Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Неділя, 20 лютого 1876

Я прокидаюся з сильним головним болем, та, далебі, головний біль раз на рік навіть приємний, головний біль має свій чар, час від часу.
Тож я не нарікаю, ми їдемо на віллу Боргезе, де повно люду; не можу інакше сказати — там була принцеса, мушу сказати: чарівна, або мила, або граційна принцеса там була. Завжди проста, завжди весела, завжди люб'язна.
Щаслива Італія, що матиме таку майбутню королеву. Французи воліють якогось Ґамбетту чи ще гіршу тварюку. Я бачу своїх кавалерів із Капітолію. Двоє Дорія дивляться на мене, без сумніву, вони впізнали мене на балу, бо взагалі вони ніби мене не помічають, надто високий; звідти — на Пінчо, такий самий натовп, і саме коли ми проїжджаємо повз музику, я бачу Чезаро й Антонеллі пішки.
Я зашарілася, але не ворухнулася, наче ніколи їх і не бачила. Я боялася здатися, ніби впізнаю їх, і коли ми спускалися з Пінчо, ми знову зустріли їх у фіакрі, і Антонеллі так рвучко обернувся, що мама, якій мені ніяк не вдавалося його показати і яка не знала його обличчя, сказала: ось Антонеллі.
Чоловік, якого ми того дня на Корсо взяли за Антонеллі, не був Антонеллі, він глянув би на мене, якби це був він. Урешті, ось святкове Корсо, святкове на сміх, майже жодного елеґантного екіпажа, жодної пишної ліврейної прислуги. Аж жаль брав!
Священники задоволені. Вони, слава Богу, доволі попрацювали над тим, щоб карнавал не вдався, у кожного монсеньйора сила-силенна агентів, які сприяють приглушенню веселощів.
Усе це задля того, щоб довести бідному людові, як усе вироджується й занепадає від революції 1870 року. Вони влаштували цілу змову, ці майбутні святі.
Та кого я бачу! Чоловіка з Ніцци, Маєра, гладкого Маєра! Бідолашна Ніцца, одним кавалером менше.
Сьогодні ввечері велика ілюмінація сходів і церкви на Іспанській площі, ми кидаємо погляд мимохідь і їдемо знову слухати «Рюї Блаза».
Гарненька принцеса у своїй авансцені, у ложі, подібній до тієї, що ми мали у Французькому театрі в Ніцці.
Ще один чоловік із Ніцци, цього я знаю лише на ім'я Малий Поль.
А Антонеллі немає. Отакої!
Я тримаюся в глибині ложі, куди мене знаходять лорнети з мисливських і придворних лож, надто лорнет одного блондина, принца й дуже приязного, з направду кумедною наполегливістю. Я нуджуся.
Двері відчиняються, впускаючи Россі, а за Россі — Антонеллі при повному параді й дуже поважний. Я цього не сподівалася, та й ви, гадаю, теж. Урешті, ось він. Тільки-но ми обмінялися кількома словами, як приходить грецький посланник і вмощується між цим чоловіком і мною, та невдовзі Россі йде, трохи згодом і грек, і попівський син лишається сам.
Сьогодні ввечері він видався мені вищим. Перші хвилини я почувалася трохи збентежено, бачачи цього чоловіка після Капітолію. Він був поважний і пристойний, дивлячись мені просто в очі, мабуть, щоб краще пересвідчитися, що оздоблений сріблом каптур і справді накривав мою голову, а я уникала його олійних і лютих італійських очей. У нього зуби як в Одіффре, а рот розтуляється, як у гарного ніццянця, для сміху. У нього довгі, кістляві й трохи червоні руки, які він рідко вкриває рукавичками. За десять хвилин він узявся теревенити, наче ми були знайомі вже два місяці. Він розповідав, як програв шістдесят тисяч франків у Монако, як його мама заплатила, як кардинал лютував, а потім додавав, зводячи очі до неба, мов кардинал на картині, що ненавидить світ і любить тихе життя.
Я повертаюся з балу, та пробув там лише п'ять хвилин, мене так благали, та я ненавиджу світ і обожнюю театр.
До слова про людей, перекинутих учора кіньми: він розповідає, що задля того, аби утнути штуку синдикові, у Клубі влаштували збір коштів на користь цих поранених.
— Ви граєте в Клубі? — спитала мама.
— Ні, пані, я сиджу там і розмовляю або п'ю чай із вершками, умостившись у доброму кріслі, і мрію.
— Ви могли б робити це й удома, — сказала вона усміхаючись.
— Ах! Ні, мій батько не хоче, щоб пили чай із вершками о першій ночі, а до того ж крісла в Клубі особливо зручні, і я мрію, — додав він, зводячи очі до неба й облизуючи губи — гримаса, яку я досконало наслідую.
Антонеллі являє собою химерне поєднання жвавості й млості, то він має вигляд школяра, то дорослого чоловіка.
Завели мову про музику.
— Я був дуже добрим скрипалем, — каже він.
— Чому в минулому?
— Бо тепер уже не можу, гляньте, — і він показав свою руку, оздоблену рубцем якраз посередині, так що третій палець здається вивихнутим.
— Рана! На дуелі, чи не так? — спитала я, бо з його вигляду бачила, що це так.
— О! Ні, це ловлячи мух, — сказав він так, що не лишив мені жодного сумніву щодо походження рубця.
[Навскоси: Він ніколи не бився на дуелі.]
Жодного слова, жодного погляду, що дав би підставу думати, ніби він упізнав мене на балу.
Тільки він не знав, куди подіти ноги й руки, тер коліна, смикав себе за ступню, прибирав дивовижних поз, я думала, що він ніколи не скінчить. Мама спитала його ім'я одного з добродіїв з його ложі, і він назвав їх усіх — вісім князів, герцогів і графів.
Лише на початку балету він пішов до якоїсь дами. І мене це відразу легенько зачепило. Та невдовзі він вернувся до своєї ложі, щоб обернутися спиною до балету й розглядати мене в лорнет, скільки змога.

Примітки

Захоплення Рима італійським військом у вересні 1870 року, що поклало край світській владі Папи, — катастрофа для церковної ієрархії. ↩