Четвер, 25 травня 1876

Я написала Доменіці і відповіла Іссаєвичу, а пишучи йому, намагалася розставляти слова якомога ширше, щоб лист здавався довшим.
Об одинадцятій мама повела мене до церкви, а за сніданком прийшла Данілова й розповіла, що до неї навідався якийсь пан Бонне або Боннен — приятель усіх попів і спільник усіх ченців, — який прийшов спитати адресу родини Башкирцевих, нібито для якоїсь добродійної справи, і заразом розпитав про все, що тільки можна, почавши з того, чи це ті самі Башкирцеви, чия панна мала вийти заміж за Одіффре. Данілова відповіла на все і прийшла до нас, де провела весь день зі своєю маленькою Жанною.
Мене дуже дратують сварки моїх «матінок» із прислугою й безпричинні крики дідуся.
У мене в кишені конверт з адресою і трояндою всередині, але я не змогла вийти через дощ.
До того ж щось мені підказує, що все скінчено і що матиму від цього лише сором і сльози. Що може бути природніше?
Мені кажуть, що я закохана в нього. Я б дуже хотіла, щоб це було правдою, тоді я могла б вийти заміж з кохання і все було б вирішено. А тепер як виходити заміж за Пʼєтро, коли Демідов де Сан-Донато купує полотна за тридцять пʼять тисяч франків!
Зараз я задовольняюся атласними кімнатами і гарними меблями, але це лише до пори. Жінка з моїми смаками не може не любити картин, статуй, бронзи, діамантів, одне слово, гарних речей.
Їй потрібне все це, мені потрібне все це — я не можу без заздрощів слухати, що той чи той купив таку-то картину або такий-то предмет мистецтва; це не банальна заздрість, а вроджені прагнення істоти зі смаком.
Як я можу задовольнятися сукнями! Казна-що!
Вийшовши за Антонеллі, я засуджую себе на вічну посередність. На непевні спадщини не можна розраховувати. А що як Бог, караючи мене за всі ці розрахунки, віддасть Антонеллі іншій і зробить його мільйонером, як казав Вісконті? Ось це був би непоганий жарт — і, по правді, я б його заслужила.
Ось, говорю відверто: Пʼєтро кохає мене, він мені це казав, і я це знаю і т. д. і т. д. — це кохання частково пристало до мене, але не я перша його помітила, не я за ним гналася; словом, він був мені майже байдужий — настільки, що в моєму серці до Одіффре було незрівнянно більше, ніж до нього. Це сталося тоді, коли я когось шукала; мене полюбили, я не противилася, я була в захваті — і досі в захваті. Але хоч як я шукаю, хоч як пригадую — не можу згадати жодної хвилини, коли Антонеллі був би цілком мені до смаку. Я завжди мала що в ньому покритикувати: то його руки, то повільну, недбалу, єзуїтську ходу, то шкіру, то... байдуже що. А от Одіффре дуже часто здавався мені досконалим. Коротше, я була закохана в Еміля, що б я не казала; і, приїхавши до Рима, я шукала когось, щоб відволіктися, відшкодувати собі, відімстити, довести самій собі й близьким, що Одіффре — ніщо. Ось чому я взялася проголошувати велике кохання до кардинальчика*. Аж поки я не дізналася, що він мене кохає, тоді... я не кажу, що він був мені байдужий — це була б брехня, — але тоді... тоді він покохав мене і, як я вже сказала, його кохання пристало до мене. І хто знає? Може, я його й кохаю. Слово честі Марі — не знаю. Судіть самі з моєї поведінки.
Три дні тому Паттон приходив до Данілової.
— Ви, певно ж, знаєте, — сказав він їй, — що панна Башкирцева виходить заміж за графа Антонеллі, адже це вже вирішено.
Вона відповіла, що нічого про це не знає, тоді цей славетний консул додав, що я даремно не виходжу заміж.
— Гарні жінки, — сказав він, — спершу зневажають усіх, спʼянілі від успіху, і врешті-решт виходять заміж за потвор, на яких раніше не звернули б уваги.
Цей «любий» консул — бачите, яка трепетна турбота! Ось хто й без прохання може надіслати чарівні відомості. Сподіваюся, він знає, що роблять з людьми, які беруться за такі послуги, і прикусить язика.
Отже, що ще сказати? Ах! Так, пан Клавезана доручив мені листа для пана де Лоренті, і сьогодні я його відправила.
Щодо мого власного листа — він у мене в кишені. Цей конверт з моїм почерком, надісланий з Ніцци, згодом може мене скомпрометувати... та байдуже! Мені досить буде сказати правду. Я надіслала лише квітку.
Проте я й справді була схвильована, коли він прийшов того дня — напередодні відʼїзду. Він щойно сказав мені: «Будьте моєю дружиною». Я спалахнула й не знала, куди дивитися.
— Словом, — кажу я, — не будемо більше про це говорити, я відʼїжджаю, і все скінчено.
— Ні, — вигукнув він з таким пориванням, якого я давно чекала й через брак якого мучилася щоразу після своїх фраз такого штибу, як та, що я щойно вимовила. — Ні, — вигукнув він, — це не скінчено! Бо я поїду до Ніцци. Я говорив про це з матірʼю. Ви самі розумієте, що так тривати не може! Я приїду до Ніцци.
— Але, — кажу я, — за місяць я їду до Росії.
— Що ж, я зроблю все на світі, щоб поїхати за вами.
— Що ви таке говорите, добродію!
— Ні, — сказав він, знову сідаючи, — не сердьтеся. Якби ви знали, як я вас кохаю.
— Я більше не хочу про це чути!
— Все одно — але ж ви знаєте, що я вас кохаю, ви ж про це здогадалися?
— Ви мені це казали стільки разів.
— Так, але потім я завжди казав таке, щоб ви думали, ніби я вас не кохаю. Не знаю, навіщо я так робив.
Сам того не помічаючи, він відповів на мою давню таємну тривогу через той тон, яким він говорив після кожного я вас кохаю.
— Досить, добродію, я відʼїжджаю.
— Так, але якщо я приїду до Ніцци... — запитав він.
— Що ж, — кажу я, дивлячись на килим вологими від сліз очима, — що ж, якщо ви приїдете до Ніцци, вам будуть раді, — і я мимоволі знизила голос. Саме тоді він запитав мене, чи я його кохаю, після чого я схилила голову йому на плече.
Коли я це писала, я була досить схвильована і трохи наплутала. Втім, це речі незначні — кілька забутих слів, і все.
Тоді я була щаслива не від кохання, а від тріумфу, бо це все-таки був тріумф. Чоловік не може надати жінці більшої честі, ніж попросити її руки.
Раніше я не розуміла всієї значущості цього вчинку.
Навіщо я все це кажу? Щоб довести, що не кохаю Антонеллі? Це зайве — правду нескладно побачити самому.
— Ви кажете, що мене не приймуть у Ніцці, — сказав він.
— Саме так.
— Ви мене ненавидите?
— Я сказала, що мої батьки не приймуть вас як претендента, і повторюю це, але кажу вам, що як знайомому вам будуть раді. Тільки не плутайте: не думайте, що до вас прихильні, якщо до вас любʼязні; мама любʼязна з усіма, тож не обманюйтеся її привітністю.
Хіба я не добре зробила, що сказала це і ще деякі речі в тому ж дусі?

Примітки

«Le compère de tous les moines» — «compère» означає лукаву спільницьку змову, а не просто приязнь: підручний, поплічник. ↩
«Une œuvre de bienfaisance» — добродійна справа; привід, використаний для збирання відомостей про родину. ↩
Князь Павло Демідов (1839–1885) — надзвичайно багатий російський промисловець, який успадкував титул принца Сан-Донато; відомий колекціонер мистецтва. ↩
Кардинальчик (іт. cardinalino) — Маріїне прізвисько для Пʼєтро, що натякає на його дядька — кардинала Антонеллі. ↩