Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Понеділок, 28 лютого 1876

Вийшовши на балкон над Корсо, я застаю всіх наших сусідів на їхніх місцях, а карнавал дуже жвавий. Я дивлюся вниз, навпроти, і бачу кардинальчика з кимось іще. Я вийшла так пізно, що навіть Антонеллі вже був там. Завваживши його, я знітилася й так сильно зашарілася, що [затерто: сідаю, не] знаючи, що робити.
— What is the matter with you? — спитала мене сусідка, — why are you so red?
— I can't say, it is a nonsense.
І я знову підвелася, та лихого попівського сина вже не було, і я обернулася до мами, що подавала комусь руку — Антонеллі.
Ах! Нарешті ти прийшов на мій балкон, давно б так. Він трохи з ввічливості лишається коло моєї матінки, я, нетерпляча, йду до кімнати взяти бонбоньєрку, і, коли вертаюся на своє місце, виходить так, що Антонеллі стає поряд зі мною. Я займаю, як завжди, крайній правий край балкона, що, як відомо, стикається з балконом англійки. Брускетті спізнюється, його місце зайняв син одного банкіра, якого англійка потім мені представляє і який виявляє неабияку запопадливість:
— Та що за життя ви ведете, — каже Антонеллі своїм спокійним і лагідним тоном, — ви більше не ходите до театру.
— Я хворіла, у мене ще болить палець.
— Де? — і він хотів узяти мою руку. — Знаєте, я щовечора ходив до Аполло і лишався там лише на п'ять хвилин.
— Чому?
— Чому, — повторив він, дивлячись мені просто в зіниці?
— Так, чому?
— Бо я ходив туди заради вас, а вас там не було.
— Ви дуже люб'язні.
Він каже мені ще багато речей у цьому дусі, дивиться мені в очі, закочує свої, метушиться й дуже мене смішить.
— Дайте мені троянду.
— Навіщо?
Погодьтеся, що я поставила тут незручне запитання. Я люблю ставити запитання, на які мусиш відповісти або по-дурному, або ніяк.
— Гляньте-но на цей циліндр, — кажу я, показуючи на бридку
тварину в довжелезному пальті й великому капелюсі, якби ви могли його сплющити, я дала б вам троянду.
Відтоді це було видовище, гідне богів: Антонеллі й Плоуден (банкірів син) щосили намагалися закидати старими букетами голову того чоловіка, який, теж розпалившись, узявся жбурляти ними в нас.
Мене захищали кардинальчик і Плоуден, а букети — точніше сказати, віники — падали довкола мене. Урешті розбили шибку й ліхтар. Це було сповнене цікавості.
Брускетті підносить мені великий кошик квітів і скаженіє, і шаріється, і кусає губи. Я й справді не знаю, що з ним. Та полишімо цього нудного типа й вернімося до Антонеллієвих очей. У нього чарівні очі, надто коли він не надто широко їх розплющує, його повіки, що на чверть прикривають зіницю, надають його очам виразу, від якого мені паморочиться голова й калатає серце.
— Перепрошую, — каже він, раптом нахилившись.
— Що там, — спитала я, хутко прибираючи носок своєї пантофлі, що визирала з-під сукні.
— Бонбоньєрка, — каже він.
— Це не бонбоньєрка, добродію.
— Перепрошую, я думав, я хотів підняти.
Він не помилився, та помилитися було можна.
— Ах! Ось ваш слуга, — каже кардинальчик, побачивши, як входить Фортюне.
— Так, хіба ж він не милий? Я його обожнюю.
— Я хотів би бути на його місці. Так, він милий, надто милий він був одного вечора, коли загубився.
— Де?
— Ах! Не знаю, одного вечора, я вже не пам'ятаю де.
Це, без сумніву, того вечора, коли ми позичили його пані Суковкіній, що їхала на Капітолій. Скажіть мені, чи гарно було на Капітолії?
— Не знаю, було холодно, та й я лишався там лише п'ять хвилин. Ні, але той чорний хлопчик був чарівний, він загубився, він, здається, плакав.
— Бідолашне хлоп'я.
Я й не намагаюся серйозно заперечувати. Він добре мене впізнав, та я заперечую задля пристойності.
— Плоуден просив у мене троянду, Антонеллі теж.
— Ви добре билися, я дам одну вам,
добродію, — кажу я Плоуденові, — а другу вам, — кажу я Антонеллі.
Плоуден узяв свою, кажучи, що завтра ця троянда розквітне цілим букетом троянд, та Антонеллі сперся головою на балкон і дивився на публіку. Я була в захваті, це доводить, що він є або хоче здаватися кимось іншим, аніж байдужим.
— Якщо ви не хочете так, — кажу я сміючись, — то нічого не дістанете.
Який же кумедний хлопець цей Антонеллі! Далебі, я в захваті.
— Якщо вам нема чого ліпшого робити, — каже йому мама, — приходьте провести вечір із нами; і кардинальчик подає їй руку, щоб зійти вниз.
Брускетті виходить водночас і йде геть, увесь червоний і розлючений, не глянувши на квітку, яку я йому кидаю.
Питаю вас, нащо цей паскудний гнів! До дідька.
О дев'ятій Альтамура в нас; я три чверті години чекаю у своїй кімнаті, та майбутній Папа не приходить, нетерпляча, я йду до вітальні, і за десять хвилин його нарешті оголошують!
Чверть години чемності з усіма, по якому часі я підводжуся, він теж, ми роздираємо ляльку, розбиваємо дві бонбоньєрки, Антонеллі такий, як і я, він усе трощить, і ми непомітно опиняємося в іншому кінці вітальні. Антонеллі сідає на канапу, я сідаю в крісло, нас розділяє малесенький круглий столик.
Як же легко влаштовуються ці речі, коли обоє цього хочуть.
Так ми проводимо цілий вечір, він дотепний, він розповідає мені, що Фанні Лір, скандальна коханка великого князя Миколи, була тут чотири дні тому.
Що він провів її аж до Неаполя, що вона завжди напідпитку й що вона напоїла його доп'яну.
— Ага! — каже він, — бонбоньєрки.
— Так, бонбоньєрки.
— У вас чарівна ніжка.
— Я це добре знаю. Заперечувати це було б ницим кокетством.
— А яка рука!
— Рука негарна.
— Знаєте, я закоханий.
— Та ну!
— Я закоханий.
— У кого?
— Ах!
— У Фанні Лір?
— Тьху! Це не кохання, це інтрижка. Я закоханий у маску. Хіба ж не дивно — у чорний ніс і каптур?
— Справді, це химерно.
— Знаєте, у тієї маски була така сама ніжка, як у вас, і така сама рука. І якби я не був певен, що вас не було на Капітолії...
— Це було на Капітолії?
— Так.
— Та як можна бути закоханим у маску? Доміно так добре приховує.
— [Затерто: Не знаю,] добре було видно поставу й розкішні очі.
— А яке було доміно?
— Чорне, і каптур зі сріблом.
— Гаптований?
— Здається, срібло чи золото, чи червоне, я добре не знаю.
— Я замовила собі чорну сукню, оздоблену сріблом.
— Ах! Справді у вас є така сукня? Та в тієї маски була рука як у вас, — підхопив він, намагаючись узяти мою руку, яку я прибирала.
— Ви боїтеся подати мені руку!
Тоді я її йому подаю.
— Дозволите, — каже він.
— Ні, тут так не заведено, у Росії — так.
— Запевняю вас, що в Італії теж.
— Ні, ні.
Він чарівний, та pazzerello, як сказав Россі. На великому столі розглядали мої світлини, я попросила їх, і кардинальчик узявся благати, щоб я дала йому одну.
— Ви як ті маленькі жебраки, що просять милостиню: ho fame signorina, poverino, ho fame, una piccola moneta!
Він засміявся.
— Ну так, — каже він, — звісно, ho fame! Жінка — це не що інше, як бажання, я голодний не за хлібом, а голодний за світлиною. Дайте! Ho fame, povero, ho fame!
Я зрозуміла його думку, та він погано висловився, а втім, він
не француз.
Опівночі Альтамура підводиться, щоб іти, і моя істота теж.
Шкода, мені його ніколи не досить. Він звів нанівець Дивовижного. Гадаю, він жартує. Шкода, а втім, я теж жартую.
У мене одна думка — поїхати до Росії, скінчити процес і вернутися жити як усі, як ті, що не прокляті й не жалюгідні, як я.

Примітки

Англійською: «Що з вами? Чому ви така червона?» ↩
Англійською: «Не можу сказати, це дурниця». ↩
Mule (фр.) — пантофля без задка, хатній черевичок: інтимний домашній предмет, чия коротка поява з-під подолу вважалася промовистою дрібницею. ↩
Фанні Лір (Гетті Елі Блекфорд) — американська авантюристка, коханка великого князя Миколи Костянтиновича; спричинила гучний скандал 1874 р. ↩
Pazzerello (іт.) — «навіженець», «чарівний шибайголова»: так Россі схарактеризував Антонеллі. Уперше зринуло в опері (запис від 15 лютого). В оригіналі італійською. ↩
Італійською: «Я голодний, синьйорино, бідолашний я, я голодний, дрібну монетку!» ↩
Італійською: «Я голодний, бідолашний я, я голодний!» ↩