іоанну, яку іноді називають Іоанном VIII, — нібито жінку-папу IX ст. Легенда не підтверджується сучасними їй джерелами. ↩
sedia stercoraria — продірявлене (перфороване) крісло, спірний атрибут середньовічного ритуалу обрання Папи, призначення якого досі обговорюють історики. ↩
В оригіналі латиною: «Habeas... ?». Урвана латинська фраза з легенди про папесу Іоанну: натяк на ритуальне запитання, з яким нібито зверталися до новообраного Папи. ↩
Ларошфуко, «Максими», № 276 (1678). Марі схвально цитує її в наступному абзаці. ↩
Та жінка — хананеянка, що благала Христа зцілити її доньку; спершу відмовивши, він відповів: «О жінко, велика віра твоя, нехай буде тобі, як ти хочеш» (Мт 15:21–28; пор. Мк 7:24–30). ↩