Неділя, 9 квітня 1876 — продовження

Ні, це неможливо. Він мене кохає — і йде, і не повертається, і не бʼє тих, хто його тримає!
Таки справді, енергійна, і слабка, і нещасна істота — це жінка. Він не опирається! І я чекаю на нього даремно. Ось так, раптово, його прибирають немов помахом чарівної палички.
Де, коли, як! Не знаю
Ну й ну, от тобі й на!
Тигр і гієна, три тигри й шість гієн!
Боже мій!
Я сповідалася, одержала відпущення гріхів — і лаюся й лютую.
Певний обсяг гріха так само необхідний людині, як певний обсяг повітря — для життя. Ось чому, щойно звільнившись від нього, вона мимоволі поспішає грішити, щоб набути цей певний обсяг, необхідний їй, щоб не бути чистою. Чому люди залишаються привʼязаними до землі? Тому що вага їхньої совісті утримує їх тут; якби совість була чистою, вони були б занадто легкими і злетіли б до небес, як червоні кульки.
Ну й дивна теорія. Та байдуже.
Пів на десяту. Ах, та що з того — він не прийде.
Яка глибока печаль, яка порожнеча, яка лють!
Щойно почула, як мама наказала подавати чай.
Він завжди приходив до чаю або разом із ним.
Я кинулась на підлогу і гризла нігті й пальці, ридаючи.
Ах, прокляті священики! Вони б зраділи, якби могли бачити мене такою, яка я зараз.
Мене кличуть до вітальні — хіба я можу піти до вітальні!
Боже, невже все в моєму житті так закінчується!!
Не розумію, за що мене тут карають. У мене ніколи не було щодо Пʼєтро таких намірів, як щодо Одіффре. Та хіба їх можна порівнювати! Одіффре — ганебний спогад, бо Одіффре відвернувся від нас не як Еміль від Марі, а як молодий світський чоловік — від родини, яку зневажали й ображали всі.
І Одіффре мене ніколи не кохав. В кращому разі — був закоханий.
Я метаюся по кімнаті, як навіжена, сідаю на всі стільці, на ліжко, на підлогу — не можу знайти собі місця.
І всупереч собі — чекаю. Як не чекати того, чого бажаєш!
Він не прийде, бо якби прийшов — я зустріла б його у маленькій, майже темній вітальні, взяла б його за руки й притулилася б до його грудей і сказала б йому: Чому ви так довго барилися, ви змусили мене пережити два жахливих дні, я думала, що більше не побачу вас. Я не можу жити, не бачачи вас.
навскоси
Фраза з якогось роману, яку я прочитала і яка крутилася в думках.
А оскільки неможливо, щоб вихована панна таке сказала, — він не прийде. Я кажу «він не прийде» — щоб він прийшов.
Я тремчу від найменшого шуму. Пратер загавкав — я кинулася до дверей, прислухаючись з усієї сили, навіть не дихаючи! І нічого.
Я співаю і думаю про «Міньйон». Ця мерзенна музика ніби навмисне написана, щоб рвати мені серце.
Десята! Не хочу більше дивитися на годинник. О Боже мій, ти ж бачиш, що я плачу, що я нещасна, знищена, — не продовжуй більше цієї муки! Помилуй мене!
Чи не безумство — молитися? Чи дано мені бодай щось, про що я молилася?
Жах! Я кажу жахливі речі!
Свята Мадонно, змилуйся наді мною!
Хай би я знала хоча б — він далеко, бо сам того хоче, чи тому, що його тримають! Якщо він сам не хоче — я розчавлюю себе за те, що так принизилася, і замовкаю, скажена від люті й розчарування. Може, мене карають за те, що я роблю й змушую переносити Брускетті. Але чи моя вина, що він мене кохає, а я його ненавиджу!
Мене дратують, кличуть, сповіщають про чай уже в сороковий раз! Іду, іду — і хай їх усіх чорт забере...
Боже, яка мука!
Цілу годину я ламала комедію. Більше не можу; не думайте, що я лютую, як раніше. Я плачу — ось і все; плачу як нещасна, як проклята, якою я і є!
Я стримуюся три хвилини, що здаються мені трьома годинами, — а потім вибухаю, доходжу до такого роздратування, що мушу впасти на підлогу як підкошена, або кинутися у вікно! Обираю перше.
Правда, я не думала, що здатна на таке!! Але подумайте! Його взяли, замкнули, — я більше його не побачу!
О, я більше не можу! Не можу кричати, а зуби цокочуть і щелепи судомно стискаються — мабуть, я жахлива в такому вигляді, але мені байдуже! Я дряпаю собі груди й кусаю пальці, і Бог бачить це — і не жаліє мене.
Що я зробила! Подивімося — що я зробила! Що я зробила, щоб заслужити це мучеництво! Хіба я когось убила, вкрала, ганебно обдурила, зламала комусь життя!
Россі, мабуть, знає, де його помістили, — треба піти до театру; о! не розважатися, ви ж, сподіваюся, не думаєте, що я можу розважатися.
навскоси
Оце так! Чоловік, що майже зовсім мені не подобався, — але він таємниче зникає, і ось я скажена!!
Треба піти до театру — побачити Россі, розпитати. Старий пес, звісно, знає, але ніколи не скаже!
Якщо його замкнули через мене, то варто мені поїхати — його відпустять. Ось геніальна ідея! Мама горланить про поїздку до Неаполя. Поїду до Неаполя — післязавтра.
Повернуся через тиждень. Це єдиний спосіб. О, але мені бракує духу покинути Рим — мене треба вивезти силоміць.
Дивуюся — звідки такий великий відчай, якщо я його не кохаю! Не знаю чому, але знаю: є смертельний жаль, якого ніколи не було, знаю, що не можу знайти собі місця! І щомиті подумки вигукую: неможливо, щоб це тривало! Бог не може бути таким жорстоким! Ах, а ось і може! Ой, марно я бʼю себе по колінах, щипаю обличчя! Ніщо не допомагає — не можу отупіти, не можу курити!
Задихаюся!
Ні, послухайте. Він приходив щодня, а потім раптово, в одну мить — і немає його; де, як? Ніхто не знає. Зник назавжди!!!!!
О, не думаймо про це, не думаймо про це — я рву на собі волосся, а це ні до чого!
Молімося — ні, не молімося. О так, молімося; буду молитися багато, як скажена, як ніхто ніколи не молився!... Але не можу! Щойно спробувала — тільки схлипнула. Мого щоденника мені вже мало! Треба скаржитися мамі, треба сказати їй, що я більше не можу. Хвилину сиджу спокійно — а потім усе знову.
Він нічого не міг зробити! І поїхати, нічого не дізнавшись! Без єдиного слова пояснення!
Мені байдуже, що скажуть мої, коли йдеться про цю людину! Чорт забери всіх!
Неможливо, щоб я не побачила його завтра — на Корсо, біля клубу або на Пінчо.
Ой лишенько, це можливо, це вірогідно, це певно!
Ні, ні, ні, ні.
Більше не можу писати!
на полях
[Примітка: (1881. І подумати тільки, що я доводила себе до такого стану через усілякі нікчемні безумства).]
Не хочу, щоб мій щоденник друкували, бо лише почерк дає уявлення про моє збудження. Щойно перечитала все. Я трохи заспокоїлася; перша година, я не можу спати.
Я б дала рік свого життя, щоб мати слова.
Я ніколи цього не переживала.
Якби він зараз увійшов — я б упала без свідомості.
Я б дала два роки свого життя, щоб побачити його хоч на годину; хочу хоч щось знати! У вівторок їду до Неаполя — його відпустять, і я повернуся зненацька. Та й взагалі мені не треба хвилюватися: як тільки він буде на волі — приїде до Ніцци.
Він мене кохає. Ви чуєте — він мене кохає!
Він розповідав мені, що колись, розлютившись, кидався на підлогу, все нищив і викидав меблі у вікно. Мабуть, зараз він саме так і робить. Він мене кохає; та й дивного тут нічого немає — бо я його теж кохаю. Поступово заспокоююся. Може, побачу його завтра.
Бездіяльність жахлива. Я в сто разів менш нещасна, коли обʼїжджаю місто, бо весь час сподіваюся його зустріти.
Знаю, що він мене кохає — поклялася б на Євангелії, поклялася б на житті моєї матері, на моєму спасінні у вічному житті!
Якби він знав, що його відправляють назавжди, він не був би таким спокійним того вечора, не їхав би з такою усмішкою. Він узагалі б не погодився йти до того монастиря. Як же він, мабуть, страждає! Треба бути розумною і думати, що він страждає більше, ніж я, — бо кохає він набагато більше, ніж я.
Та й, поклавши руку на серце, не знаю, чи кохаю. Думаю, що так, — бо ж не переживають просто так двох таких годин, як оці, що я щойно пережила.
Хочу бути розумною, спокійною — і не можу!
Це благословення й портрет папи принесли мені нещастя. Кажуть, він приносить нещастя.
Обличчя зовсім набрякле — недарма ж я стільки його щипала й мʼяла.
Погляньте: півгодини тому я не могла тримати перо й виводила букви заввишки два сантиметри, а тепер пишу, як завжди, — бо змусила себе курити й трохи отупіла.
У грудях якийсь свист, нігті обгризені, і я кашляю.
Ні! Не можна! Я збиралася сховати обличчя в долонях і думати. Не можна — це спричинить ще один зрив. Треба писати — неважливо про що; надворі чудова місячна ніч, я мала піти з ним дивитися Колізей. Я вже не побачу його... Говорімо про інше. Не говорімо ні про що.
Немає нічого страшнішого, ніж не могти молитися. Молитва — єдина й найбільша розрада тих, хто не може діяти.
Я молюся, але не вірю. Це огидно. Це не моя вина.
О го, почерк уже нерівний — зараз знову нароблю дурниць.
Ах, якби ви знали, як я нещасна! Якби ви знали, як це жахливо — нічого не могти вдіяти.

Примітки

В оригіналі латиною: «Nescio». ↩
В оригіналі французькою: «Bigre de bigre !». ↩
«Еміль від Марі» — натяк на «Еміля, або Про виховання» (1762) Руссо. Імовірно, Марі протиставляє щиру, ідеалістичну прихильність (руссоїстського Еміля) суто світській відмові. ↩
«Міньйон» — опера Амбруаза Тома (1866) за «Літами науки Вільгельма Майстера» Ґете. Тужливі арії її героїні були серед найславетніших того часу. Марі вчилася співу і добре знала цю партію. ↩
«À la bonne heure» (фр.) — ідіома: «Ну от!» / «Оце так!» (не буквально «у добру годину»). Тут — як іронічний вигук самодокору. ↩
В оригіналі італійською: «Ohimè» — «На жаль!», «Горе мені!» ↩