Вівторок, 16 травня 1876

Опівдні я ще не хотіла вставати. Щасливою я буваю лише коли сплю — прокидатися означає бачити своє сумне становище і мучитися, бо Пʼєтро* вже не може змусити мене забути про нього. Поки він тут — ще туди-сюди, та ні, він і сам нещасний; уявляєте ці два нещастя разом!
Луїзетта знову говорила про Сан Дзуккіні, а Каторбінський розпитував, що чути про монаха і в якому монастирі його тримали; коли я сказала, що в Сан-Джованні-е-Паоло, він вигукнув, що чудово знає це місце, і докладно описав мені монастир, — так що на Пінчо я переказала все це Пʼєтрові, який дуже здивувався.
Погода чудова, мені сумно, я хочу бувати у світі. Боюся, що цей потяг приймуть за щось легковажне — за бажання потанцювати. Якби ви знали, як я страждаю, ви б мене пожаліли. Якщо я говорю, смієюся, співаю — то лише щоб оглушити себе, забути. Читаю Дюма, курю двадцять цигарок одну за одною, потім встаю геть заціпеніла й дурна — тоді не страждаю. Але це допомагає тільки перед прогулянкою, бо після обіду я вже не курю, щоб не чути тютюнового запаху, і миюся з милом. Які зворушливі подробиці!
Ах! Хотіла б подивитися на вас на моєму місці... Ні, ні, я недостатньо жорстока, щоб бажати стільки сліз будь-кому. Думка про наше жалюгідне становище не полишає мене жодної хвилини, і сьогодні десять разів на Пінчо, розмовляючи з Сімонетті або з Пʼєтро і сміючись, я відчувала, що готова заплакати у три струмки.
Пʼєтро показав мені мою фотографію, написану на склі його братом Полем — цією комашкою, яку я хотіла б роздавити.
Заходив грецький міністр, але, як завжди, не застав нас.
Тітка не розуміє моєї муки — вона думає, що всі в мене закохані і що кількох панів цілком достатньо для всього товариства. Навіщо бути гарною, освіченою, здоровою, коли нікого не бачиш! І помічають мене, і дивляться на мене, і дивуються, чому ми нікуди не ходимо, і шукають розгадку, і здогадуються, і пліткують!
Боже, я від цього збожеволію. Господи, помилуй.
Немає жодної змоги сказати двох слів наодинці! Тітка з Потехіним давали нам цілковиту свободу — але не в цьому справа.
Сон, що приснився мені цієї ночі, напевно сповіщає, що Антонеллі зраджував мені, поки я спала й бачила сни. Він дуже здивований, коли я кажу йому, що знаю, що він робив, вийшовши від нас учора.
— По-перше, — каже він, — я вийшов від вас розлючений.
Це я знаю: він благав мене не йти на концерт, думаючи, що якщо тітка піде туди сама, ми залишимося вдвох. Не треба й казати, що це було безумство.
Учора ж, вийшовши від нас, він пішов до пана де Ноайля, і вони перевдягли травіату цього пана чоловіком і пішли тинятися містом і бенкетувати.
Мій сон не розкрив мені жодних деталей, але напевно сповістив, що тут не обійшлося без кокотки.
Це справді дивно: з Антонеллі я говорю про все так, як він говорив би зі старою абатисою-тіткою.
Він розповідає, що його вже хотіли замкнути в єзуїтському монастирі у Монако 1871 року, але тоді в нього ще не було боргів, і він не дався, — так Монсиньйор Курчі й не дістав його, щоб виправити його й прищепити добрі принципи, як він уже обіцяв графу Луї.

Примітки

«Сан Дзуккіні» — жартівливе прізвисько, яке компанія дала Пʼєтро (іт. zucchini — кабачок), кепкуючи з його чернечих претензій. ↩
Санті-Джованні-е-Паоло — базиліка й монастир пасіоністів на Целійському пагорбі в Римі. Там, схоже, був зачинений Пʼєтро. ↩
«Травіата» — тут: утримуванка, «жінка напівсвіту» (за назвою опери Верді, де героїня — куртизанка). ↩
Cocotte (фр.) — дами напівсвіту, утримуванки (жаргон). ↩