Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Понеділок, 21 лютого 1876

Зранку я схвильована з усіх боків. Спершу в мами страшний нервовий напад. Діна верещить і доводить мене до сказу. Десь о третій усе вгамовується, і ми їдемо на карнавал. Ах! Хай не забуду сказати, що цей мерзенний Антонеллі змусив мене поїхати оглядати гробницю Цецилії Метелли, сказавши мені вчора, що сьогодні вранці там буде збір мисливців. Це далеко, та я бачила
Аппієву дорогу, руїни, колумбарії й велику гробницю Метелли, чий саркофаг зберігається в палаці Фарнезе.
Корсо було жвавіше, ніж у суботу, ми билися квітами з безліччю людей, і було кинуто зо сотню букетів, не рахуючи дрібних. Був там один пан, що мешкає в готелі «Лондон», неаполітанський банкір, увесь у білому, який не скупився на квіти. Загалом було дуже мило, лише три чи чотири екіпажі. Я даремно шукала Антонеллі. Маю честь представити вам божевільну. Тільки-но погляньте.
Я шукаю, я знаходжу, я вигадую собі чоловіка, я сміюся, я присягаюся тільки ним, я домішую його до всього, а потім, коли він добре вкорениться в моїй голові, відкритій усім вітрам, я матиму прикрощі, а може, і смуток, і сльози. Я зовсім не бажаю, щоб так сталося, та кажу про це наперед.
Коли ж нарешті настане справжній римський карнавал; досі я бачила лише балкони й вікна, оздоблені білими, червоними, синіми, жовтими, рожевими тканинами, та люд, і мало масок, та біг барбері. Сьогодні було багато солдатів і жандармів, щоб стримувати цей оскаженілий люд, що кидається коням під копита.
Вернувшись, я знаходжу дві візитівки: П'єтро Антонеллі, з графською короною, віа Алессандріна, 84. І відразу починаю клеїти дурня... з цими картками, пригадуючи Антонеллієві пози, жести, вимову, наслідуючи його.
Лист від тітки. Урешті Віж'є співала в суботу, дев'ятнадцятого лютого. Одіффре був там зі своєю англійкою. «Це, мабуть, або заміжня жінка, або наречена Одіффре, — пише тітка, — бо вони завжди разом».
Ось чого досить, щоб сколихнути мене з голови до п'ят, і з великою бідою мені вдається розвіяти бурю, що збиралася в моєму серці, говорячи про Антонеллі з перебільшенням. Та й то я розвіяла її лише до сну, а тепер вона знову гримить.
— Скажіть Марі, щоб верталася, — пише тітка.
Ця дратівлива фраза породжує такого листа:
— Та я й справді гадаю, що ви не розумієте, що я вам кажу, якщо запрошуєте мене вернутися до Ніцци! Марна праця! Я вернуся лише наприкінці
квітня, та й то це буде найраніше. А втім, нема чого пояснювати, ви мене ніколи не зрозумієте. Це марна трата сил і паперу. Я зовсім інша, ніж усі ви. Через вас я пліснявію в брудній безвісті, через вас я замкнена, я нікого не бачу. Мені сімнадцять років. Ви хочете, щоб я лишалася до двадцяти одного року, як Діна, у блаженному очікуванні. Я добре знаю, що я змушена робити те, що ви хочете, і, хіба що перерізавши собі горло, не можу вчинити інакше. Тож, оскільки ви нічого для мене не задумуєте, не дратуйте мене й дайте мені спокійно проковтнути свій гнів.
А тут знову мова про Антонеллі.
— Усе скінчено, — кажу я, — я більше ніким не клопочуся в Римі. Я постійна.
— Це правда, — каже Діна.
— Так, — підхопила я, — ось чому моя ліврея синя, я ношу три кольори: синій — вірність; білий — невинність; і жовтий, що є якраз протилежністю двох інших, ну, тож якщо я колись пожовкну, то це буде лише через білий.
Ні, серйозно, я постійна. Може, ви мені й не вірите. Свідок тому Дивовижний Еміль — звичка, яку я маю до Ніцци, до його замку, до його манер, до нього самого, одне слово, — це дуже міцна звичка. Ось іще один, якого я собі вигадала. Мені ніколи не траплялося дістати удар грому, боронитися від нього, тікати від нього, струшувати його з себе й не могти. Якийсь чоловік привертає мою особливу увагу, і я відразу про нього думаю, говорю про нього з великою втіхою і так звикаю до нього, без упину про нього мріючи, що сама вся досадую, вся дивуюся, бачачи, що він не падає переді мною навколішки.
Я говорила про Дивовижного лише зі своїми Граціями, перед старшими я все заперечувала й боронилася руками й ногами.
Антонеллі — ні, не про нього мова. Дивовижний — теж ні, теж ні! Мова про мою муку! Усі міркування мені нічим не зараджують, усі покори летять до дідька! Те, що я бачу, що я відчуваю, — це нестерпне, ганебне життя! Я більше не сподіваюся, не плачу, не молюся!
Я в нестямі!
Мені сімнадцять років. У чотирнадцять я ще могла бути спокійна. Та вже тоді я мучилася за майбутнє, і ось бачите,
що я мала цілковиту рацію!

Примітки

Колумбарії — давньоримські поховальні склепи з нішами для урн із прахом, що тяглися вздовж Старої Аппієвої дороги за межами Рима. ↩
Ma livrée (фр.) — Марі описує свої незмінні кольори вбрання як ліврею власного дому: аристократична метафора її особистого знаку постійності. ↩
Mes Grâces (фр.) — Маріїне прізвисько для тісного кола її подруг, за трьома Граціями. ↩