Вівторок, 18 квітня 1876

О дванадцятій ми вирушаємо до Помпей. Їдемо в екіпажах — дорога гарна, і можна милуватися Везувієм, містами Кастелламаре, Сорренто тощо. Альтамура дає мені правити своїм конем, а сам сідає в ландо.
Розкопки організовано чудово. Цікаво пройтися вулицями цього мертвого міста. Ми взяли паланкін, і в ньому по черзі відпочивали мама і я.
Ці скелети жахливі, нещасні застигли в позах, що роздирають серце. Я, насвистуючи, дивилася на уламки будинків, залишки фресок і намагалася відтворити все це уявою, знову заселити ці будинки й вулиці. Яка ж страшна сила поглинула ціле місто!
Я чула, як мама говорила про шлюб: жінка, казала вона, створена для страждання — навіть із найкращим із чоловіків.
— Жінка до шлюбу, — кажу я, — це Помпеї до виверження, а жінка після шлюбу — це Помпеї після виверження.
Може, я й права. Я дуже стомлена, занепокоєна, засмучена. Ми повертаємось тільки о восьмій і знаходимо картку графа Герхарда де Денгофа, камергера Його Величності імператора Німеччини та короля Пруссії й маршала двору Його Королівської Високості монсеньйора принца Карла Прусського, а також депешу з Ніцци. Ось із цією депешею треба розбиратися. Виплата дванадцяти тисяч франків, — але таких виплат стільки. Давно час мені взятися до цих нещасних заплутаних справ. Боргів чимало — щось близько шістдесяти тисяч франків. Ці борги тягнуть за собою судових виконавців та інші жахи — досить про це; розмовами я цьому не зараджу, а цей бідний щоденник, сповнений самих лише троянд та їхніх шипів, образився б від переліку подібного бруду. У домі немає голови, о французи! — дивіться, до чого доводять республіки! Я вже мало не впала у відчай, коли Бог заспокоїв мене думкою, що я наближаюся до кінця своїх прикрощів, що їду в саму серцевину вулкана — до Росії. Там треба буде діяти, а скарги тут нудні й марні.
Я зовсім знесилена, запевняю вас. Ця депеша зіпсувала мені вечір, який я сподівалася провести між романом і думками про Антонеллі.
Я пішла пити чай із усіма й, не сварячись, сказала, яким би щастям для мене було позбутися своєї дорогої родини. Мама не ображається — вона й сама дуже цього бажає, знаючи, як це було б мені на радість.
— Якби Галантін (Торлонія) знав, що в тебе є, він би одразу з тобою одружився, — каже вона.
— Ви вважаєте, що я так прагну Галантіна?
— Певно, що прагнеш.
— Що ж, правда, — кажу я просто, — я б його взяла, він бив би мене, але я б усе одно взяла його охоче. Якби ви знали, як я втомилася від цього життя!!!
— Знаю, і якби ти могла чути мою щохвилинну молитву, ти б знала, як я прошу Бога, щоб ти була задоволена.
Після цієї розмови ми з мамою наслідували Десклі й Рісторі, і я пішла до себе з полегшенням.
Моя поїздка до Росії — найпершої ваги. Насамперед і передусім — процес, який треба завершити так чи інакше. Далі — пан батько. Ідеться вже не про чоловіка й дружину, а про батька, матір і їхню доньку. Щоб я могла жити спокійно, необхідно, щоб батько виходив у світ зі мною. Отже, треба завоювати цього батька. А після — можливо, ще Милорадович. Я, до речі, вже сказала все, що знаю. Я не схильна його бажати. Йому двадцять один рік, статок був би в руках сліпого старого батька або матері — старої інтриганки легкої поведінки, коханцями якої були всі євреї на землі. Юнак отримав би цей благословенний статок лише після смерті батьків, бо він їхній єдиний спадкоємець. Але рід Милорадовичів відомий скнарістю, і в тридцять чи сорок років він став би таким самим скупим, як батько.
У знатній родині, де всі на виду, не має значення, кохає чоловік дружину чи ні. Дружина Мещерського, Горчакова, Дорії, Торлонії мусить мати коляску, коней, лакеїв і тримати відкритий салон; заради імені, заради пристойностей чоловік може її ненавидіти й зневажати, але вона — мати його сина, його дружина, носить його імʼя, а положення зобовʼязує. Тоді як якийсь Милорадович, хоч який він знатний і багатий, — йому все це байдуже: він похований у своєму провінційному містечку, де на нього дивляться рівно стільки, скільки він того дозволяє.
Йому наплювати, що скажуть, він замикає дружину, не дає їй ні шеляга і дивиться на всіх згори вниз — з висоти своєї тупості. Ось чому я боюся Милорадовича: поки він кохатиме — все буде добре, але як тільки кохання мине: «Вертайтеся додому, мадам, і більше мене не тривожте!»
Ось мої три цілі подорожі. Третя — найменш важлива, і мені страшно. В мене не вистачить духу відхилити пропозицію, і саме тому мені хотілося б уникнути її так, щоб у цьому не було моєї вини, і водночас... Важко пояснити, сподіваюся, ви зрозумієте.
Отже, Антонеллі в Римі. Він у Римі, знає, що мене там більше нема, і не їде туди, де я є? Дивне кохання!
Він знає, що я в Неаполі на кілька днів, і чекає мого повернення... так, якщо він чекає; але якщо йому заборонили думати про мене і він змирився? Як би я зневажала таку людину!
Кажу ж вам — мені не щастить. Даремно я бачила в Пʼєтро щось більше, ніж чарівну дитину. Йому двадцять три роки, і якби він кохав мене — кохання мало б дати йому трохи сили характеру. Аж ні. Все це доводить, що він не кохав мене серйозно. Прикро, неприємно, образливо.
Я готова зважати на обставини, але не можу заплющувати очі на його дивну й холодну поведінку. Він мене кохає і навіть не цікавиться, де я! Він мене кохає і їде до біса, повертається, коли йому дозволяють, не застає мене — і йому байдуже — і не їде мене шукати!!
— Ви начиталися романів, — сказав він якось увечері, — уява у вас розігріта, і вам завжди потрібне щось надзвичайне.
Може, він і правий. І все ж ні — я не прошу нічого незвичайного. Кохає чи не кохає? Ось і все питання.
— Отже, ви мене не обманюєте? — запитала я його того останнього вечора. — Ви нічого не вигадуєте?
— О! Я розумію, в чому справа, — відповів він, — ви подумали, що я говорив із батьком і що він проти, і мене відсилають!
Чи не так — ви саме це й думали?
Хай мене чорт візьме, якщо я знаю, що думала й що думаю!
Якби могла, я б залишилася ще місяць у Неаполі, хоч як мені це було б неприємно, — щоб подивитися, чи не зробить цей картонний герой, цей крикун нісенітниць, заінтригований такою довгою відсутністю, якогось боязкого й потайного кроку.
До того ж я не розумію, чому ці люди мають бути проти. Я не прагну цього шлюбу, його родина здається мені великою чорною лячною прірвою, яка б мене поглинула, — але мені цікаво, чим я не годжуся для їхнього сина?
Якби всі вони прийшли просити моєї згоди, я б не погодилась. Ця чорна, лицемірна родина здається мені страшною, ці жовті брати-єзуїти нагадують мені пані Тютчеву. Мама теж так вважає. Вони б мене зʼїли.
Треба впорядкувати справи й провести наступну зиму в Римі, а коли виходитиму в світ, то, я певна, знайду те, що мені потрібно.
Якщо ніхто мене не купить — я куплю когось сама, можливо, Торлонію.
Тільки подумайте! Я приїжджаю в пʼятницю до Риму — і щойно я приїхала, Пʼєтро тікає! Ах, ну й ну, якби таке сталося. Піду молитися Богу, щоб цього не сталося.
Е! Яке мені діло до всього цього! Адже я кохаю герцога Гамільтона — його одного і ніколи нікого іншого!
Не дивуйтеся цьому вибуху. Я щойно пролежала десять хвилин на цьому шезлонзі — і цих десяти хвилин вистачило, щоб у тисячний раз пересвідчитися: я нікого не кохаю, жодне з відчуттів, які будять у мені всі ці нікчеми, не гідне назви кохання, жодному з них я не змогла б сказати: я тебе кохаю! А якби й сказала в нерозважливу мить — пожалкувала б і відчула б себе надзвичайно приниженою. Це не доводить, що я влаштована інакше, ніж інші, — але це доводить, що я їх не кохаю; тоді як його — я кохаю, попри роки, попри розлуку, попри все, — як тінь, як спогад, як сон!
Смійтеся! Називайте мене божевільною! Ви мене не розумієте!
Я ледь його памʼятаю — як сон, і все ж упізнала б серед тисячі. Зачекайте, зачекайте — я поїду до нього, мені треба побачити цього ідола моєї душі, цю тінь, це сонце. Може, я застану його спитим, страшенно гладким, отупілим... Ні, цього не може бути — мій Бог не може стати грубою масою. Я знайду його таким, яким бачила. Я могла б побачити його зараз, але це ні до чого не привело б, бо бачила б лише здалека — на вулиці й у театрі. Я можу зустріти його в світі, познайомитись, поговорити!
Коли ж це станеться? Один Бог знає. Я матиму терпіння. Щойно вийду заміж — більше не думатиму про нього; але через якийсь час він повернеться до мене — він іноді залишає мене на цілі місяці, а потім раптом, як ось сьогодні ввечері, повертається, як грім серед ясного неба і як виверження Везувію, — поглинає й знищує все! Я кохаю його вже не як чоловіка, а — як я вже казала — як зірку, як бога, такого далекого від мене, що я навіть не думаю про нього, як про когось подібного до мене.
Це дитяче кохання, що триває досі, не відганяє від мене думки про інших чоловіків — воно таке відмінне від того, що вселяють у мене інші! Воно не заважає мені кохати, плакати, кричати через інших.
Хіба кохання до Бога заважає любити людей? Звісно, ні. У мені забагато всього — і Бога, і людей мені недостатньо: мені ще потрібен Гамільтон — мій бог на землі, бог матеріальний, бог мирський — але мені потрібен цей бог для моєї поганської натури, для мого зіпсованого серця, для моєї душі — шаленої, нікчемної, малої й величної.
І все це не позбавить мене смаженої курки, яка стоїть переді мною. Фе! фе! — скільки завгодно: я така, якою себе називаю, і називаю себе такою, яка я є.
Щасливий той, кого я покохаю, якщо він покохає мене навзаєм.
Яке божевілля!
Неаполь мені неабияк набрид.

Примітки

«Галантін» (galantine) — прізвисько, яким тут названо Торлонію; галантин — холодна страва з вилущеного мʼяса в желе. ↩
Еме Десклі (1836–1874) — французька акторка, що прославилася в пʼєсах Дюма-сина; Аделаїда Рісторі (1822–1906) — видатна італійська трагічна акторка: дві найславетніші акторки того часу. ↩
Марі переказує плітки про матір Гриця Милорадовича, якого розглядали як можливого нареченого. «Усі євреї світу» тут — усталене кліше російського й французького світського товариства 1870-х, де євреї правили за символ грошей і розпусти; нічого в щоденнику самого звинувачення не підтверджує. ↩
Calèche (фр.) — легкий елегантний чотириколісний екіпаж зі складаним верхом, звичний знак аристократичного статусу. ↩
В оригіналі французькою: «noblesse oblige». Відомий аристократичний принцип. ↩
Пані Тютчева — Анна Федорівна Тютчева (1829–1889), фрейліна російської імператорської родини, донька поета Федора Тютчева, відома вкрай консервативними православними й націоналістичними поглядами. Марі вживає її імʼя як уособлення лицемірної релігійної суворості. ↩
В оригіналі французькою: «bigre». ↩