П’ятниця, 10 березня 1876

Ми їдемо на віллу Дорія, але надто рано, бо інші вирушають туди лише тоді, коли ми повертаємося.
І ось Антонеллі у вельми гарному екіпажі з кимось. Зайве й казати, що екіпаж не його. Антонеллі — лише дитя, цілком залежне від батьків. Гм!
Я марно шукаю Торлонію. На Пінчо ми забираємо Валіцького. Мама була в пані Львової, відвезла їй листа від моєї любої княгині Голіциної. Ця пані Львова — донька пані Скрипіциної, тієї, що виховала всіх дітей імператора Миколи.
Торлонії немає. Я зву Торлонією Пратера, я говорю лише про Торлонію. А ввечері ми йдемо до театру Валле, дають Le Panache, французька трупа.
Россі прийшов нас провідати, і ми беремо його з собою до Валле. У ложах майже нікого; у ложі-«човні» Каччіа-клубу сидять Пандола, Дзуккіні та ще двоє.
До речі, про Дзуккіні: він смішить мене більше ніж будь-коли, ми жартуємо про нього з П’єтро й щомиті, з будь-якого приводу вимовляємо це ім’я.
Бідолашний Дзуккіні, він не перестає на мене витріщатися в лорнет. Нещаслива пристрасть, слово честі!
Я прийшла до театру заради Торлонії, а Торлонії тут немає, П’єтро теж.
Зате є хтось «кращий» — Брускетті; цей чоловік заходить у ложу: він був у нас, і, коли йому сказали, що ми у Валле, він приїхав сюди. Я геройствую, я з ним розмовляю.
Дзуккіні зникає, і за півгодини П’єтро з’являється в ложі-«човні» (так звуть клубні ложі). Це приємно мене зворушує. Але вистава скінчилася, я підводжуся, П’єтро теж. Він зустрічає нас при виході. Мені не випадає сказати йому й слова.
Брускетті тут, Россі теж; останнього ми беремо з собою до палацу Руспольї.
У мене знову тик на П’єтро. Не можу сказати, що я його кохаю, але напевно можу сказати, що його жадаю. Шалена й розбещена! — скажете ви; у твоєму віці! — ще скажете ви. Ет! та що вдієш, я просто це визнаю, і думайте собі що завгодно, о всі ви, хто ніколи не прочитає цього щоденника. Ця примха, якої не можна вдовольнити, може, переросте в щось серйозніше.
Чому б, дідько його бери, не зібрати докупи кохання Брускетті, маленькі любощі Антонеллі, Плаудена й Дзуккіні і не зробити з усього цього одне велике кохання Дорії чи Торлонії до мене?! Отак усе одразу й залагодилося б. Ах! Ну й ну, я й досі від цього вию. Я набула чарівних звичок останніми днями: на найменший шум, на найменше слово наперекір я затуляю вуха, вию, закидаю голову назад або ховаю її під подушки, стогну чи кидаюся додолу; тоді мені кажуть: «Антонеллі», — і я підводжуся й сміюся.
Під час вечері Леоні передає мені листа від Брускетті. Ось він. Читайте. Прочитали? Так, чи не так. Від огиди й люті я падаю на килим.
Я — його дружина, я належу йому, я торкаюся його, я в його обіймах! Я терплю його ніжності. Вовк, шакал, ягуар, тигр, леопард, пантера, пума, гієна! Я задихаюся й мало не зомліваю на втіху мамі, Діні й Валіцькому. Уф!
Ах! шибеник, ах! тварюка!
Облишмо його, облишмо його! Я думаю про П’єтро, я хочу П’єтро, я дивлюся на його портрет.
Я хотіла б бути в його обіймах; із заплющеними очима я доходжу до такої омани, що вірю, ніби він тут, а потім… а потім я лютую. Ось, я повторюю те, що він мені сказав.
— Коли вже Брускетті так тебе любить, — каже моя пані матінка, — скажи йому, хай одружиться з Діною, ти ощасливила б двох людей.
— Яка ж із тебе буде жінка, — додає вона, — якщо ти не вмієш залагодити такої речі.
Та хіба це можливо? Він мав би право з мене насміятися.
П’єтро… П’єтро… П’єтро… П’єтро! П’єтро… П’єтро… серце моє не б’ється, я задихаюся. Він мені до вподоби.

Примітки

Le Panache — французька комедія; назву можна передати як «Плюмаж» (пучок пір’я на головному уборі, переносно — блиск, шик). ↩
В оригіналі італійською: «barcaccia» — ложа в формі човна на партерному рівні італійського театру, відведена для членів клубу; буквально «старий човен». ↩
В оригіналі французькою: «bigre». ↩