Четвер, 6 квітня 1876

Позавтра побачу Пʼєтро! Судячи з мого нетерпіння, можна подумати, що я його кохаю.
Уранці неабияке хвилювання спричинив лист, що подано нижче. [Лист відсутній у цьому рукописі.]
Я не завдаватиму собі клопоту його перекладати, бо якщо стану знаменитою і якщо мій щоденник стане надбанням публіки — після моєї смерті, звісно, — то знайдуться перекладачі й упорядники. У такому разі прошу і, якщо потрібно, наказую не друкувати мій щоденник з коментарями, а просто так. Усе в ньому впорядковано і цілком ясно, отже треба буде лише перекласти те, що не французькою, і виправити орфографію. Але все це відводить мене від теми — від листа.
Звісно, він міг би не казати того, що каже, але він говорить смертельно правдиво, і мені дивно бачити, що людина, яку я майже не знаю, має ті самі погляди і той самий спосіб дивитися на речі, що й я. Він так влучно торкнувся всіх моїх надчутливих струн, що мені вже нічого додати тут. Прочитайте цей лист — і ви все знатимете. Він, мабуть, сподівався на зухвалу відповідь Марі Башкирцевої, скривдженої й ураженої своєю родиною, але я не хочу з ним сваритися; я їду до Росії, і мені необхідно бути з ним у добрих стосунках:
«Дякую вам щиро, дорогий батьку, за ваш добрий лист. Я дуже добре знаю, що все, що ви кажете, задля мого блага, але я хочу переконати вас переглянути деякі речі, хибні уявлення, які склалися у вас про моє становище і моє життя.
Звісно, моє становище не таке, яким мало б бути, але воно далеке від того, що ви думаєте. Передусім хочу повідомити, що я не живу в чужому домі. Я живу у себе або у матері — що зовсім те саме. Що ж до матері — вона незалежна і у себе вдома. Отже, головне я пояснила. А тепер до дрібниць. Що поробиш! Я дрібнична й не хочу, щоб бодай найменша річ лишалася під сумнівом.
Ваші слова про друзів за табльдотом образили б мене, якби я не приписувала їх вашому цілковитому незнанню моєї особи, нашого способу життя і нашого кола знайомств. Пояснювати це, мабуть, нижче моєї гідності, але я «прагну знизитися» на мить. Ніхто так не цурається випадкових знайомств, як я; ніхто не суворіший за мене в таких справах, — і дивно, що доводиться це казати: я ж бо думала, що мене знають. Справді, годі бути таким необізнаним щодо мене, як необізнані ви.
Та годі про це.
Мені не личить судити нікого, але в одному я вас таки осуджу: навіщо прагнути сказати стільки образливого в такому короткому листі? Я не сержуся — роблю свої зауваження, і все. Якщо хтось завинив, якщо треба сказати щось гірке, — то казатиму це не я. Хочу зберегти між нами певну дружбу і хочу показати, що вдача в мене найкраща у світі.
Досить пояснень — я їх ненавиджу, хоча й визнаю, що без них не обійтися.
Ми думаємо їхати до Росії. Якщо здоровʼя мами не дозволить їй приїхати — я приїду сама. І оскільки вам це буде приємно, я навідаю вас і Поля.
Чи правда, що він змінився? Вдачею, я маю на увазі. Я мало не прокляла його за поведінку. Коли почнеться сезон у Полтаві? Хочу побачити це місто в усьому блиску. До побачення, любіть мене і думайте про мене.
Ваша віддана донька — попри все.»
Думаю, я нічого зайвого не сказала.
Мама написала те, чого я не могла написати, але що конче треба було написати.
Мій щоденник полегшує моє бідне серце!
Сьогодні Благовіщення, вранці ми були на месі, потім отримали цього листа, потім я відпочила, і ми поїхали здіймати куряву на Боргезе, Пінчо, Корсо. Я бачила Торлонію у кареті мадам Леге. Ми розминулися так швидко, що я не встигла побачити, чи він мені вклонився. Я не озирнулася — може б, побачила. Але не озирнулася, і від цього була нещасна цілий день. І я прийшла до свого щоденника, благаючи його полегшити серце. Серце порожнє, сумне, змарноване, заздрісне, нещасне!
Ще одна зима змарнована. У Римі, як і в Ніцці, мене знають в обличчя — як рудого собаку. І в Римі, як скрізь, питають:
— Хто це така?
— Це росіянка.
— Її не видно у світі.
Так, вони не належать до товариства.
Так, ось воно, велике слово! І мене, з усіма моїми схильностями, з усіма моїми неосяжними бажаннями, з моєю гарячкою життя, завжди й усюди зупиняє це велике слово, як вудила зупиняють коня. Він піниться, шаленіє, стає дибки, але його зупинено.
До біса порівняння, описи, красномовство! До біса. Треба мати блискавичну отруту; пам’ятаю, Леклерк якось розповідав мені про жовту кров’яну сіль — вона є серед моїх хімікатів, варто лише її взяти. Бачите ці плями? Це чорнило, змішане з моїми сльозами. Невже мені судилося вічно страждати. Отруїтися! Це грішна думка, але що ж мені, по-вашому, робити, коли я конаю від досади й приниження! Я більше не можу, не можу, не можу!
Прости мені, Боже мій, але я більше не можу! Минають місяць за місяцем, рік за роком, і нічого не змінюється; я покірно чекаю «наступної зими», а наступна зима минає так само, як минула. І я сиджу тут, молюся, плачу, розриваю себе на шматки, а Бог не милосердиться наді мною, а навпаки, щодня посилає мені нові муки!
В очах загалу було б смішно плакати за славою, блиском, чимось незвичайним — я плачу не через це. Але зрозумійте ж моє становище! Сукні, самі лише сукні!
навскоси
Моїм записам про Антонеллі можуть не повірити; на це я просто спитаю: чи я коли-небудь заперечувала щось інше? Ніколи. Бо все це правда, і якщо тепер я відчуваю це вже не так, то принаймні колись відчувала, тоді як того ніжного, що я казала про цього чоловіка, я ніколи не думала.
Поза всім, самотня, нещасна — і на прогулянці, і в театрі!
Чужа всім, відкинута товариством, о! мені соромно, соромно, соромно тягати всюди своє гарненьке личко й свою елегантність, бути мішенню для пильних і зверхніх жіночих поглядів та образливих чоловічих залицянь!
Я не прошу гамору, шаленого світського життя — лише звичайного, як у всіх! Селяни знаються між собою, ремісники — з ремісниками, міщани — з міщанами, дворяни — з дворянами.
А ми — де ми? Ніде!
НІДЕ!
Я киплю, плачу, заламую руки, бо не можу висловитися. Найсильніші вирази затерлися, і якби в моєму розпорядженні їх було ще стільки ж, вони затерлися б так само. Для мого особистого вжитку їх треба було б більше, ніж усім євреям, що стогнали в єгипетському полоні.
Я поплакала, потім поспівала, і мені полегшало. Я співала молитву до Мадонни з «Міньйон».
Музика цієї божественної опери — розрада для всіх зажурених душ, хоч би яке було їхнє горе.
Мій жалюгідний настрій підказує мені, що П’єтро ніколи не повернеться, що він мене не кохає і ніколи не кохав і що мене ошукали, як останню дурепу на світі. Він мав вийти з так званого монастиря в п’ятницю чи в суботу, тобто завтра чи післязавтра.
Через Торлонію Антонеллі страшенно змалів. А подумати тільки, що карти пророкували мені самі лаври й троянди в торлонієвій справі!
Поль пише мені чарівного коротенького листа й називає мене «дорогою графинею».
— Я не графиня, — відповіла я йому, — і ніколи нею не буду, бо хочу бути щонайменше герцогинею, а щонайбільше — імператрицею.
Яка ж я двоїста істота! Скажіть усім, хто мене знає, що я плачу, що впадаю у відчай, що я меланхолійна, сумна, нещасна, — і вони розсміються вам в обличчя.
Я показую себе безтурботною дитиною — веселою, щасливою, задиркуватою, пустотливою, злою, безсердечною. І мені неважко такою здаватися. Виставляти своє горе на люди, як на мене, соромно.
Усі поїхали дивитися на Колізей при місячному світлі; залишившись сама, я подивилася на себе в дзеркало, поспівала — і тепер я втішена й сповнена віри в майбутнє.
Їдьмо до Росії, у саме серце моїх мук.

Примітки

Православне свято Благовіщення, 25 березня за юліанським календарем, яким і далі користувалися в Росії; 1876 року воно припало на 6 квітня за західним календарем. ↩
«Comme un chien rouge» (фр.) — розмовний вислів про щось таке помітне, що його годі не побачити, як рудого собаку. ↩