Понеділок 10 квітня 1876

Щойно прокинулась, і жахливий сон іще свіжий у памʼяті. Я бачила Вісконті — йому зробилося зле, і він чіплявся за мою ногу, щоб не впасти. Я покликала на допомогу, і прийшли четверо чорних слуг, одягнених у чорне, а поверх — лівреї з тисненого червоного оксамиту, як у ватиканських лакеїв. І в ту мить, коли я схилилася до барона, що лежав непритомний на лавці, один із них обхопив мене руками за шию: «Тут нікого нема, — мовив він, — і я тебе поцілую».
Це було на вокзалі — я бігла пероном із дикими криками, а тим часом з потяга, що вже готувався рушити, хтось волав до мене: «Я їду до Ніцци, а звідти — в село Раґон, і беру Пʼєтро з собою!»
Валіцький, Діна та інші прибігли мені на допомогу, слуг схопили, а також двох покоївок — теж у чорно-червоному. Потім я побачила гіпсову голову, що рухалася і говорила. Потім я лежала з мамою, а поруч стояв якийсь юнак на кшталт Цими, і мені здавалося цілком природним бути перед ним в одній сорочці. Ці слуги і цей Вісконті, що тягнули мене вниз, чіпляючись за мене, Вісконті в нападі апоплексії — все це справляє на мене неприємне враження, і я вже пояснюю собі цей сон — можна здогадатися, як саме.
Щойно встала — вже не можу стояти прямо, хилюся, мов зівʼяла квітка, здається, зігнуся навпіл. Я не можу усвідомити, що сталося, і в мені починає наростати величезний гнів, що здіймається з ображеної гордості.
Я погадала на картах — вони сказали, що я його побачу сьогодні. Але це неможливо: якби він мав повернутися, він уже б повернувся. Від цієї розпачливої думки я, якби могла, вила б, мов двоє псів!
Ні, погодьтеся зі мною — це дивна пригода.
Найгірше в усьому цьому — нічого не знати й нічого не могти зробити!
Гадати на картах — безглуздо, і все ж я нічого іншого робити не можу, а карти втішають — хоч віри в них і мало.
Вони хочуть звести мене з розуму, ці прокляті карти! То так, то ні! Боже, Боже, Боже!
Він заважав усій родині, ніхто не знав, що з ним робити; він пішов до матері просити примирення й засобів, щоб жити незалежно — вони вирішили, що нагода вдала, і позбулися його:
— Примирися з Богом!
Ось тобі й єзуїти!
— Коли вийдеш звідти, будеш у мирі з усіма, будеш незалежним і одружишся, якщо захочеш.
Ось мерзенні боягузи! Вони замкнули його назавжди. Ні — вони замкнули його на той час, поки я в Римі. Але ми ще побачимо. Завтра я їду до Неаполя. Цього фокусу вони не могли передбачити. До того ж, як тільки його відпустять, він піде мене шукати — не це мене непокоїть, а теперішня невизначеність, цей передбачений, але такий несподіваний удар!
Змилуйся, Господи!
Я ходжу по кімнаті, тихо стогнучи, як поранений вовк; я відкрила скриньку, але змогла лише притулитися чолом до кришки й так і простояти Бог зна скільки часу. У мене ще є гілочка плюща, яку він дав мені на Капітолії.
Яка туга!
Я вже не тримаюся, зітхаю і падаю, мов сніп.
Справді не знаю, що зі мною. Це, певно, смішно — але так воно і є.
Та й узагалі — нерозумно обурюватися, плакати, молитися. Хіба не завжди і в усьому так само? Я мала б звикнути і більше не втомлювати небо своїми марними наріканнями.
О першій до нас завітав Плауден — приніс показати мені маленького песика.
Я знову їздила верхи з Полем. Чудова прогулянка з погляду фізичного — і нестерпно нудна з погляду морального.
Потім я змінила капелюшок, надягла шубку, і ми поїхали на Корсо. Нічого.
Поль запевняє, що я не даю великій баронесі та її синові їсти — так я їх смішу.
Увечері ми йдемо до Валле, дають «Мадам Ерцгерцогиню» на бенефіс примадонни Преціозі.
Я весь час ховалася. Товариство в ложі-«човні» змінилося. Не було ні Пандоли, ні Чезаро, ні Дз... Дзуккіні, ні Антонеллі; Торлонія прийшов трохи перед початком останньої дії. Не можу не захоплюватися цим розпусником. Я тільки й робила, що дивилася на нього з-за плеча Діни, у тіні її зачіски.
Оперета справді чарівна; робити мені було нічого, і я мусила слухати на всі вуха, аби тільки не довелося розмовляти з Іссаєвичем. Розмова була б для мене нестерпна.
Повернувшись, я пішла до мами й спитала, що зробили з Пʼєтро.
Його відіслали, як я й казала від самого початку, — відповіла вона, — йому влаштовують усі можливі розваги й тримають його подалі, щоб його кохання до тебе не мало продовження: певно, мають на прикметі якусь дуже багату римлянку.
І ви думаєте, він погодився б залишитися?
Аякже, ти й сама знаєш, що він сильний тільки на словах і завжди врешті поступається. Йому пишуть, щоб ще потерпів, йому погрожують скандалом через сплату боргів.
Він утік би.
Може, він і сам погодився.
Навряд чи, але одне я вам скажу: він не знав, що його відсилають на невизначений час!
Так, це правда, він цього не знав. О! якби він знав, то не поїхав би. Але невже ти думаєш, що вони такі дурні, щоб йому про це сказати?
Звісно, ні. Ця історія якнайдивніша, я хочу її зʼясувати, вона страшенно мене займає.
Воно того не варте.
Ніщо на цьому світі того не варте, а найкраще, на вашу думку, — це набрати вигляду польського шляхтича, якого образив російський жандарм, і велично промовити, страдницьки скрививши губу: «Воно того не варте».
Звісно, воно того не варте.
Ми ніколи не згодні — це природно, чи то пак звично. Але послухайте. Якщо його відіслали через мене, то коли я поїду, його відпустять?
Так.
Ну то в середу чи в четвер ми поїдемо до Неаполя, повернемося за кілька днів — і щось та дізнаємося.
У нас немає грошей.
Та їй-богу, пані, значить, треба їх роздобути. Я телеграфую тітці. Кажу вам, я хочу розгадати цю таємницю.
Але воно того не варте, — каже мама, глибоко вражена в душі.
— Усе, що мене розважає, того варте. Якби я мала інші розваги, якби я бувала у світі (ось вам!), це, звісно, займало б мене менше, але в моєму теперішньому становищі це мене дуже цікавить, і ви мали б радіти, що мене хоч щось цікавить. Отже, вирішено.
Вона спробувала ще кілька заперечень, сповнених ображеної гордості, — ет, пані, я вас чудово розумію, я теж ображена, але все-таки це треба зʼясувати.
Не знаю, що й думати про нього.
Жертва, одурений, боягузливий негідник — чи просто дитина, яку тиранять.
Я надзвичайно спокійна, але дуже сумна.
Досить лише стати на певну точку зору, щоб вирішити, що ніщо на цьому світі «того не варте».
Ставши на неї, ти вже просто тупа тварина, жалюгідна пародія на Діогена, — а коли так, коли ніщо того не варте, то навіщо жити? Я добре розумію мамину думку: вона каже «воно того не варте», маючи на увазі, що Пʼєтро — лише дитина, що він не годиться мені в чоловіки, що він недостатньо багатий, недостатньо знатний і недостатньо мною коханий, щоб це було того варте. Воно того не варте, каже вона, бо він лише іграшка в руках своєї родини, бо в нього немає ні власної волі, ні власної думки, ні жодного твердого бажання. А що ж це за істота така?
Я цілком згодна з пані моєю матірʼю, але щоб погодитися ще цілковитіше, треба знати напевно.
Знаю лише одне: це химерна пригода.
А! до речі, мама посилала довідатися про здоровʼя Вісконті — через мій сон. Вісконті вчора було дуже зле. Хіба не дивно? Таки справді, є щось, чого ми не розуміємо. Та що я кажу — є багато чого, чого ми не розуміємо. Але не мудруймо, правда ж.
А все-таки гарно було б, якби Пʼєтро весь час грав комедію, а побачивши, що справа заходить надто далеко, відступив, щоб на цьому все й обірвати, як каже Вісконті.
Я не заспокоюся, доки не знатиму, що все це означає.

Примітки

В оригіналі італійською: «barcaccia» — човноподібна ложа в передній частині театру. ↩