П’ятниця, 17 березня 1876

Щока, поцілована зухвалим попівським сином, ще й досі мене пече. Яка зухвалість! Що більше я про це думаю, то дужче серджуся. Якщо припустити, що я не вийду за нього заміж, а це більш ніж імовірно, то ось я й заплямована. Безперечно заплямована, адже мене торкнувся губами хтось інший, а не мій майбутній чоловік. Тонкощі! Ет! кожна чесна душа повинна розуміти ці тонкощі.
А втім, я цим не пишаюся, це почуття породжене себелюбством. Я утримуюся від речей, що нібито мають давати втіху, не з почуття обов’язку, а саме тому, що вони мені украй не до вподоби й лишили б по собі дуже неприємне й брудне враження.
Торлонія не йде мені з думки. Його волосся на чолі і його борода, сповнена волі й зухвалості, попід дитячим ротом, займають мене більше, ніж можна подумати.
Погода була погана, на прогулянці нічого особливого.
Я була роздягнена й читала, коли прийшли Боткін і Плауден. Мені не дуже хотілося йти до вітальні, але я пішла, і одразу прийшов Антонеллі, чим Плауден лишився невдоволений.
[Навскоси: Що тут надзвичайно цікаво, так це те, що Антонеллі, щойно його мені відрекомендували, трохи мені не сподобався. Потім я вважала його чарівним аж до того дня, коли він мені освідчився. Від тієї миті — і ось де починається цікаве — він дуже мені не подобався, але я приховувала це сама від себе.]
Мені ліньки говорити про П’єтро. Він мій, тож більше нема чого казати, чи дуже мало. Він говорив про Торлонію і, вихваляючи його, сказав, що Торлонія небагатий і має таку запальну вдачу, що з ним не можна провести й доби, не посварившись кілька разів. Він сказав це не зі злості, він на це не здатний. Він помирився з батьком і поговорив із ним на дуже поважну тему. З поглядом у мій бік. Він запевняє, що має успадкувати від кардинала, і ще дещо.
Боткін і Плауден уже давно пішли, а П’єтро все ще сидить.
Ми граємося в сновиду. Я — сновида, Діна — магнетизер, а П’єтро — той, хто звертається по пораду. Я кажу йому купу нісенітниць, поки він ніжно стискає мою руку, від чого я тремчу, незрозуміло чому, бо я ж його не кохаю, бідолашна душа!
Пані Львова була в нас по обіді, але я не показалася, я була втомлена й до певної міри схвильована тією розмовою під акомпанемент рояля.
Торлонія надто бажаний гість, щоб мати час просиджувати вечори в нас; П’єтро не вхожий усюди, як він.
Він заледве два місяці як відійшов від клерикалів, чи то пак «чорних», і ще не став «білим».

Примітки

«Попівський син» — П’єтро Антонеллі був небожем кардинала Джакомо Антонеллі, всемогутнього державного секретаря папи Пія IX, про якого в римському товаристві широко ходили чутки, що він мав позашлюбних дітей. Марі натякає, що П’єтро (за чутками) — рідний син кардинала. ↩
«Навскоси» (en travers) — нотатка на берегах, написана впоперек сторінки під прямим кутом до основного тексту; цей засіб Марі час від часу вживає для додаткових думок і самоаналізу. ↩
П’єтро запевняє, що успадкує від кардинала Антонеллі — вагома фінансова заявка, зважаючи на величезні особисті статки кардинала. (Кардинал Антонеллі помер у листопаді 1876 року; його статки перейшли до братів та їхніх родин, а заповіт оскаржила графиня Лорета Марконі Ламбертіні, яка видавала себе за його позашлюбну доньку, — гучний судовий процес, що його вона програла.) ↩
Римська аристократія поділялася на «чорних» (noirs) — клерикальну/папську партію, що бойкотувала італійську державу, — і «білих» (bianchi), які прийняли нову об’єднану Італію. П’єтро Антонеллі, небіж папського державного секретаря (1876 року ще живого; помер у листопаді того ж року), лише нещодавно переходив із одного табору до другого. ↩