Пʼятниця, 26 травня 1876

Сьогодні вранці я вийшла і відправила поштою листа, а точніше, квітку.
— Антонеллі — це просто... — я опускаю слово, яке вжила тітка, вона любить такі слова. — Бо, — вела вона далі, — він просто дитина.
— О! Це правда, — сказала мама, — вони всього від нього добиваються. Змушують його постити три дні, не дають жодного су і диктують йому свою волю.
Чудово! Ось що здатне мене розлютити, хоч і ненавмисне, я знаю.
Ці слова, цілком правдиві, ясно доводять мені, що я забруднила себе дарма. Адже я справді забруднила себе. Без кохання і без користі! Це прикро. Немає у світі людини чутливішої за мене. Відтоді як моє обличчя і губи заплямовані, я почуваюся брудною, немов після цілої доби в поїзді.
Антонеллі матиме право говорити, що я його кохала і що мені було дуже боляче від цього зірваного шлюбу. Зірваний шлюб — це завжди пляма на дівчині. Всі казатимуть, що ми кохали одне одного, але батьки молодого чоловіка не захотіли мене, і ніхто не скаже, що відмовила саме я. Нас для цього недостатньо люблять, і ми недостатньо знатні.
До того ж видимість буде на боці тих, хто так казатиме.
Це доводить мене до сказу.
Навіщо було говорити йому, що я його кохаю, поводитися так, немовби це правда? Без кількох слів Вісконті я б ніколи не зайшла так далеко. Відмовки!
Ах! Дівчино, ви ще дуже юні!
Власне кажучи, щоб заспокоїти своє самолюбство, мені треба було вислухати всі ці пропозиції руки й серця; ну що ж, коли вже до цього дійшло, я сказала собі те саме, що й про ногу. Це приємно і нічого не коштує! Я зробила це легковажно, ні про що серйозне не думаючи.
Зауважте, я не сказала нічого певного, я давала йому говорити і відповідала ухильно, але я ж дозволяла обіймати себе за талію й цілувати руки, тож самовпевнений юнак не помітив тону і, щасливий та збуджений, нічого не запідозрив.
Я добре знала, що він говорить серйозно, але не чекала — хоч і чекала, — що його родина і всі ці люди здіймуть такий галас; не чекала, бо сама говорила несерйозно.
Та й яка в мене система? Тягнути якомога довше. Так я й роблю, і це дуже обачно. У моєму становищі не можна ні відмовляти, ні різко проганяти тих, кого я здатна терпіти: ніколи не знаєш, що може статися, і добре мати щось про запас.
Це дрібʼязково й підло! Але я змушена. Ви думаєте, якби я була донькою знатної родини і певна, що завжди знайду партію не лише завдяки своєму обличчю, — ви думаєте, я опустилася б до таких розрахунків? Ви ж добре знаєте, що ні.
Бо зрештою в мене є лише моя зовнішність. Ви думаєте, ці чоловіки, що шукають мого товариства, роблять це з гордощів чи з вигоди? Ні, правда ж? Усіх, кого ми знаємо, ми знаємо лише завдяки мені, завдяки моєму обличчю. Ви думаєте, до нашого дому прагнуть задля честі, задля моди? Ні, до нього прагнуть, бо я подобаюся, це ясно, і хвалитися тут нічим.
Для жінки це втішно, можна було б пишатися тим, що бодай так тріумфуєш над обставинами, що існуєш сама по собі.
Тож це мені й лестить, але, з другого боку, стільки в цьому гіркоти, що одне врівноважує інше.
Усі ці чоловіки, яких я знаю, які приходять майже щовечора і стоять біля нашого екіпажа на Пінчо, роблять це не з обовʼязку, як часом доводиться поводитися з людьми з товариства. Вони роблять це, бо я їх притягую; вони знайомі зі мною не так, як з іншими жінками, яких зустрічають у світі і з якими постійно стикаються, а тому, що вони мене помітили, тому, що хотіли зі мною познайомитися, шукали цього знайомства.
Антонеллі мені зашкодив: бідолашний Плауден відступився, цього нещасного завжди хтось витісняє.
Погано було обманювати Антонеллі, бо я його обманювала. І так, і ні, як подивитися: якщо він багатий, я була щира, якщо бідний — я брехала. Ось жалюгідні думки, але необхідні.
Портрет Коліньйон посувається, вона позувала чотири рази, загалом годин шість-сім, мабуть. Це моє єдине заняття тут, крім книжок. Відколи я тут, я жодного разу не виходила, хіба що сьогодні вранці, та й то лише за сто пʼятдесят кроків від дому, до найближчої поштової скриньки.
До речі, про лист: він отримає його завтра або післязавтра, в неділю. У вівторок я маю отримати лист від нього, якщо нічого не змінилося. Ось що мене виправдовує. Як віддати своє серце тому, хто не віддає свого! Як серйозно звʼязати себе з чоловіком, у якому не можеш бути певна! З чоловіком, якому досить трьох днів, щоб забути і змінитися! Який не владний ні над своїми вчинками, ні навіть над своїми думками! Кохати його серйозно, а потім вити від кохання і приниження, бути смішною, як ті старі діви, що вічно оплакують якогось там нареченого! Це було б справді негідно мене, негідно будь-якої молодої і гарної жінки.
Чому я подумала, що цього разу буде інакше, ніж тоді, коли я поїхала вперше? Тоді він не писав і не думав про мене. Я повернулася, він завдав мені найгрубішої образи на світі, і я її простила. І саме після цього в мене зʼявилася така велика довіра? Це дивно, це безглуздо!
Якщо я так добре все це розумію, чому я роблю дурниці? Завжди з тих самих причин. По-перше, бо це приємно, а по-друге, щоб тягнути час.
Я питаю себе, як це сталося, що я не розсердилася дужче. Над цим варто подумати. Якби я була справді в люті, жодна вигода і жоден розрахунок на світі не змусили б мене всміхнутися і простити. Думаю, це просто зі слабкості, з непевності в собі, зі страху втратити шанувальника.
Я не вдоволена цим коханням. Він каже, що кохає, а обходиться без мене, і навіть не сумує, коли мене немає, і не впадає у відчай, коли... Ах! Цього я не знаю, я ніколи йому не відмовляла і не проганяла його.
Та й чого б йому впадати у відчай, коли він має все, чого бажає.
Я мала намір влаштувати випробування, але не встигла. За три дні нічого не вдієш, надто коли боїшся ризикувати. Я з тих людей, які воліють лишатися в сумніві, ніж дізнатися щось таке, що завдасть їм болю.
Отже, я волію утримати Антонеллі — хай як, хай навіть лише про людське око, — ніж зробити щось, що змусить його визначитися і покаже мені негарну правду. Щоправда, це могло б зробити мене дуже щасливою, якщо припустити, що він витримає випробування і доведе, скільки в ньому ніжності, сталості й упертості в почуттях, але так само це могло б показати мені його байдужим і слабким. Я й сама часом слабка, доказ — те, що я щойно сказала. Стерпний сумнів мені миліший за сумну правду.
Це погано, і я даю собі слово за першої ж нагоди вчинити інакше. А що, як замість наполягати, впадати у відчай, він спокійнісінько відступиться — чи то з байдужості, чи то із самолюбства?! Мушу вам сказати, що чоловік — це мішок, повний самолюбства і вкритий зверху марнославством.
Одне мене трохи втішає: перед великим поясненням він часто повторював мені, що дуже страждає, що я роблю його дуже нещасним своїм кокетством і своїм крижаним серцем. Це мене втішає, але мені цього мало; щоб помʼякшити всі мої скарги тут, я хотіла б навести його власні скарги і його муки, які здаються мені дрібницею, бо не я їх зазнавала.
Кажуть, що білявка — жінка поетична. А я кажу, що білявка — жінка плотська за самою своєю природою. Погляньте на це золоте волосся, ці криваві губи, ці темно-сірі очі, це рожеве тіло, яке так добре пише Тиціан, і скажіть мені, які думки спадають вам на гадку. До того ж у поган є Венера, у християн — Магдалина, і обидві білявки.
Тоді як брюнетка — яка, власне, така сама нісенітниця, як білявий чоловік, — брюнетка, кажу я, навіть маючи оксамитові очі й щоки, мов слонова кість, може лишатися чистою, божественною.
У палаці Боргезе в Римі є прекрасна картина Тиціана під назвою «Любов чиста і любов нечиста».
Любов чиста — це прекрасна жінка з рожевими щоками і чорним волоссям, яка з безмежною ніжністю дивиться на свою дитину, котру купає в басейні.
Любов нечиста — білява жінка, може, руда, яка на щось там спирається — вже не памʼятаю на що, — схрестивши руки над головою.
Утім, нормальна жінка — білява, як нормальний чоловік — чорнявий. Протилежні різновиди і феномени часом бувають чудові, але це нісенітниці. Можливо, саме тому серед них часто трапляються такі, що перевершують природних жінок і чоловіків.
Щодо мене, то в рудому чоловікові я бачу якусь дивну, тривожну чарівність. Рудий чоловік завжди має лютий чи жорстокий вигляд. Рудий чоловік повинен мати яскравий румʼянець і, головне, темні вії та брови. А крім того і понад усе він має бути вродливим — ось що головне.
Ніколи я не побачу нічого подібного до герцога Гамільтона. Він високий, дужий, у нього волосся приємного золотаво-рудого кольору, такі самі вуса, маленькі пронизливі сірі очі, губа, скопійована з губи Аполлона Бельведерського, губа пухка, тонка, зневажлива. Ніс справді орлиний, бо трохи загнутий, як орлиний дзьоб, і при цьому зберігає витончену, класичну форму. І в усій його постаті стільки величі, маєстатності, пихи, навіть зухвальства, такої байдужості до всіх інших, наче всі вони — собаки, він гордий аж до божественності — і водночас легкий і так пройнятий цілком природною і чарівною простотою, що аж німієш перед такою зухвалою вродою і гордовитим нахабством.
Можливо, я бачу його очима закоханої, та ні! Не думаю; чого б я закохалася в нього, якби він не мав усіх тих рис, які я хотіла описати? Не кохання робить його в моїх очах таким, а саме тому, що він такий, і існує кохання.
Як покохати чоловіка чорнявого, худого, дуже молодого, з гарними очима, ще несміливою ходою і без жодного лоску, після того як бачила такого чоловіка, як герцог, — хай навіть три роки тому; а подумайте, що три роки, від чотирнадцяти до сімнадцяти, — це три століття.
Тож я не кохаю нікого, крім герцога. Той цим не пишатиметься, бо нічого про це не знає, та й йому байдуже. Часто, щоб заснути, я складаю собі казки і уявляю себе в... любовних стосунках з усіма чоловіками, знайомими й незнайомими, — і от жодному з них, навіть імператорові, я не кажу з переконанням: я вас кохаю; а є й такі, кому я взагалі не можу цього сказати. Гаразд! Стоп. Насправді я це сказала. Ну так, Господи, але я так мало думала це всерйоз, що й говорити не варто.
Отже, повторюю: я не можу сказати цього жодному, крім Гамільтона.
Перед ним я падаю ниць; утім, я вже казала, що бачу дивну велич у цьому добровільному смиренні.
Зрештою, щоб пояснити й покінчити з усім одним словом: кохаю я тільки його. З іншими — лише нудьга, неробство чи надія вигідно вийти заміж.
І, дивна річ, я почуваюся винною і страшенно соромлюся перед цим привидом за те, що заплямувала свої губи, що дозволила торкатися своєї талії.
Я кохаю його, кохаю, кохаю, як умію кохати тільки я. Не смійтеся! Вам не судити. Якщо моя мрія колись здійсниться, ви спитаєте герцога Гамільтона, і він вам скаже.
Я кохаю його так, що це надприродне й божевільне кохання мене душить і, якщо приїде Антонеллі, неминуче виллється на нього.
Щасливий Антонеллі!
Річ у тім, бачте, що рудий різновид не належить ні до білявих, ні до чорнявих. Це окремий різновид, як червона зелень, чорні троянди, рожеві діаманти. Білявка, на мою думку, — те саме, що руда, поки вона не того світлого, блідо-попелястого, прісного білявого кольору.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Пишучи, я накручувала себе власними фразами і зрештою почала вірити, що це правда.
Що ж до білявих жінок і чоловіків, як ті, яких я щойно описала, — блідих, прісних, брудних, — вони огидні і в жіночому, і в чоловічому роді.
Але головне — не плутайте рудого з червоним. Немає нічого огиднішого за людей червоної масті: вони грубі, дурні, хитрі, шахраюваті й потворні. Тоді як рудий означає мільйон принад, серед яких каштановий, білявий, як у мене, і навіть трохи світліший — лише підрозділи. Але, звісно, золотисто-рудувато-білявий колір найкращий. У моєму волоссі є білявий і золотистий, але досить мало рудого, тож воно було б досконалим.

Примітки

В оригіналі: «sensitive» — англіцизм у французькому тексті Марі (чутлива, вразлива до вражень). ↩
«Зірваний шлюб» (mariage manqué) — у ХІХ ст. серйозна соціальна пляма для дівчини, що суттєво шкодила її шлюбним перспективам. ↩
«Любов небесна і Любов земна» Тиціана (бл. 1514). 1876 року картини Боргезе ще висіли в родинному палаці на Кампо-Марціо; на віллу Боргезе, нинішню Галерею Боргезе, їх перенесли 1891 року. Марі пише з памʼяті. На картині дві світловолосі жінки, одна розкішно вбрана, друга оголена, сидять на протилежних кінцях різьбленого камʼяного фонтана, а маленький крилатий хлопчик тягнеться рукою до води; жодної матері, що купає дитину, там немає. ↩