Понеділок, 27 березня 1876 (продовження)

Близько п’ятої, належно отупіла, я вийшла, спокушена чудовим сонцем.
на полях
Я хотіла б, щоб ці повтори про Торлонію й Антонеллі викинули, бо вони відштовхнули б читачів від решти.
Я бачила, як Антонеллі гуляв пішки з якимось паном і придворною дамою, і трохи приревнувала.
Я зраділа, коли він прийшов мені на порятунок, бо Брускетті з небаченою відвагою підступив до дверцят мого екіпажа. За кілька хвилин надійшли Торлонія, Плауден і Сорґальї. Мама сказала П’єтро кілька слів про прогулянку до Альбано, П’єтро пішов поговорити про це з Клементе, той пропонує поїхати завтра, П’єтро не може завтра, Плауден теж. Та ніхто нікого не слухає, усі сміються, базікають, кепкують із бідолашного Брускетті, який іде раніше за всіх. Тоді Торлонія дражнить мене цією мерзотою:
— Так, — каже він, — дуже пристойний граф.
— Тож, графинечко, ні, графине Брускетті, я хотів сказати, завтра ми їдемо до Альбано.
Дзуккіні на свою біду проходить мимо.
— Ось ваш талісман, — каже Торлонія.
І я справді сміюся, з…з…з… Дзуккіні веселить мене.
П’єтро починає, а інші хором наслідують муху.
Торлонія сьогодні п’яний. Я дуже хотіла б знати, чи він такий самий з усіма. Такий зухвалий, такий розв’язний! Після Торлонії я завжди невдоволена собою й цілим світом. Він каже мені купу прісних і банальних люб’язностей. Хай дідько вхопить п’яного шибеника.
Я була гарненька, але це мало важить, я не подобаюся підлому п’яниці. Яка шкода — потонути в трунку вже у двадцять чотири роки.
Є дві чи три дами, вбрані в біле, як я. Як же безглуздо наслідувати!
Мама й Валіцький обідали в траторії російських художників із десятьма художниками.
Я обідала з Діною в себе, безперестанку нарікаючи на Торлонію. Це тим прикріше, що цей клятий п’яниця мені подобається!
Усі художники з того обіду приходять увечері до нас. Мені було геть соромно через це, коли прийшов П’єтро. Я знову повелася, мов дурепа. Я тільки те й робила, що усамітнювалася з ним, але мені байдужісінько, що про це можуть подумати, мені треба було з ним поговорити.
Та спершу покінчмо з неприємним. Прогулянку до Альбано зірвано. П’єтро не може поїхати, Плауден теж, а Торлонія не схотів, сказавши, що для розваги за містом треба зібрати багато люду. Я вважаю це дуже нечемним і дуже бридким.
Отже, мені треба було поговорити з Антонеллі, йому теж було що мені сказати. Купа всього.
Ми мало не посварилися.
— Я хочу знати, чому ви сказали мені ту зухвалість у Валле.
— Жодних «я хочу» зі мною!
— А я хочу.
— А я не хочу!
Зрештою він стає навколішки й благає мене. Тоді я кажу йому це, і він ображається ще дужче через це припущення, ніж через мої різкі слова.
— Це означає вважати мене останнім негідником, без виховання й без нічого! Як можна припустити, що я здатний аж так не виявити вам поваги! — тощо, тощо.
Він має до біса рацію. Я, певно, була навіжена.
Він наполягає, щоб я дала йому відповідь.
— Я знаю, хто матиме у вас успіх: чоловік, який матиме багато терпіння й кохатиме вас куди менше.
Я вже не вмію писати, знаю лише, що була дуже щаслива, абияк бренькаючи сонату й відчуваючи його руку в себе на стані й його підборіддя на своєму плечі. Хіба можна дозволяти такі речі! Це неможливо, але це приємно.
— Ви не вірите, що я палаю до вас пристрастю?
— Вірю, інакше я вже давно прогнала б вас.
— Ви мене кохаєте.
Мені треба було лише злегка повернути голову, щоб зустрітися з ним поглядом.
— Ні, — відказала я.
— Ви мене не кохаєте?
— Ні, — відповіла я знову, а наші обличчя були так близько одне від одного, що я дивуюся, як не виникло іскри: адже з фізики я знаю, що коли два флюїди — один негативний, другий позитивний — зближуються, між ними пробігає іскра.
— Ось бачите! — скрикнув він. — Що робити, коли кохає лише один! Ви холодні, як сніг, а я вас кохаю! Ви мене кохаєте? — мовив він знову, але тихіше, з такими ніжними очима, що...
викреслено[Слова викреслено]
— Ні, пане, але це може прийти.
— Коли?
— Через шість місяців.
— О! «Через шість місяців від цього дня зобовʼязуюся» і т.д.
— Ви не хочете чекати?
— Ні, я не хочу чекати, я вас кохаю; у мене до вас пристрасть, а ви насміхаєтеся. Я добре вас розумію: ви цілком певні мого кохання, ви мене не кохаєте й тягнете час задля розваги!
— Справді, ви чудово вгадуєте.
Він підійшов іще ближче, зовсім близько... надто близько.
— Навіть якби я вас кохала, — сказала я, — це було б надто складно: я надто молода, та ще й віра.
— Та ясна річ, я це знаю! У мене теж будуть труднощі, ви думаєте, ні?! Але ви не можете мене зрозуміти, бо ви мене не кохаєте. Я б запропонував вам утекти разом.
— Жах!
— Зачекайте, я вам цього не пропоную — я знаю, що це жах, коли не кохаєш. Але жахом це не було б, якби ви кохали.
А він таки правий, звірюка.
— Прошу вас, пане, не говоріть мені про це.
— Я й не говорю, я б говорив про це, якби ви мене кохали.
— Я вас не кохаю.
Я його не кохаю, а сама майже в його обіймах! Оце так безглуздя! Ні, послухайте, як каже Торлонія, я вже й сама не знаю, що кажу.
Думаю, він говорив із батьком, і прийняли його не надто ласкаво. Я не можу вирішити — я зовсім не знаю умов. І ні за що на світі я не погоджуся жити в чужій родині; мені й своєї задосить, а що ж тоді з чужими! Хіба ж я не розважлива, як на свій вік?
«Я піду за вами», — сказав він днями ввечері.
— Приїжджайте до Ніцци, — сказала я йому сьогодні. — Вам дозволять приїхати?
— Не знаю, — відповів він, опустивши голову, — якщо я поїду до Ніцци, подумають, що я їду грати.
— Скажіть, що поїдете заради мене.
Він нічого не відповів і так і не підвів голови — отже, він таки говорив із батьком.
Я зовсім себе не розумію. Кохаю чи ні?
Якщо Антонеллі багатий — кохаю, якщо бідний — не кохаю. Думаю, я маю рацію.
Треба поговорити з ним відверто, запитати, які умови, — але це важко: він розумний і одразу зрозуміє.
Доведеться сказати «я вас кохаю», і тоді почати допит... так, але якщо я скажу це — він більше нічого не схоче слухати і поведеться як навіжений.
Що ж робити? Я не дуже поспішаю заміж, хіба у виняткових обставинах. Я ж не шалено закохана.
Знайшла! Еврика! При першій же нагоді скажу те, що знаю.
Це занадто безглуздо, чесне слово: я прощаю Торлонії все і хочу його всіма силами.

Примітки

Portière — дверцята або вікно екіпажа; Брускетті під’їхав, щоб заговорити до Марі через вікно її екіпажа. ↩
В оригіналі італійською: «contessina» — піддражнювальне зменшене («графинечка»). ↩
Trattoria — проста італійська харчевня, ресторанчик. ↩
В оригіналі: «Eureka !» — давньогрецький вигук «Я знайшов!», приписуваний Архімедові. ↩