Неділя, 28 травня 1876

Після церкви ми зайшли до пані де Баллот. Потім я взялася малювати; о пʼятій годині примчала тітка і з порогу вигукнула, кого вона бачила.
— Одіффре!
— Так і є.
Вона квапила мене вийти, ніби я мала виходити заради Одіффре.
Бачимо звичну публіку, до якої додався ще й недільний люд.
Ми огинали ріг Публічного саду, коли Одіффре сів у фіакр, усміхнувся мені, вклонився і поїхав за нами — бо нам було по дорозі, — аж до площі Масена; тоді він звернув на набережну Сен-Жан-Батист, а ми — на авеню де ла Ґар.
Я ледь відповіла на вітання, і кажуть, що я зблідла. Може й так — я дуже тремтіла і насилу ховала це тремтіння.
Він такий же гарний, як завжди, і сидить у фіакрі гамільтоново, як завжди. Та й чому б йому, власне, змінюватися?
Щойно я побачила цю людину, як одразу почала кохати Антонеллі — немов із досади.
Одіффре, хоч сам і бездушний, — душа Ніцци; я відчувала це так гостро, що, побоюючись, щоб мене не розгадали, перебільшила звичні скарги на нудьгу, на Саетоне, на Ніццу.
Дорогою до Рима і в перші дні у Вічному місті я думала лише про повернення до Ніцци, твердо вирішивши зустрічати Одіффре холодно і плювати на нього. Антонеллі примусив мене забути про це і зненавидіти Ніццу; попри все я тут, нудьгую — тобто нудьгувала, бо тепер уже ні. Я чекаю на листа з Рима із цілком терпимим нетерпінням, але прибуття Дивовижного мене досить бавить*. Ну ось, починається знову! Ні, але пригадаймо трохи... так, памʼятаю, я продиктувала собі цілий план поведінки, він навіть записаний — та дарма, мені досить поводитися так само, як із Саетоне. Байдужість, що межує з презирством. Думаю, я досить пояснила поведінку цього пана, щоб було зрозуміло: моя може бути лише такою, як я щойно сказала.
Є ще один лист від Кутона, і, оскільки Данілова якраз була в нас, я розповіла їй про нього. Цей добродій разів десять приходив до неї і розповідав про своє кохання й страждання, запевняючи, що він багатий, знатний і що я його кохаю.
Ось що мене обурює. Я попрохала маму покласти цьому край, а якщо добродій упиратиметься — поскаржитися пану прокурору Республіки.
Повернувшись додому, я підійшла до вікна... дивно — нічого ніби не змінилося, мені здається, що це минулий рік. Аж до сьогоднішнього вечора я не помічала ні гарного неба, ні моря, ні місяця, ні чорних дерев, ні співів ніццянців, що водили «травневі хороводи». Я помітила все це раптом — і завдяки присутності цього нікчемного, цього красивого ніццянця. Ніколи пісні Ніцци не здавалися мені такими чарівними. Повернувшись із Рима до Ніцци, я дивувалася, чому не знаходжу тут жодного з торішніх чарів, яких так чекала цього року; зрозуміло: нікого не було. Тепер — інша справа.
Сьогодні ввечері я кохаю Антонеллі з якимось завзяттям. Бідний Антонеллі — ось яка нагорода за його кохання!
До речі, це мені дещо нагадало. Невже він більше мене не кохає, чи, може, їм написали про нас щось дуже гарне? О! Ось думки, що геть вибили б мене з колії, якби я не була якоюсь мірою приголомшена спогадами минулого року — кумкання жаб, дзюрчання фонтану, далекі пісні й рокіт хвиль, — і все це час від часу опошлює гуркіт якогось прозаїчного екіпажу.
Мені треба йти до церкви — щоб більше не думати ні про яку велич і дивитися на посередність Антонеллі як на неможливе щастя.
Там я почуваюся самотньою, нещасною, зневаженою чи непоміченою, — о ні! — зневаженою!
Повернімося до Одіффре: як подумаю, що в перші дні в Римі я зізнавалася, ніби не маю в житті іншої мети, крім перемоги над Одіффре! Як усе змінилося! Звісно, я маю на нього образу — але не більшу, ніж на інших; мені неприємно думати, що він зараховує мене до своїх жертв, — сподіваюся, що ні. А враження, яке він на мене справляє, пояснюється просто моєю великою чутливістю до краси. Безперечно, не можна судити про чоловіків із тваринної точки зору — але краса є краса, і надто коли вона шикарна. Втім, я не розумію краси вульгарної, грубої, мужицької; не розумію її, не зауважую і не говорю про неї.
Тож само собою зрозуміло: якщо я кажу, що такий-то гарний, це означає, що він.... гарний, чорт забери!
А коли людина гарна — я схиляюся.
Я читаю Горація й Тібулла; останній говорить лише про кохання — мені це до вподоби. До того ж у мене є латинський текст із французьким перекладом, це для мене добра вправа.
Ах! Чому Антонеллі немає тут?
Аби лиш уся ця шлюбна історія, яку я з легковажності затіяла, мені не зашкодила. Я цього боюся. Не варто було нічого обіцяти Антонеллі, треба було сказати йому:
— Дякую вам за честь, яку ви мені робите, але не можу сказати «так», не порадившись, і головне — без згоди моїх батьків; нехай ваші зносяться з моїми, і побачимо. Що стосується мене особисто, — могла б я додати, щоб помʼякшити, — я нічого не матиму проти вас.
Цього, разом з однією з моїх любʼязних усмішок і рукою для поцілунку, було б досить; і я б не скомпрометувала себе, і в Римі б не пліткували, і все було б добре. Розуму мені не бракує — але він завжди приходить запізно.
Зрештою, нічого страшного не сталося. Вони збирають довідки — це цілком природно, ми могли б і не знати про це. Так... але говорять... так, але хіба не говорили про Дивовижного*?
Це мама вселила мені ці тривоги. Говорили про панн, які не виходять заміж.
— Щодо панни де Сент-Еньян, — сказала мама, — вона не виходить заміж, бо скомпрометувала себе з графом де Дісбахом.
Я почервоніла, і відтоді думка, що я скомпрометувала себе з Антонеллі, не залишає мене. Це лише думка. Чим же я скомпрометувала себе! Хіба дівчині не завжди приписують шлюби, аби лиш вона була гарненькою і мала залицяльників?
Правда, але Пʼєтро, щоб досягти свого, кричить на все горло, що він мене кохає і що я його кохаю; у своїй чесній відвертості він, не вагаючись, розповість про це друзям.
— Так, — скаже він з чесним і щирим виглядом, — це правда, ми кохаємо одне одного і збираємося одружитися...
Він не вміє нічого приховувати, а проте він розумний хлопець. Ця велика відвертість йому дуже шкодить.
Звісно, краще було б дати гарну відповідь на зразок тієї, що ви щойно прочитали, — але це позбавило б мене стількох задоволень! А життя таке коротке. Та й потім (завжди є «та й потім»), та й потім я була майже певна, що говорю серйозно, — завдяки словам Вісконті.
Мій лист вирушив у пʼятницю і прибув у суботу. Я даю йому двадцять чотири години, щоб написати відповідь. Найпізніше у вівторок вона має бути в мене. Він не напише! О! Ось це вже було б більш ніж нечемно!
Погано я зробила, що не дала тієї гарної відповіді. Так, але я справді була дуже схвильована, і коли він сказав мені з таким благаючим, таким ніжним виглядом: «Тоді дайте мені зрозуміти!» — я не знайшла нічого кращого, як дати йому це зрозуміти, схиливши голову йому на плече. Я нічого не розраховувала й не обмірковувала — я підкорилася природному поривові; може, це й була помилка. Розважливі скажуть «так», сентиментальні — «ні». Це було для мене новим; зі звичкою прийде байдужість, — але цього разу було вперше (тих, що були мені огидні, я не рахую) і я була зворушена, схвильована, зачарована і віддалася насолоді хвилини.
Я стверджую, що прожила кілька життів, як Каліостро, — ось чому я не докоряю собі, бо знаю, що таке бути молодою; і поки молодість не виходить за межі розсудливості — я їй не заважаю. Серед суворого розуму треба трохи волі, трохи безладу — інакше життя було б надто одноманітним, надто скутим.
Все це чудово — а все ж пліткують!
Я говорила «ні», була «крижаною», кокетувала, дражнила якомога довше; тягла б і далі, залишись я в Римі, — але напередодні відʼїзду не варто було залишати по собі холодний спогад; ось чому я помʼякшала, і, не вміючи бути дуже закоханою, я дала йому виговоритися, мовчала — і чоловік був задоволений. Я мучила його два-три місяці; я вважала, що він заслуговує на нагороду, — я її дала, — і ось тепер жалкую про це. Здається мені, що я надто поступилася, а його минулі страждання вже нічого для мене не важать — втім, і для нього теж. Коли досягаєш щастя, сумні спогади швидко стираються. Ось про що я жалкую. Я відчуваю величезне задоволення, роблячи людей нещасними або принаймні збентеженими, — і не можу пробачити собі, що добре прийняла Антонеллі.
Мені здається, що кохання не переживає невизначеності, страху й муки. Воно, може, й переживає — але зменшується на всю вагу цих трьох таких жахливих іменників; втім, позбуваючись їх, воно не зменшується, а звільняється: як діамант стає меншим після огранювання — так і кохання; але від цього ні те, ні інше не втрачає своєї цінності — хіба що в очах натовпу, який воліє кількість, а не якість. Хоча трохи страху не завадить, це правда — але хіба можна дуже кохати, не боючись трохи?
О! Я неспокійна — я чекаю цього листа і... ви ж бачите, що я боюся! Він може прийти завтра, якщо він поспішить, якщо він мене кохає. Боже, прости мені всі мої міркування; я говорю дуже погані речі — але Ти ж бачиш, що я сама не погана. Я не кохаю Антонеллі — і прийшла б у відчай, якби він мене не кохав.
Гляньте-но! Ось і кінець зошита.
Усю ніч мені снилися ченці, кокотки, кухарі. Але сни святкових днів мають силу лише до обіду.
Чоловік, дружина, герцог, кохання, Gioia*.

Примітки

Fiacre — найманий кінний екіпаж; громадський транспорт, а не приватна карета. ↩
Маріїн неологізм «гамільтоново» — прислівник, утворений від власного імені Гамільтона, ідеалізованого нею аристократичного взірця. Форма означає «по-гамільтонськи», «з герцогською величністю». ↩
«Battre froid» — дослівно «бити холодом»; французька ідіома на позначення підкреслено холодного, зневажливого ставлення до когось. ↩
«Le Surprenant» — «Дивовижний»: Маріїне прізвисько для Еміля дʼОдіффре; зірочка після імені — позначка друкованого видання (Mon Journal*, т. 8), яка відсилає читача до покажчика прізвиськ, а не Маріїн знак. ↩
«Tournant le Mai» — традиція ніццянців: травневі хороводи і пісні на свято першого травня. ↩
Горацій (65–8 до н.е.) і Тібулл (бл. 55–19 до н.е.) — класичні латинські поети; Марі читала їх у двомовних виданнях, вправляючись у латині. ↩
Граф Алессандро ді Каліостро (1743–1795) — авантюрист і окультист, відомий тим, що стверджував, ніби прожив кілька перевтілень і має надприродні здібності. ↩
Cocottes — модні утриманки чи куртизанки доби Другої імперії та ранньої Третьої республіки. ↩
Список слів: Mari (чоловік), femme (дружина), duc (герцог — Гамільтон), amour (кохання), Gioia (коханка герцога Гамільтона; іт. «радість»). Зірочка після Gioia — позначка друкованого видання (Mon Journal, т. 8), яка відсилає до покажчика прізвиськ (Gioia = пані Амелі, напівсвітська дама). ↩