Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Субота, 26 лютого 1876

Я не склепила очей, порізаний палець страшенно мене мучив. Я встаю о третій пополудні достоту як Антонеллі. О четвертій ми з'являємося на балконі.
— Si è molto divertitatteri? — питає мене Брускетті.
— Dove? — питаю я своєю чергою.
— Al teatro, — каже він, дивлячись мені в очі.
— Io non erri ieri al teatro, — кажу я, чудово витримуючи його погляд.
— Come, all'Apollo? — каже він.
— Ma, ieri all'Apollo non c'era la rappresentazione, c'era un ballo, — кажу я з рідкісною природністю.
— Sì, è quel che dico, il ballo.
— Non vi sono sudato, mi doleva la mano, non ho potuto uscire.
— Come! Non erano loro!!
Панно Башкирцева, складаю вам щирі компліменти, ви найбільша шахрайка з усіх, кого я знаю.
А втім, це було задумано ще вчора, та загалом
задумані речі не вдаються, а ця вдалася як справжня цукерочка.
Треба було бачити сум'яття нещасного й чути запитання, які я йому ставила. Я розважалася як божевільна; я не опустила очей, я не зашарілася. О піднесене лицемірство! О істино, де ти?
І ще хочуть, щоб я вірила іншим! Аякже! Чому б не припустити, що інші вміють брехати так само, як я? Урешті, італієць повторює мені те, що сказав учора. Справжнє освідчення в коханні, слово честі, супроводжуване справжнім проханням руки, слово честі порядної жінки. І все це через перепону у вигляді балкона. Треба було або заклякнути, або сміятися; я засміялася й сказала йому, що ми на карнавалі, тож я дозволяю чимало такого, чого інакше не дозволила б. Він каже мені, що не говорить карнавально, і мало не плаче через те, що я сміюся, і каже, що якщо я колись закохаюся й хтось сміятиметься з мого кохання, я знатиму, який це жах. Він ніколи не кохав, каже він, та побачивши мене, він покохав і став дитиною. Він каже — дитиною; я кажу — дурником.
Цей чоловік каже правду, він щирий і думає, що не каже нічого зайвого. Він пропонує мені будь-які докази, які я захочу, я відмовляюся, кажучи, що все це карнавальні балачки, що я побачу, коли його представлять. Він зараз побіжить до Россі.
Він просить дозволу дати мені листа. Бонбоньєрку. Давайте. Він хотів був тихенько її передати, та я взяла її лише тоді, коли він підняв її на належну висоту.
— Dio! se almeno non la mostrasse che alla sua famiglia, ma a tutto il pubblico! — вигукнув він у розпачі й збентеженні.
На це я кажу йому, що публіка не могла припустити, ніби я можу потайки отримати листа. І я сховала листа за ліф. Усе це мене дивує й образило б, якби Брускетті не робив цього від щирого серця.
Він гарний, і дами, кажуть, його одна в одної видирають. Що ж до мене, то він мені неприємний. Боже! Невже це тому, що я йому до вподоби? Цей збентежений, закоханий вигляд мене відразить. Мене це гнітить.
Ніколи той, кого я хочу! Як же мені не щастить! Він дуже добрий, дуже гарний, та не має ні розуму, ні освіти. Я ненавиджу тупаків. Я в сто разів волію згусток нервів на кшталт кардинальчика. До слова про цього мерзотника: він тільки й того, що пройшов попід балконом і вшанував нас порухом капелюха. Та й то ледь я його завважила, мій ніжний сусіда вже
загарбав мене.
Усе це безглуздя, і я невдоволена.
Волконський, щоб дати зрозуміти, що впізнав нас, кидає нам три бонбоньєрки, маски.
Гладкий пруссак на ім'я Льобеке дарує мені великий букет, трохи менший за букет кардинальчика. Дуже жваво, дуже граційно.
Вернувшись до себе, я читаю листа, ось він, пришпилений шпилькою, [Лист у рукописі відсутній], ви можете його прочитати, він увесь у патоці. Звідки він його списав? Це безглуздя.
— Ти б так не сказала, якби це був Антонеллі, — відповідаю я, — та це не може бути Антонеллі, це не в його дусі, це на нього не схоже. Антонеллі не з тих чоловіків, що пишуть такі листи.
Я перебрала в думці всіх чоловіків, яких знаю на вигляд чи інакше, уявляючи кожного закоханим, і так можу сказати, котрий був би гидкий у такому стані.
Дорія перший — ні, білий Дорія — так, здається. Чезаро — так. Приязний блондин — так. І так далі. Антонеллі — ні. Безперечно, ні. Ось бачте, я ніколи не бачила кохання чоловіка на кшталт Антонеллі. Брускетті став мені неприємний. На мить він був трохи піднявся в моїх очах, показавши якийсь гнів через свою помилку на балу, та потім... А до того ж він бере поважно все, що я кажу. Я дуже хотіла б знати, урешті, ні. Я не можу судити про Брускетті. Невже така доля всіх, хто мене кохає?
Він має вигляд... ні, я ж кажу, що не можу про нього судити.
Ну ж бо, що спричиняє це велике невдоволення: спершу ляпас, потім Брускетті, потім... потім — і все. Далебі, не варто скаженіти. Та байдуже, я таки пригнічена.

Примітки

Італійською (з помилками Марі): «Ви дуже розважилися?» ↩
Італійською: «Де?» ↩
Італійською: «У театрі». ↩
Італійською (з помилкою Марі замість non ero): «Мене вчора не було в театрі». ↩
Італійською: «Як, в Аполло?» ↩
Італійською: «Та вчора в Аполло не було вистави, був бал». ↩
Італійською: «Так, я ж і кажу — бал». ↩
Італійською (з помилкою Марі замість non vi sono stata): «Мене там не було, у мене боліла рука, я не могла вийти». ↩
Італійською: «Як! То це були не ви?!» ↩
Comme un vrai sucre (фр.) — ідіома: задум удався чудово, без жодної заминки; дослівно «як справжня грудочка цукру». ↩
Італійською: «Боже! Якби ж вона показала його хоч би тільки своїй родині, а то всій публіці!» ↩