Середа, 19 квітня 1876

Погляньте, яке невигідне моє становище. Антонеллі без мене має клуб, світ, друзів — одним словом, все, окрім мене. Тоді як у мене без Антонеллі — нічого.
Для нього я лише розкішна забавка, він же для мене був усім: з ним я забувала наше жахливе становище, зовсім про нього не думала й переймалася тільки ним — надто щаслива, що можу від усього втекти.
Ким би я не стала, я заповідаю свій щоденник публіці. Всі книги, які читають, — вигадки: ситуації в них надумані, характери фальшиві. Тоді як це — фотографія цілого життя. «Ах, — скажете ви, — але ця фотографія нудна, тоді як вигадки цікаві!» Якщо ви так кажете, то показуєте вельми невисокий розум. Я пропоную вам тут те, чого ще ніколи не бачили. Всі мемуари, всі щоденники, всі листи, які публікують, — не що інше, як нафарбовані вигадки, призначені обдурити світ.
[Примітка 1881 р.: Наче тут тон не натягнутий і не все до втоми перебільшене й романтичне!]
Мені нема жодного сенсу обманювати — мені нема ні політичних учинків приховувати, ні злочинних звʼязків таїти; нікого не обходить, чи кохаю я чи ні, чи плачу чи сміюся. Найбільше я дбаю про те, щоб висловлюватися якомога точніше. Я не тішу себе ілюзіями щодо свого стилю й орфографії.
Я пишу листи без помилок, але в цьому океані слів, напевно, пропускаю їх чимало. До того ж я роблю помилки у французькій. Я чужоземка — але попросіть мене висловлюватися своєю мовою, і я, мабуть, зроблю це іще гірше.
Але не заради всього цього я відкрила зошит. Я відкрила його, щоб сказати: ще немає полудня, я більше, ніж будь-коли, видана на поталу своїм болісним думкам, мені стискає груди, і я готова кричати на весь голос.
Втім, це мій природний стан — поки в мене немає жодного Пʼєтро, щоб відволікти мене від постійного нещастя. Саме тому я так за нього й тримаюся.
Небо сіре. Кіяя порожня — тільки фіакри та брудні перехожі; ці дурні дерева, насаджені між набережною і морем, заважають його бачити. У Ніцці на Набережній Англійців з одного боку вілли, з іншого — море, що розбивається об гальку без жодної перешкоди. Тут з одного боку будинки, з іншого — якийсь сад, що тягнеться вздовж усієї вулиці й відокремлює її від моря, яке зі свого боку відділене ще досить великою смугою безплідної землі, вкритої будівельним камінням, — а це видовище справді гнітючого смутку. Коли дійдеш до засадженої гарними кущами площі, якою закінчується Кіяя, почуваєшся значно краще — і це місце справді гарне. Далі виходиш на набережну: ліворуч будинки, праворуч море — але море, відгороджене муром із балюстрадою, де стоять крамнички продавців устриць і мушель, а потім ідуть грати самого порту. Але це вже не море — це брудне місце, захаращене купою потворностей.
Сіра погода завжди трохи засмучує мене, але тут, але сьогодні вона мене гнітить. Ця смертельна тиша в нашому готельному номері, цей дратівливий гуркіт фіакрів і возів із дзвіночками надворі, це сіре небо, цей вітер, що ворушить фіранки!
Ах! Я глибоко нещаслива, і нарікати треба не на небо й не на море, а на землю. Це розчарування в Пʼєтро, якого я завжди вважала таким щирим і таким пристрасним, попри свої сумніви... Щирість і пристрасть обертаються брехнею й боягузливою покорою!
Зрештою, моє життя тільки-но починається — навіщо стільки кричати через розчарування, через одну брехню! Я ще стільки їх побачу.
Завтра ввечері ми їдемо. Грошей не вистачає, треба їхати. Хіба не прикро?
Час здавався довгим — а завтра мине ледь вісім днів!
Хотіла б знати, відколи пан Антонеллі в Римі. Хотіла б знати насамперед правду! Чи його усунули хитрощами, чи він сам усунувся. Якщо припустити останнє, то довелося б визнати й те, що він не сказав мені жодного слова правди.
Якби його усунули хитрощами, то, повернувшись, він мав би ворушитися трохи жвавіше. Але є й третє припущення. Він сам відмовився від мене. Ось це було б чарівно.
Може, він і кохає мене, але оскільки я не кохаю його — він хоче змусити себе забути мене. Ось найлестивіше для моєї гордості припущення — і, можливо, досить вірогідне.
Плауден неодмінно покаже йому мою фотографію і дасть прочитати МИР ТОБІ.
У будь-якому разі тим краще. Ах, але я забула про щось чудове — як казав Фостер: це я не хотіла його, це я завжди говорила «ні», — і він не думатиме, що я його кохаю. Ось і втіха, майже радість.
Ще кілька днів — і я в Ніцці. Ця мить, така бажана раніше, мені нині зовсім байдужа. Я не хотіла б її відкладати лише тому, що за вдачею не терплю жодних зволікань.
Я рада, що минулого літа побувала на кілька днів у Флоренції, а цієї весни — в Неаполі. Тепер я не відчуватиму цієї огиди, яку відчуваю до кожного нового міста, коли в майбутньому доведеться туди їхати.
Бідна тітка — вмирає від нудьги! Ніколи ще вона не була так довго сама, і жаль бере, як читаю її листи. І дідусь! І собаки, і Сапоженікови, і Коліньйон, і мавпи!
Думаю, Антонеллі в Римі з суботи. У такому разі він затримався лише на тиждень. Ну що ж, знову помʼякшення й виправдання. Втім, це не для того, щоб його виправдати, а щоб заспокоїти себе.
Альтамура надто хизується грошима й розкидається ними, щоб я могла йому довіряти. Одразу видно, чи людина витрачає гроші за звичкою, чи щоб пускати пил в очі.
Мені так нудно, що не знаю, де подітися, а «Графиня Солсбері» — книга надто серйозна, щоб мене відволікти й зацікавити.
Канарки й папуги! Повернулася з прогулянки — вона була блискуча. Ми щойно проїхали повз балкон, де стояли пани, серед них Мулітерно, і побачили, як Альтамура блазнює на коні, — аж тут проїхав Торлонія з якимось приятелем Пʼєтруччо й зняв капелюха зовсім природно, ніби ми були на Корсо або на Пінчо. Він здалеку побачив Шоколада біля кучера, але для мене це було так несподівано, так несподівано... що здалося мені цілком природним. Веселість злетіла мені в голову з серця, мов піна з пляшки шампанського. Я зайшла додому й вийшла на балкон, напівбожевільна від радості, і потім... що я для Торлонії, чому я так радію, побачивши людину, яка навіть не дивиться на мене?.. І потроху піна вщухла, і знову я побачила сумну дійсність. Тільки я думаю про всіх цих людей — вони ж мною не переймаються.
— Я не хочу їхати завтра! — скрикнула я, входячи. А навіщо лишатися? Звичайно, бачити Торлонію — величезна насолода, але до цієї насолоди домішується стільки мук і стільки принизливих думок, що справді хоч головою об стіну бийся!!
Зазначу між іншим: ми відвідали Королівський палац, поряд із театром Сан-Карло. Денгоф, зустрівши нас, коли мама вже пішла додому, запитав, чи будемо ввечері вдома. Ми йдемо до театру.
Обід подано — я обідаю сама, а інші йдуть за загальний стіл.
Боже, який смуток! Справді, Торлонія чарівний — ось від кого я божеволіла б, якби він мене кохав!!
Ця мить задоволення завдала мені болю — цей Торлонія принизив мене, сама не знаю чому.
Тут багато римських облич — наче на Корсо.
Я не хочу більше ніде залишатися, хочу бігти стрімголов до Росії й повернутися звідти тільки чистою. Ще година — і це життя здасться мені неможливим. Не знаю, чи це уява, але мені здається, що кожен тикає в нас пальцем, сміється, зневажає!
Ви ж розумієте, яка це мука!
Я не піду до театру! Навіщо йти? Щоб збудити цікавість, щоб запитали: хто це? І щоб відповіли: не знаю.
Ах, якби так відповіли — то було б ще півбіди! Але ні: захочуть дати відомості, назбирані клаптями й зшиті докупи в огидну тканину!
До того ж мені здається, що всі нас знають. Треба їхати — нічого мене тут не тримає, я ні на що не придатна — ні для себе, ні для когось, ніхто мене не кохає, нікому я не потрібна!
Чую, як Денгоф щойно увійшов до салону. Цей бідний навіжений іще сподівається чогось домогтися від мами. Краще б залицявся до статуї або до меблів.
Ах, Пʼєтро! Повір мені: якби я тільки могла, ти б дорого заплатив мені за всі прикрощі, яких мені завдаєш! Сама не знаю, що зі мною, але мені себе шкода!
Вистави тут починаються дуже пізно — о пів на десяту.
Я така слабка і така сумна, і якби Пʼєтро увійшов, я... я була б рада.
Ми доїжджаємо з Денгофом до готелю «Лувр», де він зупинився, потім їдемо далі й потрапляємо до театру Фрондо саме посеред першої дії мого любого «Севільського цирульника». Ми сидимо праворуч — це єдиний бік, який я люблю; ложі тут великі, гарні, зручні, а між кріслами стоїть високий диван, схований у тіні. Спершу я сіла на цей диван, залишивши Діну саму попереду, а маму — позаду.
Торлонія навпроти, у неаполітанській ложі-«човні»; хоч я й у тіні, я не можу на нього дивитися, бо він мене лорнує.
— Як я його ненавиджу, — каже мама, — я завжди його ненавиділа.
— Кого, мамо?
— Цього молодика.
Я нічого не кажу й тихо сиджу у своєму кутку.
— Ось він уже й іде, — веде вона далі, — ні, він тільки ховається.
За дві секунди в двері постукали, і Шоколад доповів про Торлонію.
Я так здивувалася, що ледве відповіла на його вибачення за те, як він одягнений, і лише за хвилину запропонувала йому сісти. Він не був пʼяний, — зачекайте хвилинку, його «послухайте ж» так приємно лунає мені у вухах, що я на дві хвилини заплющу очі...
...Ось, тепер продовжимо. Він не був пʼяний, як я вже казала, а навпаки — цілком тверезий, дуже пристойний і чарівний. Він навіть сказав, що це велике нещастя, коли дівчата багаті, бо вони не можуть повірити в безкорисливість тих, хто до них залицяється, — їм завжди здається, що це заради грошей. Це було сказано з приводу панни Мещерської, з якою він знайомий ще з грудня, але навіть не вітався з нею й анітрохи нею не цікавився, аж поки днями не розговорився з нею і не знайшов її дуже симпатичною.
Пʼєтро вже три дні в Римі; сільське повітря пішло йому на користь, і він погладшав, але годі!
Торлонія запевняє, що знав нас під прізвищем Аплечеєвих і що тільки днями панна Мещерська нібито сказала йому справжнє. Цікаво, що вони могли наговорити про мою нещасну особу.
Приходжу я до Шпільмана, а він питає, чи їду я до Неаполя. Чому? Бо ці дами їдуть до Неаполя. Ось як я про це дізнався; я хотів того ж вечора зайти до вас із візитом, але було вже надто пізно.
Він завжди хоче — і ніколи цього не робить.
Ні, послухайте ж — у мене в голові тільки ці слова. Він пробув довго, але все одно замало; пішов, сказавши: «До завтра на перегонах», — саме тоді, коли входив Альтамура. Денгоф навів довідки про цього пана, і йому напевно сказали, що Альтамура — людина дуже поважна й багата. Це мене трохи заспокоює.
Отже, Торлонія пішов до ложі-«човна», а я пересіла наперед, щоб пани навпроти — здається, з трьох лож — шалено лорнували мене й розглядали.
Ні, послухайте ж. Чорт забирай, ці слова й цей голос мене переслідують.
Але незабаром він пішов, і за пів години я попросила маму піти з театру, де мені без нього було нудно. Альтамура провів нас до самого дому.
— О! — каже мама. — Я певна, що його одружать із Мещерською.
— А чому? Я думаю, що...
— Бо, — перебила вона, — вона в нього закохається, захоче його, а оскільки партія вигідна для обох боків, то все й складеться. Графиня Кісельова так спритно поведе справу, що сватання відбудеться через дружину посла. О! я в цьому цілком певна.
Мама знає, що мені це що завгодно, тільки не приємно, але каже це з добрим наміром — щоб мене підготувати.
До прикрощів ніколи не буваєш готовий.
Звісно, Мещерська в нього закохається — та хто б не закохався, надто якщо він виявить трохи уваги.
навскоси
О! яка ж це дурість.
— Ні, скажи-но, Марі, — питає Діна за вечерею, — ти... ні, послухай, припустити ж можна що завгодно, правда?
— Так, і що?
— Можна припустити найнеймовірніші речі.
— Звісно.
— Ну то от: якби він попросив твоєї руки, ти погодилася б? Відповідай, і серйозно.
— Щиро й серйозно кажу тобі: я погодилася б негайно.
— Ти так кажеш, бо думаєш, що він не посватається.
— Та ні, я так кажу, бо це правда.
— А кого б ти вибрала — його чи Денгофа?
— Звісно, його.
— О!!
— Це правда: Денгоф серйозніший, може, й значніший, але сама думка про те, щоб жити в Пруссії!.. А я ж обожнюю італійське життя.
Геть усіх! Торлонія мимохідь сказав мені кілька слів; у Римі він був мало не нечемний, а тут зволив провести пів години чи три чверті години в моїй ложі — і я від цього сама не своя.
Ах, як гидко знати напевно, що він на мене не дивиться, що я для нього ніщо!

Примітки

Маніфест Марі про щоденник як document humain (людський документ) — передвістя того, що вона відточить у знаменитій передмові 1884 р. Цей уривок було вилучено у виданні 1887 р. ↩
Власна примітка Марі, дописана на цій сторінці, коли вона 1881 року перечитувала щоденник. ↩
В оригіналі латиною: «PAX TIBI» («Мир тобі») — два слова, які Марі написала друкованими літерами на фотографії, подарованій Плаудену 3 квітня 1876 року (056.0366). ↩
У домі в Ніцці, вочевидь, були й справжні мавпи — не така вже й рідкісна аристократична примха 1870-х рр. ↩
«Графиня Солсбері» (La Comtesse de Salisbury) — роман Олександра Дюма-батька (1839). ↩
Пінчо — паркові тераси на пагорбі над площею Пьяцца дель Пополо в Римі, одне з модних місць для прогулянок римської аристократії. Невимушеність, з якою Торлонія тут вітається, личить рівні в товаристві — і саме це Марі тішить. ↩
Театр Сан-Карло — великий оперний театр Неаполя, один із найстаріших і найбільших у світі (відкритий 1737 р.), що вважався суперником Ла Скали. Розташований поряд із Королівським палацом (Palazzo Reale). ↩
Так у Марі. Ймовірно, йдеться про неаполітанський Театро дель Фондо, який 1870 р. перейменували на театр Меркаданте (див. запис 16 квітня). ↩
В оригіналі італійською: «barcaccia» — велика човноподібна ложа біля самої сцени. ↩
В оригіналі італійською: «via !». Вигук, яким Марі відмахується. ↩