Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Вівторок, 29 лютого 1876

Оскільки це останній день, ми виходимо зрання.
Усе місто схвильоване, кожен хоче розважитися, кожен біжить, кричить. Ми їдемо по Корсо в екіпажі. Принцеса Маргеріта, мила як янгол, теж прогулюється. Корсо виявляється затісним для такої кількості екіпажів. Не знаю, чи інші дістали стільки ж букетів і бонбоньєрок, та що до мене, то я ними засипана й укрита. Білий Дорія кидає мені зі свого балкона гарненький букет, усі, одне слово. Я розважаюся як божевільна. Я кинула два великі букети принцесі, а коли пізніше ми знову проїжджаємо повз балкон, який вона займає, вона кидає мені бонбоньєрку з білого атласу, яку я зберігаю.
Я не беруся передати шалені веселощі масного вівторка в Римі. Так було весело, що я й не помітила відсутності Антонеллі. Ми йдемо на балкон тільки на біг барбері й знаходимо там великий букет від Льобеке для мене. Учора він теж мені такий подарував. Я говорю з Брускетті, він питає, чи прочитала я його листа.
[Сім рядків закреслено]
Я відповідаю, що так. А чому ви мені нічого не кажете? Я нічого вам не кажу, бо це надто рано.
— Зберіть про мене всі довідки, які захочете.
— Єдина довідка, якої я хочу, прийде з часом. Я дивуюся, як швидко прийшло до вас кохання.
— Для цього треба лише мить.
— О! У мене не так, мені треба багато часу.
Уявіть собі, що цей бовдур питає мене скільки!
— О! — кажу я, — мені треба дуже, дуже багато часу, щонайменше три-чотири місяці.
Він питає, чи немає, поки чекаємо на кохання, хоч трохи прихильності. Я внутрішньо обурена й відповідаю йому, що нічого не скажу, що він має знати, що я надзвичайно сувора і що це ще велике щастя, якщо я погоджуся його вислухати й дозволю йому чекати.
Я зволю представити його моїй матінці, із чого він у захваті. Досить цієї тварюки. Плоуден приносить мені букет троянд і просить представити його моїй матінці, що я й роблю. Це людина, яку приймають усюди, і великий друг Антонеллі.
Сутеніє, і починається гра в moccoli. Наш балкон і балкон англійки — єдині, осяяні бенгальськими вогнями. Велике враження. До слова про англійку: усі ці добродії кажуть, що її звати пані Олівер, і Антонеллі говорив про неї дуже бридким тоном.
З того, що я зібрала про цю особу, я бачу, що вона не буває в порядному товаристві, не живе з чоловіком і оточена чоловіками, що, як на мене, не може її скомпрометувати, бо вона гладка, мала й нафарбована. Та не йдімо проти течії, скорімося загальній думці й боронімо лише самих себе — і матимемо доволі клопоту.
Усе Корсо осяяне moccoli, що спалахують і гаснуть, скачуть згори вниз і знизу вгору, мов чортячі очі, переслідувані віялами, віниками, хустинками, мов стількома великими нічними метеликами.
Люд горлає, він тільки й уміє, що горлати.
Льобеке вважає, що має право вітатися, і має такий щирий, такий веселий, такий простий вигляд, що я вітаю його й усміхаюся йому як знайомому.
Я вертаюся доволі знуджена, сукня заплямована Діниними moccoli, яка, розпалившись, себе не тямить.
Десь об одинадцятій мені приносять рожеве доміно, Діні — червоне. Мені до нестями хочеться бути веселою сьогодні ввечері, мені здається, що я поінтригую всіх, що мені навіть стане відваги підступити до високого Дорії.
Діна, Лоля та їхня мати їдуть дивитися на спалення карнавалу, я лишаюся з мамою, мене це не цікавить, там буде лише натовп.
Зранку я благала всіх не псувати мені настрою. Я нещасливої вдачі, найменше прикре слово, шпилькова голівка в колесі — і по всьому. А Валіцький і мама мені все зіпсували! Спершу кажуть слова:
розпуста, вічна ганьба, [затерто: ані] каменя, ніколи! Мов Жюль Фавр.
Це був спосіб зав'язати сварку. Я нічого не кажу, тільки врешті плачу над своєю нещасною натурою, що піддається всім впливам. Вони не розуміють, а може, розуміють аж надто добре, яка я вразлива. Найменша річ мене розпалює або заморожує.
Люду так мало, що це смішно. П'єтро, зігнувшись удвоє, розмовляє з доміно з червоного атласу, дуже багатим. Валіцький у чорному доміно, він має вигляд вагітної жінки, його постать мене розважає. Жодного знайомого чоловіка. Та ось і Дорія, що сидить із чорним доміно.
Я зважуюся підступити до нього. Та йому начхати на рожеве доміно, і він ледве відповідає. Піду понуджуся деінде. Антонеллі все ще з червоним, та тепер у ложі.
Трохи згодом він спускається сам, я говорю з ним якийсь час. Не можу сказати, чи він мене впізнав, я міняла голос, я говорила італійською. Якась ледь замаскована дама знаком кличе його з ложі, [затерто: я кажу йому] йти, щоб він не пішов сам.
— Знаєш, — каже він усе ще італійською, — нам слід було б одружитися.
— Я не хочу.
— Чому?
— Бо ти бридкий і я тебе ненавиджу.
— Тим гірше для мене й тим краще для вас. Іди, хоч би що ти робила, твоя ніжка тебе завжди викаже, отже, ти мене ненавидиш, і так було завжди?
— Завжди.
— Тоді я нещасний.
— Ні, ти дурний, іди геть.
Ми сиділи на краю ложі, він такий жвавий, що я не встигла завадити йому побачити мою рукавичку.
Тим часом мама підступала до Дорії.
— Боже, як же ти, мабуть, нудишся, — кажу я йому мимохідь.
І, не обертаючись, не ворухнувшись, він кинув мені зневажливе гмукання, що мені страшенно сподобалося. Послухайте, мене вразив удар грому. З усіх, кого я бачу в Римі чи деінде, Дорія єдиний джентльмен з усіх боків. Поряд із ним усі
решта — мотлох. Антонеллі — мавпа, інші — селюки.
Дорія — принц у повному розумінні цього слова. Раніше я казала, що на місці Маргеріти обрала б іншого. Ні, я ніколи не обрала б іншого. Які манери, яка мова, яка шляхетність у найменших діях! Я була дуже задоволена тим, як він поводиться з незнайомими доміно.
— Е-ге! — гмукнув він, коли я сказала, що він, мабуть, нудиться; це було чудово виконано.
— Я вертаюся збентежена, схвильована, спантеличена. Я не хочу думати про Дорію, це було б божевіллям.
Він чекав на одне доміно, сказав він мамі.
— Ти можеш бути небесним янголом, — сказав він, — та я не можу лишитися з тобою, я чекаю на одне доміно, що має прийти. Почекаю ще чверть години, а потім піду, бо я не звик, щоб мене підводили, і не хочу цього терпіти.
Цей голос холодить мені кров, слово честі, і я боюся цього чоловіка. Мені здається, що я обожнювала б його. Я не усміхаюся, думаючи про нього, як думаючи про кардинальчика, а мені хочеться плакати, тремтіти, мені страшно.
Я ніколи не бачила його зблизька до цього вечора, ніколи не чула, як він говорить. У ньому, в усій його особі, є щось дивне, він робить мене німою, він доводить мене до розпачу, він наганяє на мене страх.
Я засинаю як божевільна, я не плачу, та не можу завадити своїм бровам щомиті насуплюватися, своїм губам стискатися, і я почуваюся дивно, і цей гучний голос хвилює мене всю, і мені страшно.

Примітки

Принцеса Маргеріта Савойська (1851–1926), майбутня королева Італії — тоді принцеса П'ємонтська. Марі зустрічала її в карнавальному товаристві Рима. ↩
Mardi Gras (фр.) — масний (стрітенний) вівторок: останній день карнавалу перед Попільною середою й початком Великого посту. ↩
Moccoli (іт.) — свічечки; традиційне завершення римського карнавалу, коли всі намагаються погасити чужі вогники й уберегти свій. ↩
Feux de Bengale (фр.) — бенгальські вогні: кольорові хімічні смолоскипи для театрального освітлення, що дають яскраве червоне, зелене чи синє світло. ↩
«Спалення карнавалу» (funerale del Carnevale) — жартівлива поховальна процесія останньої ночі на знак смерті Карнавалу, коли спалюють чи ховають опудало; багатовікова римська традиція. ↩
Жюль Фавр (1809–1880) — французький адвокат і державний діяч-республіканець, славний палкими, риторичними промовами. Марі згадує його як взірець театрального морального обурення. ↩
Слово sensitive («вразлива») Марі пише англійською в оригінальному французькому тексті. В оригіналі англійською. Урешті! Що вдієш. Так уже є. Бачачи мій смуток, вони веселішають, і ми їдемо, та я геть знеохочена. ↩
Coup de foudre (фр.) — дослівно «удар грому»: нездоланне, миттєве переживання закоханості. Див. запис від 21 лютого, де Марі сама аналізує це явище. ↩